Александр Шалимов – Дивний світ (страница 104)

— О, доцент Озеров, — сказав міліціонер, з цікавістю дивлячись на Аркадія. — Дуже приємно познайомитися. — Козирнувши, він повернув паспорт.

— Ви знаєте мене? — здивувався Озеров.

— Звичайно, тобто здалека, так би мовити, — пояснив міліціонер. — Чув ваші лекції по радіо і виступ по телебаченню щодо походження Землі. Цікаво було…

— Дякую, — вклонився Озеров.

— А мене ви, часом, не знаєте? — пробурчав Тумов. — А то я ось ніяк не можу знайти паспорт. Куди я його тицьнув?..

— Твій паспорт у задній кишені штанів, — відзначив Озеров.

— Не турбуйтеся, все гаразд, — поспішно сказав міліціонер, навіть не взявши до рук паспорт Тумова. — Ви вибачайте, служба. А паспорт краще кудись в інше місце поклали б. Усяко буває!.. Потім і вам неприємності й нам робота… Щасливої дороги, товариші!

«ТУ-114» летів на схід. Уже залишилися позаду лісисті горби Уралу; зблиснув на півдні блакитний Арал. Нерухомі гряди важких хмар закрили далекий виднокрай. Там були гори. Під крилом літака в запорошеному серпанку спекотного полудня пливли піски Бек-Пак-Дали[190].

Озеров відкинувся у кріслі, розкурив люльку, затягнувся. Поряд, похропував Тумов. Монотонно гуділи потужні мотори. Ледь вібрувала оббита темною тканиною стінка салону.

«Чи змінилося щось у тих місцях за минулі дев’ять років? — думав Озеров. — А втім, чому мінятися?» Там не було ані доріг, ані поселень. Безводна пустеля замкнула всі шляхи до далеких гір. Навіть арати[191] не заходили зі стадами на випалені сонцем плоскогір’я. Кілометрів за п’ятдесят південніше Адж-Богдо були руїни ламаїстського[192] монастиря. Дев’ять років тому там жив старий монгол-мисливець із хлопчиком. І більше нікого на сотні кілометрів навколо.

Американський представник у змішаній комісії, який прибуде завтра в Алма-Ата, ймовірно, розраховує побачити на шляху до Адж-Богдо автомагістралі зі зручними готелями, аеродроми й бетоновані майданчики ракетних установок. Його чекає гірке розчарування.

І все-таки що ж відбувається в Адж-Богдо?

Якщо події, розділені десятирічним проміжком, справді пов’язані між собою і коріння їх слід шукати в природних умовах Адж-Богдо, то найбільш підозрілим є молоде вулканічне плато на південному схилі. Там навіть збереглися залишки вулканів — значить, виверження відбувалися недавно, в четвертинний[193] чи пізньотретинний[194] час. Щоправда, жодних слідів сучасного вулканізму вони з Тумовим тоді не виявили. Лише гарячі джерела. Біля одного з таких джерел стояв їх табір. З маршрутів приходили змучені й злі. Ігор незабаром перестав вірити в загадкову аномалію Ісарова.

— Аномалія, схоплена з високо пролітаючого літака, — не голка, — сердито повторював він. — А ми її шукаємо, мов голку. Немає тут нічого — і крапка.

Звісно, згадка про голку була перебільшенням у звичній манері Ігоря. Хребет Адж-Богдо простягнувся на багато десятків кілометрів. Його скелясті верховини здіймалися на дві з гаком тисячі метрів над навколишніми пустельними плоскогір’ями. Мережа маршрутів не могла бути густою. У деякі долини вони взагалі не заглядали, другі виявилися недоступними. Та все ж у словах Ігоря була частка правди. Хребет вони дослідили достатньо, — щоб стверджувати, що великої радіоактивної аномалії в ньому немає.

Залишався ще Ісаров, якому не можна було не вірити. Його літак побував у зоні інтенсивного радіоактивного випромінювання. Сам Ісаров заплатив за це здоров’ям. У чому ж річ? Спрямована аномалія, пов’язана з якимсь кратером? Таких у природі поки невідомо. Але навіть і така аномалія має проявитися на більшій площі, і важко було б її не помітити.

Озеров у глибині душі завжди вважав, що загадка Адж-Богдо не розгадана. Було у всій цій старій історії щось, що примушувало його знову і знову подумки повертатися до неї, ворушити спогади, зіставляти спостереження й факти, шукати ключ до надійної теорії.

— Надійна теорія, — Озеров посміхнувся кутиками губ.

Раніше він був твердо упевнений, що з деякої кількості спостережень її вивести не важко.

А ось у випадку Адж-Богдо — нічого. Жодного задовільного пояснення. Жодної розумної думки. Фактів обмаль? Можливо. А може, щось інше?.. Якщо загибель штучного супутника над Адж-Богдо не проста випадковість, пов’язана з самою апаратурою супутника, то це ж повторення історії з літаком Ісарова. Лише тепер весь процес проявився значно енергійніше. Саме енергійніше… Що ж це — новий, ще не відомий науці тип вулканічного виверження — виверження променів, енергії? А чом би й ні? Існують же виверження грязі, попелу, пари, вулканічних бомб, лави… Чому з надр Землі не може вивергатися енергія у вигляді, наприклад, потоку якихось променів? Отже, виверження енергії… Воно не залишає видимих слідів; можливо, відбувається в дуже короткий відрізок часу. Якщо це так, то що за сила енергетичного спалаху! Супутник був знищений за дві тисячі кілометрів від поверхні Землі…

Озеров раптом ляснув себе по чолу.

