Александр Насибов – Безумці (страница 15)

Начебто гігантські тарани б'ють в корпус підводного корабля. Його кренить, і до відсіку ллється вода.

Конвоїри щезли. Карцов приголомшено притиснувся до перегородки. Темрява, тупіт, галас. Командир кричить, вимагає ввімкнути аварійне освітлення. Лампочки загоряються і одразу ж гаснуть. Знову удар, і відсік сповнюється пронизливим свистом — в ньому губляться зойки жаху, болю.

Карцов щільніше притискається до стіни: горе, якщо попадеш під струмінь стиснутого повітря, що виривається з пошкодженої магістралі!..

А вода прибуває. Вона вже по пояс, по груди…

Попереду, звідки плеще вода, слабкий проблиск. Треба наважитися! Кілька глибоких віддихів, і Карцов пірнає в потік. Шалено працюючи руками й ногами, він проривається вперед. Ось вона, пробоїна — велика дірка з вдавленими всередину краями. За нею піняве зелене світло. Отже, човен біля самої поверхні.

Карцов пролазить в пробоїну, звиваючись усім тілом, щоб не торкнутися гострих країв пошматованої сталі.

І ось він уже в морі, а повз нього повільно пливе в безодню конаючий корабель. Звідти і долинають приглушені крики, удари сталі об сталь і гучні пістолетні постріли…

Все ближче водяна поверхня. Над головою наче зігнуте дзеркало. Воно гойдається, відбиваючи людину, котра спливає.

Ще мить, і Карцов наполовину вистрибує з-під води.

Сонце!

Сонце, за яким він так сумував у полоні, важке червоне сонце, що схиляється до обрію! Карцов на повні груди вдихає повітря. Яскраве світло, свіжий морський вітерець — від усього цього наморочиться в голові, слабшає тіло. Він наче п'яний.

Рокіт мотора вгорі примушує його задерти голову. В небі неспокійно кружляє літак. Ось хто потопив німецький човен.

Навколо з'являються і лопаються величезні бульбашки. Вода вкривається піною. По ній розпливається масляне озеро. Це солярка з розчавленого на великій глибині корабля.

З бомбардувальника пляму помітили. Він розвертається і летить на південь. Карцов кричить, махає до нього рукою, хоч розуміє — з трьохсотметрової висота навряд чи помітиш у хвилях людину.

А літак усе далі. Скоро це мало помітна цятка на обрії.

Карцов сам у безлюдному морі.

Насамперед він скидає важкі парусинові штани, які йому дали на човні. Хотів стягнути й светр, та передумав: мабуть, доведеться довго бути у воді, і светр захистить від переохолодження.

Кілька хвилин Карцов плаває над місцем загибелі човна, сподіваючись знайти рятувальний жилет. Пошуки марні. І тоді його огортає жах: здається — він уже втомився, холодна вода, занадто прискорено колотиться серце. Він примушує себе не думати про це. Зрештою годину тому його становище було значно гірше.

І він починає плисти.

Сонце низько над обрієм. Сонце — орієнтир. Там, де воно сідає, — захід. Південь — ліворуч на вісім румбів. Курс на південь. Тримати на південь.

За десять-п'ятнадцять миль на південь — острів, і на ньому база військового флоту союзників. Там порятунок.

Другий розділ

Прямі розслаблені ноги ритмічно рухаються у воді — вверх — вниз, вверх — вниз. Руки роблять повільні довгі гребки. Це кроль — швидкий і економічний спосіб плавання.

У великому місті на Каспії, де минуло дитинство та юність Карцова, були традицією тривалі запливи від причальних бонів міського яхт-клубу до ледь помітного на обрії горбатого острова.

Карцов не раз брав участь у цих запливах, а якось навіть прийшов до фінішу другим. Плисти в холодному бурхливому Каспії було набагато важче, але катери вказували напрям спортсменам і за кожним ішов човен, в якому сиділи напоготові рятувальники.

І ще: на Каспії нема акул!

А тут він уже бачив одну. Його високо підняла хвиля, і з гребеня хвилі він помітив, як на поверхні майнув трикутний плавець — брудно-білий, з рожевим полиском.

