Александр Насибов – Безумці (страница 14)

Кирило пригадує: на плиті кипить бак з білизною. Гліб креслить тут же, на кухонному столі, скоса стежачи за братом, котрий вчить урок. Гліб встигав усе: і господарювати, і креслити, і давати легеньких щигликів Кирилові, коли той, бува, закуняє над підручником…

А потім вони одночасно вступили до інституту: Гліб довчатися на інженера-мостовика, Кирило — в медичний. Останні роки вони жили нарізно: старший служив в одному з українських міст, молодший — на флоті. Домовилися зустрітись улітку сорок першого, разом провести відпустку. Гліб загинув у перший же місяць війни…

Повільно минав час. Корпус човна легенько тремтить — працюють мотори. Холодно. Повітря затхле, застояне.

У відсіку кроки. Карцов пізнає човгаючу ходу свого вартового. Підійшовши, довгообразий штовхає в бік полоненого.

— Вставай!

Незабаром Карцов опинився в маленькій каютці, поблизу центрального посту, віч-на-віч з командиром підводного човна.

— Я доповів про вас моєму командуванню. Мені наказано…

Підводник не встигав закінчити. В переговорній трубці голос:

— Командира корабля прошу на центральний пост.

Німець швидко виходить.

Ввімкнуто сигнал тривоги. По настилу відсіків застукотіли матроські черевики. Завиваючи, на тонкій ноті загуділи електродвигуни.

Човен, що причаївся в океанських надрах, кидається в атаку.

Який же об'єкт нападу човна?

В каюті, де сидить Карцов, чути лише уривки команд та голос акустика, пост якого десь близько.

А перед дверима в каюту так само стоїть довгообразий вартовий.

Вуха, що звикли до шуму моторів, відфільтровують його. І Карцову здається — в човні тихо. Голос матроса, що монотонно зчитує показання приладу, посилює напруження.

І раптом у носовій частині човна поштовх. Торпеда — викинутий стиснутим повітрям довгий сталевий снаряд — помчала до цілі, несучи в собі сотні кілограмів вибухівки.

Карцов у думці лічить секунди. Десять. І тоді — новий поштовх: постріл другою торпедою.

Знову секунди нестерпного чекання. Потім — віддалений удар великої сили.

Човен з диферентом[22] на ніс іде вглиб.

Незабаром ще вибух.

На човні заграли відбій тривоги. Оддраїли важкі двері відсіків. Корабель сповнюється галасом.

Двері каюти розчинено навстіж. Чутно близькі кроки. Розмовляючи, проходять два офіцери. До Карцова долітає:

— Червоний хрест на борту…

От, виявляється, хто жертва фашистів — корабель з червоними хрестами на бортах, плавучий госпіталь, за всіма законами війни недоторканий для будь-якого ворога!.. Карцов бачить пошматоване торпедами госпітальне судно. Скрізь трупи загиблих під час вибуху. Уцілілі — каліки, поранені й хворі — обліпили трапи, видираються на палубу, скочуються звідти у воду, в закривавлених пов'язках, безпорадні, беззахисні…

Карцов схоплюється з розкладного стільця, стискує руками голову.

Конвоїр кладе палець на спусковий гачок автомата.

— Гей, ти! — попереджає він полоненого. — Спокійніше!

Ще хвилина чекання, і повертається командир човна.

— От і все, — каже він, сідаючи до столика. — Це був транспорт. Тип «Ліберті». Сім тисяч тонн. Один з тих, яких чимало ліплять нині на американських верфах. Нахаба, він ішов без охорони!

— У нього були червоні хрести на бортах.

Командир човна начебто й не здивувався з того, що полоненому відомо про хрест. Бліде обличчя німця, облямоване борідкою — акуратною смужкою темного волосся по нижній щелепі од скроні до скроні, нерухоме. В очах байдужість і втома.

— Госпітальне судно? То й що? Яка різниця. Коли росіяни бомблять німецькі міста, вони не дивляться, де завод, а де будинок чи госпіталь!

— Брехня!