Яка думка! Якщо за цими міркуваннями криється частка істини, що за блискуче підтвердження гіпотези, над якою він працює багато років. Ще в кандидатській дисертації він висловив припущення, що енергія земних надр — це ядерна енергія — енергія ядерного синтезу, в результаті якого з атомів легших елементів виникають елементи важчі. Ці ядерні перетворення речовини відбуваються в глибинах Землі. На поверхню Землі доносяться лише їх відгомони — вулканічна діяльність, горотворення та безліч інших, наразі незрозумілих явищ.

Він розвинув цю думку у ряді пізніших робіт. Спочатку її зустріли в багнети, лаяли і критикували з позиції класичної геології, потім про неї згадували з іронічними посмішками, відтак, з легкої руки одного з корифеїв, вона потрапила в підручники у розділ «Інші гіпотези», який зазвичай набирався петитом[195].

Озеров чудово розумів, у чому слабкість його гіпотези: вона була побудована на загальних міркуваннях, на чистій логіці. Довести свої припущення він не міг ані польовими дослідженнями, ані лабораторними дослідами. Його гіпотеза чудово пояснювала багато що, пояснювала краще, ніж гіпотези, що стали класичними. І класичні гіпотези були так само недоказові, як його ядерна. Проте до них звикли, їх повторювали як молитву, не особливо вдумуючись у сенс, а від нього вимагали доказів — доказів того, що у глибинах Землі проходять ядерні реакції синтезу важких елементів. Цих доказів досі у нього не було. Але, можливо, докази вдасться знайти в Адж-Богдо? Енергетичні розряди, що періодично вивергаються з глибин Землі, — що може бути кращим доказом ядерних реакцій, які йдуть у земних надрах!

Озеров почав трясти Тумова.

— А, вже сідаємо, — стрепенувся геофізик[196].

— Ще ні. Але послухай, що мені спало на думку. — Він коротко розповів про свої міркування.

— Зелена фантазія! — позіхнув Тумов. — Промениста енергія надходить на Землю лише з космічного простору. Ззовні… І навіщо розбудив? Тепер не засну… — Він скрушно похитав головою, заплющив очі й через хвилину знову почав похропувати.

Озеров якийсь час дивився у вікно, відтак сховав у кишеню згаслу люльку, дістав записник у шкіряній оправі і почав писати дрібним, кутастим, схожим на клинопис почерком.

Містер Алоїз Пігастер був високий і лисий. Сиві брови нервово тремтіли на сухому обличчі, коли він говорив і посміхався.

Посміхався він із кожного приводу. При цьому яскраво блищали золоті зуби, а очі залишалися настороженими й уважно свердлили співрозмовника.

Озеров і Тумов познайомилися з американцем на алма-атинському аеродромі, перед посадкою в літак, який мав доправити їх у монгольське місто Кобдо. Місцеві власті зробили все можливе, щоб комісія експертів могла швидше опинитися в районі робіт.

Містер Пігастер не встиг навіть оглянути Алма-Ату. Його пересадили з одного літака в другий, і ось вони вже летять над сніговими хребтами Джунгарського Алатау.

Почувши, що Тумов вільно розмовляє по-англійськи, Пігастер зраділо ляснув Ігоря по плечу, всівся з ним поряд і базікав усю дорогу.

Тумов незабаром дізнався, що американець уперше в Радянському Союзі, що він зовсім не знає російської мови, але об’їздив Індію, Тибет, Гімалаї й володіє мало не всіма мовами народів Центральної Азії. За фахом він геофізик, астроном і математик. Сам керує автомашиною і літаком, а в молодості захоплювався гіпнозом[197] та спіритизмом[198].

— Уряд Монголії добре робить, що дає можливість оглянути місце катастрофи, — заявив він. — Політики навіть у Азії з роками стають розумнішими і намагаються не роздмухувати конфліктів.

— Який конфлікт? — заперечив Ігор. — Невже ви гадаєте, що загибель вашого супутника — справа людських рук?

— А невже ви гадаєте інакше? — зблиснув зубами Пігастер.

— Певна річ. Або аварія приладів, або природне явище.

— Аварія приладів виключена. Всі прилади працювали блискуче, містере Тумов.

— Ну а, наприклад, зіткнення з метеоритом? — примружився Ігор.

— Виключено. Скажу вам по секрету: наш супутник був оснащений спеціальним запобіжним пристроєм, який перетворював зустрічні метеорити на пару.

— Це не секрет, — відзначив Ігор. — Але запобіжний пристрій міг відмовити…

— Неймовірно. І взагалі вірогідність зустрічі з метеоритом абсолютно нікчемна.

— Згоден. Проте вона існує. Ми з вами запустили вже не один десяток штучних супутників. І ось, нарешті, ця нікчемна вірогідність здійснилася.