Акула щезла. Мабуть, не помітила людини. А що коли пливе за ним під водою і тільки жде нагоди, щоб учепитися…

Карцов підтягнув ноги, опустив голову у воду. Ось здалося: внизу майнула тінь. Наважившись, він пірнає їй навперейми. Ні, нема нічого.

Він продовжує шлях.

І пливе далі.

Думка про акулу не дає спокою. Тепер він певен, що їй заважає світло, що вона, як і всі хижаки, чекав: темряви.

А вечір надходить. Сонце вже торкнулося води. Щ кілька хвилин, і сутінки огорнуть море.

Він пливе. Шия і руки набрякли, ноги стали важкі. Перевернувшись на спину, він розкидає руки. Голова у воді, на поверхні лише очі та ніс. Відпочинок.

Він куняє в нагрітій сонцем воді, і йому ввижається Каспій.

Семирічним хлопчаком він цілісінькі дні просиджував на кам'яному парапеті набережної, висмикуючи саморобною вудочкою дурних масних бичків. Через рік з цього парапету він стрімголов кидався в піняві хвилі й, на подив роззявам, спливав кроків за двадцять од берега.

А потім були далекі шлюпочні походи до островів — за гадюками та пташиними яйцями для шкільних музеїв, з довгими сповненими романтики вечорами біля вогнища.

Якось знайомий епроновець подарував йому окуляри з гумового водолазного шолома. Того дня Каспій був на диво тихий і прозорий. Милуючись ним, хлопчик довго стояв на скелі і все повторював рядки, що запам'яталися йому:

«О, спокій моря! О, поплисти б у його простори, подалі од берегів, залишитися на самоті посеред його німої тиші!»

Він подумав: дивно, як однаково можуть мислити дві зовсім різні людини — французький літератор П'єр Лоті і російський хлопчак. Начебто разом складали ці слова…

Потім він надів окуляри і плигнув у воду. Був приголомшений тим, що несподівано побачив. Звідусіль його оточили фантастичні яскраві барви. Жовтий, зелений, червоний, синій, фіолетовий кольори, їх відтінки були щедро розкидані на піску і скелях, на водоростях і пропливаючих рибках. І кожна барвиста плямочка блискотіла і яскріла так, наче це був малюсінький коштовний камінець.

Так він уперше ознайомився з підводним світом. І вже не міг жити без моря.

Він вивчив кисневий дихальний апарат, десятки разів спускався під воду.

На цей час він уже був студентом-медиком. Надумав: стане лікарем, піде служити на кораблі, присвятить життя вивченню моря.

Він мав на увазі мирні кораблі. А трапилось так, що він став лікарем на сторожовику!..

Повернувшись до дійсності, Карцов робить кілька сильних гребків. Закинувши голову, дивиться на небо. Ще недавно воно було світло-блакитне, тепер стало бузкове. Надходить ніч. У цих широтах ніч заступає день майже раптово.

Тижні полону не минули безслідно. Він страшенно стомлений. Так хочеться хоч на мить заплющити очі, виключити свідомість, волю!

Аби не акула! Йому все здається: вона десь тут недалеко.

Карцов бореться з усіх сил, та марно.

«Акула поряд», — це була його остання думка, перед тим, як він забувся.

З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб — Південний Хрест.

Треба плисти далі.

Він лягає на груди. Перший гребок, і — о чудо! — руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками — вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з'являючись знову.

Він пливе далі. Тепер орієнтир — Південний Хрест.

Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.

Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п'ять чи шість годин, і він досягне мети.

Якби не акула! Думка про неї не відступає.

А її нема.

Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже хоче, щоб вона прийшла. І ось акула.

З глибини до поверхні ковзнула тінь. Вона рухається навскіс, та раптом звернула і кинулася до людини.

Карцов махнув руками над головою, вдарив об воду, пірнув і, завзято гребучи, помчав до акули. Діяв так, наче мав справу із собакою.

Вона й була для нього собакою. Собакою Баскервілів: велика, сильна, в ореолі синіх примарних вогників, така ж чорна і люта.

Акула зникла.

Він знову побачив її, коли сплив.

Вона була на поверхні, але трималася осторонь. Та чи довго?