— Ну, не росіяни, то американці або англійці. Чи не все одно? І вони мають рацію, хай їм чорт: хворі видужують, у поранених зростаються кістки, потім вони сідають за штурвали бомбардувальників, стають до гармат і мінометів! Отак, пане гуманіст.

Іронічно оглянувши бранця, підводник нахиляється до переговорної труби:

— Акустик!

— Слухаю, командир.

— Становище!

— Чистий горизонт, командир.

— Ми спливемо під перископ. До потопаючих може поспішати допомога. Бережись, якщо проґавиш фрегат!

До перегородки приколото карту. Досі її заслоняв клейончатий командирів плащ, що висів поряд. Тепер, обернувшись до переговорної труби, господар каюти зачепив плащ, і той упав на підлогу. На карті олівцем накреслено звивисту лінію. Певно шлях, пройдений човном. А ось і точка, де він перебуває нині.

У першу мить Карцов не вірить: це дуже далеко від того місця, де загинув його корабель. А втім, він уже два тижні в полоні, і човен весь час рухається, до того ж уночі — в надводному положенні, отже, дуже швидко… Так, за тринадцять днів він міг пройти величезну відстань.

Куди ж він прямує? В цьому південному морі з маленькими екзотичними островами не повинно бути гітлерівських військових об'єктів.

Знову погляд на карту, і Карцов пригадує: поблизу, менше ніж за два десятки миль на південь, є острів, на якому розташована база флоту союзників. Он воно що! Тепер зрозуміло, звідки йшло госпітальне судно.

Пам'ять підказує далі. П'ять діб тому, вночі, коли човен сплив, на його палубі довго чути було тупіт, вигуки, якусь метушню. Ніби він прийшов до порту й почав навантажуватися. Тепер Карцов певен: човен брав вантаж. Десь у затишній бухті одного з островів, а може, просто у відкритому морі він зустрівся із своїм танкером, одержав солярку для дизелів, торпеди, продовольство, прісну воду. Тепер, повністю споряджений та укомплектований, він займе позицію в районі ворожої бази й топитиме його кораблі.

Підводник повернув убік переговорну трубу.

— Продовжимо нашу розмову… Е, та ви, я бачу, нервуєте. Через якихось там союзників? Чи варто? При нагоді вони з задоволенням вистрілять вам у спину. Вистрілять, будьте певні!.. Отже, я доповів про вас і дістав розпорядження. Моє командування дійшло висновку, що може звільнити вас…

Зробивши паузу, він жде. Співрозмовник мовчить.

Тоді підводник веде далі. Російський офіцер може не сумніватися, що з ним розмовляють серйозно. До речі, його не просто відпустять, але й зроблять усе, щоб він щасливо дістався до своїх. Звичайно, він повинен підписати зобов'язання…

— Яке?..

— О, дріб'язкове! Крім того, вам добре платитимуть. За короткий час ви станете забезпеченою людиною.

— А що коли я обдурю вас? — тихо мовив Карцов. — Спочатку дам згоду про людське око, а потім підведу? Повернусь до своїх і розповім усе, як було. Що тоді?

— Укладаючи угоду, завжди ризикуєш. — Командир човна знизує плечима. — На жаль, це неминуче. Та ви повинні знати: у мене нема відчуття, що риск надмірний. Коротше, я певен, що маю справу з порядною людиною.

— Порядна людина не зможе мовчати, знаючи про потоплення госпітального судна.

— Це порядність дурня! Ви, зрозуміло, жартували?

— Ні!

Німець підводиться:

— Ні?.. І ви відмовляєтесь од порятунку? Навіть не спробуєте обдурити мене?

— Я ненавиджу вас! Усіх ненавиджу і зневажаю — до останнього вашого солдата!

Тарах!.. Після сильного удару в обличчя Карцов летить до дверей. Тут його хапають, витягають з каюти. А він кричить, пручається, рветься.

Каюта командира в носовій частині човна. Відсік, де тримають Карцова, міститься в кормі. Полоненого тягнуть через центральний пост.

І раптом гуркіт. Човен захитався. Вибух, ще. Гасне світло.

Вибухи, вибухи!