Александр Шалимов – Дивний світ (страница 103)

Довгий міністерський «ЗІЛ» пірнув у зелений коридор бульвару в Сокольниках і, скрипнувши гальмами, завмер біля під’їзду десятиповерхового будинку. Не встиг Тумов вибратися з машини, як скляні двері в під’їзді розчинилися. На вулицю вийшов невисокий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти, в сірому костюмі і високих — до колін — коричневих черевиках з товстими шнурівками. Його вологе темне волосся було гладко зачесане назад, у зубах стирчала чорна вигнута люлька; на довгому, ледь горбатому носі міцно сиділи великі окуляри в роговій оправі. За плечима висів невеликий рюкзак, у руках був геологічний молоток з довгою рукояткою. Чоловік неквапом зробив крок до «ЗІЛу» і простягнув руку до дверцят машини.

— Куди зібрався, Аркадію? — підозріло запитав Тумов, допомагаючи приятелеві влаштуватися на задньому сидінні.

Озеров ледь ворухнув бровою.

— Здається, ти сказав Люді, що ми маємо негайно їхати кудись?

— Вочевидь, але… не буквально зараз. Можливо, вночі або завтра. Через кілька хвилин все з’ясується.

Озеров знизав плечима, немов бажаючи сказати, що це не міняє справи, і відкинувся на спинку сидіння.

— Можна їхати? — неголосно запитав шофер.

— Так, — кинув Тумов.

— Ні, — сказав Озеров.

Він вийняв з рота люльку і вказав нею на дівчину в яскравій сукні, яка бігла до машини, розмахуючи косинкою.

— Ось, — сказала дівчина, підбігаючи, — все, що встигла дістати. Візьміть…

Вона тицьнула Тумову нейлонову сітку, в якій лежали згортки, консервні бляшанки і пляшка, запечатана сургучем.

— Людмило Михайлівно, — заблагав Тумов, — згляньтеся! Ми ще… не того…

— Ви давно того, — перебила дівчина. — І, між іншим, це не вам, а Аркадієві. Тримайте і мовчіть. А якщо не відразу поїдете, приїжджайте увечері обоє… Ну, щасливо — ні пуху ні пера…

«ЗІЛ» ледь здригнувся і, набираючи швидкість, покотився до центру міста. Тумов, закусивши губи, дивився у дзеркало. Там виднілася Люда. Вона стояла нерухомо край тротуару, опустивши до самої землі барвисту косинку.

— Коли й куди ти збирався їхати цього літа? — запитав Тумов після того, як постать дівчини зникла за скрутом.

— Післязавтра в Петропавловськ-на-Камчатці.

— Так і думав…

— Сподіваюся, ти витягнув мене з ванни не для того, щоб повідомити це?

— Сподівайся, друзяко. Поки я сам знаю дуже мало…

— Приїхали, — оголосив шофер і загальмував машину біля мармурових сходів, що вели до високих дубових дверей.

Коли вони вийшли з міністерства, була глупа ніч. Вуличні ліхтарі не горіли. Місяць яскраво освітлював безлюдні вулиці. Перехожих не було видно. Звідкись здалеку долинали поодинокі гудки електровозів.

— Ходімо до мене, — сказав Тумов, — усе-таки ближче.

Він перекинув за плече рюкзак Озерова, розкурив сигару і попрямував у бік Красної площі. Озеров не відставав, хоча поряд з масивною постаттю Тумова здавався зовсім маленьким. Стискуючи в зубах погаслу люльку, йшов поряд з приятелем і помахував у такт кроків сіткою, набитою пакунками. Друзі мовчки перетнули Красну площу, піднялися на міст через Москву-ріку.

Тумов раптом зупинився.

— Їсти хочеш? — запитав він і покосився на сітку.

— А ти?

— Страшенно: я не вечеряв.

— За мостом є лавка на набережній, — відзначив Озеров і теж глянув на сітку, яку тримав у руці.

Вони зручно розташувалися на гранітній лаві, яка ще зберегла залишки денного тепла. Озеров розрізав на газеті булку, дістав з рюкзака виделку й ложку. Тумов спритно розкрив кишеньковим ножем дві консервні бляшанки, ударом широкої долоні вибив корок із пляшки з виноградним вином.

Вони черпали консерви з однієї бляшанки і по черзі запивали вином просто із шийки пляшки. А над ними в ясніючому небі яскраво сяяли рубінові зірки старовинних башт.

— Сніданок це чи вечеря? — запитав Тумов, відсовуючи порожню бляшанку і присуваючи другу.

— Це перша трапеза нашого далекого шляху, — сказав Озеров. — Зізнаюся, ніколи ще мені не випадало їсти холодні консерви зі свинини о другій годині ночі на набережній біля Кремля.

— Тут не Монголія. Розігріти нема на чому. Але обіцяю, що там, — Тумов указав на схід, — в найпустельнішій із пустель у нас завжди буде оберемок саксаулу[188], щоб розігріти консерви.

— А пам’ятаєш останню ніч біля підніжжя Адж-Богдо? — запитав Озеров.

— Пам’ятаю…

— І нашу розмову?

— Так.

— Ти й зараз вважаєш, що мав рацію?

— Звісно.

— А я гадаю, що ми з тобою тоді пропустили щось надзвичайно важливе.

— Чи не хочеш ти бува сказати, що загибель американського штучного супутника…

— Атож, Ігорю! Та загадкова радіоактивна аномалія, що проявилася десять років тому, яку ми не змогли відшукати, і вчорашня загибель над цим місцем штучного супутника якось пов’язані між собою.

— Зелена фантазія!

— Ні, не фантазія. Пригадай: пролітаючи над Адж-Богдо, літак Ісарова потрапив у зону такого радіоактивного випромінювання, що вийшли з ладу багато приладів, а екіпаж захворів променевою хворобою.

— Але ми з тобою, — перебив Тумов, — наступного року об’їздили Адж-Богдо і не знайшли жодних слідів радіоактивного випромінювання. Радіоактивна аномалія приснилася Ісарову під час довгого перельоту, а прилади перестали працювати через недогляд механіка.

— Ну, а променева хвороба? Сам Ісаров після перельоту кілька місяців пролежав у шпиталі.

— Я не дуже вірю в його променеву хворобу. Десять років тому її діагностика ще не була розроблена. У Ісарова ж могло бути якесь інше захворювання. Не забувай, — він воював і пережив блокаду Ленінграда[189].

— Що ж усе-таки трапилося вчора над Адж-Богдо? — задумливо сказав Озеров. — У ноті вказано, що розшифровка останніх показів приладів свідчить, ніби супутник потрапив у зону радіоактивного випромінювання і потім був знищений невідомим енергетичним розрядом.

— І наші «друзі» за океаном відразу вирішили, що ми випробували на супутнику нову, секретну зброю, — посміхнувся Тумов. — Дурниці все це, Аркадію! На американському супутнику сталася аварія приладів.

— Саме над Адж-Богдо?

— А чом би й ні. Аварія могла трапитися в будь-якому місці орбіти.

— Тоді навіщо ти погодився взяти участь у роботі змішаної комісії з розслідування?

— Ну, наприклад, для того, щоб знову побачити місця, де ми з тобою працювали в молодості.

— Не вірю. Для цього ти надто зайнятий. Скажи, — хіба тебе не дивує, що й наші геофізичні обсерваторії зареєстрували енергетичний розряд невідомого походження в районі Адж-Богдо? І саме тоді, коли на висоті двох тисяч кілометрів над цим місцем перестав існувати американський штучний супутник.

Тумов знизав плечима.

— Ти не маєш підстав не довіряти бюлетеням обсерваторій.

— Якщо хочеш знати, — примружився Тумов, — енергетичний розряд — єдине, що мене цікавить у цій історії. У мене з’явилися деякі думки. Ось чому я погодився брати участь у комісії і посватав у неї тебе. Але дозволь поки нічого не говорити. Це лише перші припущення.

— Згоден, посперечаємося на місці, — спокійно сказав Озеров, загортаючи в обривок газети порожні консервні бляшанки.

— Даруйте, товариші, — почувся чийсь голос. — Дивне місце для сніданку!

— Ви хочете сказати: для вечері, — озирнувся Тумов.

Міліціонер приклав руку до козирка.

— Це як вам завгодно. Зараз третя нуль-нуль. Уже світає. Дозвольте ваші документи…

— На жаль у нас із собою лише закордонні паспорти, — сказав Озеров, простягаючи червону книжечку.

— Які ми отримали всього годину тому, — додав Тумов, нишпорячи по кишенях, — тому, бачте, й довелося закусити тут…