Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 9)

Я на їх щирі товариські жарти жартома й відповідаю. «Драндулет, — кажу, — мені ні до чого. Тоді й випити з друзями не зможу. А королівна — й поготів. Вона ще гірша за драндулет. З нею всі наші парубоцькі гулянки скінчаться. Чарівна пляшка — справа інша. Чхати нам тоді на той неприємний факт, що гастроном о восьмій зачиняється».

Отак жартуємо, я, щоб підкріпити свою думку, беру пляшку до рук. Зирк, а вона таки повна-повнісінька, немов це не ми її щойно спорожнили.

Довго на неї витріщалися, так і сяк повертали. Тоді Петько й каже: «А може, там і не вино зовсім, а якийсь відьомський трунок чи вода?» Засумнівався, значить, хлопець, та й мені чомусь моторошно стало. Я й запропонував: «Хай йому грець! Давай-но виллємо це бісівське зілля на клумбу».

Тут вже мої друзяки обурилися: «А якщо там все-таки вино?! Біоміцин? Та над нами вся вулиця сміятиметься! Ручкатися з нами перестануть. Пальцями показуватимуть. Це, мовляв, ті, що вином клумби в парку поливали. Ти цю пляшку приніс? Ти з відьмою знався? Нас у халепу втягнув. Куштуй тепер першим, а ми подивимося. Не бійся, коли що, „швидку допомогу“ викличемо негайно».

Довелося куштувати. Мало не півпляшки вижлуктив з переляку, поки розібрав, що п’ю звичайнісіньке «Біле міцне».

Почекали хлопці трохи. Бачать — я, нівроку, живий, ще й веселий. Тож і собі до пляшки присмокталися. «Ну, — радіють, — тепер життя в нас піде!»

Незчулися, як три, а мо’, й чотири пляшки впорали. Тільки й встигай розливати, спорожняти тару. Які вже там балачки! Які вже там дружні розмови! Нема коли й поцікавитися у приятеля, чи він тебе поважає. Де вже там!

Ми й жартувати перестали, ніхто й не посміхнеться, слова не скаже. Ніколи ж бо. Навіть без короткого «будьмо» обходилися. А щоб вже душу розкрити свою, радощами й печалями з друзями поділитися, — про це й мови бути не могло. Та й незвично якось біля повної пляшки душу розкривати, прозріло. Уявляєте? Сидять біля повної пляшки троє здоровенних хлопаків і сповідаються один одному…

І гірким нам здається той «біоміцин», а зупинитися не можемо. Вже й не бере він нас. Руки тільки трусяться, та й то з переляку, бо відчуваємо — погано це все може закінчитися. Так і до ранку просидимо, на роботу не вийдемо, прогульниками нас вважатимуть, без премій квартальних… залишимося. І взагалі нічого в житті вже не буде, крім цієї пляшки…

Отут я по-справжньому злякався. А з того переляку, з тої безвиході вдався до рішучих дій — схопив пляшку та як гепну нею об асфальт. На друзки розлетілася. Це нас до тями повернуло. Глянули ми один на одного, зітхнули з полегкістю… А тоді хлопці й кажуть: «Збігай-но до гастроному, поки його не зачинили, й візьми ще одну пляшку. Хоч посидимо спокійно, побалакаємо про те, як нам далі жити. Тільки більше не зв’язуйся по дорозі з відьмами і всякими там чаклунками підозрілими. А коли й трапиться яка, то проси краще „Запорожця“ чи красуню-королівну в дружини. Воно якось безпечніше».

Сніданок дракона

Дракон прокидався від тисячолітнього сну.

Спочатку кліпнула очима одна голова, прагнучи зрозуміти, чого їй не вистачає. Потім позіхнула друга. Коли ж нарешті запрацювала третя й остання вогнерота довбешка, дракон вирішив, що можна було б і поснідати.

За давньою звичкою він харчувався виключно найвродливішими дівчатами. Така вже в нього дієта була особлива. Ковтне красуню і перетравлює її кількасот років. Чим привабливіша дівчина, тим довше дракон спить. Останньої аж на тисячу років вистачило.

Прочумавшись, позіхнувши, дракон вийшов з печери і почав роздивлятися довкола, чи не знайдеться бува поблизу чогось підходящого, щоб далеко не ходити, не завдавати собі зайвого клопоту, не лякати людей, до яких він ставився загалом приязно.

Навкруги наче нічого й не змінилося за тисячу років. Ліс, скелі, річка. Тільки на березі з'явилося з десяток ошатних будиночків. Вхід до того селища прикрашав незрозумілий для дракона напис: «База відпочинку».

«От і добре! — зраділи одразу всі три драконячі голови, — Не доведеться далеко теліпатися. Поснідаємо швиденько, і можна буде трохи покуняти до обіду».

Рушив поволеньки через ліс до селища, мугикаючи пісеньку, яку співала тисячу років тому його остання обраниця. Не поспішав, не було на те причин. Що важать якихось кілька зайвих хвилин для істоти безсмертної, можна сказати, вічної. До того ж збирався владнати справу швидко, без ускладнень.

Біля будиночків тим часом зібрався чималий гурт людей. Вдягнуті були поганенько — чоловіки в коротких штанцях, а жіноцтво взагалі якимись клаптиками прикривалося. Це драконові сподобалося, бо минулі його сніданки, обіди, підвечірки, вечері часом закінчувалися прикро — йому приводили запеленату в хутра, в довге, пишне вбрання дівчину, а потім з’ясовувалося, що шовки і оксамит приховують досить істотні вади загальновизнаної красуні. Це, звичайно, псувало йому апетит. Він не добирав необхідних калорій, і снилося йому чорті-що.

Він зупинився на безпечній відстані, щоб, боронь боже, не завдати шкоди людям, їх оселям, і звернувся до гурту з вимогою, яку виголошував вже десятки разів. Вислухавши його, люди звичайно починали тремтіти з переляку, падати ниць, сповнювали околиці зойками й розпачливими вигуками.

А ці добродії повелися якось дивно — витанцьовували перед ним, тицяли в його бік пальцями, весело реготалися, а найбільш легковажні навіть пробували підійти ближче, і дракону довелося трохи позадкувати, щоб уникнути зайвих жертв.

Йому здалося, що вони не зрозуміли, чого від них вимагають. Він повторив свою вимогу вдруге. А люди відповіли на неї ще бурхливішими веселощами. Ніхто не плакав, не розбігався, дівчата не ховалися в кущах, копицях сіна, будиночках. Навпаки, з легкістю почали випихати вперед то одну, то іншу. А ті, кого випихали, й не пручалися.

Потім у людському гурті щось почали жваво обговорювати. Спочатку жінки й дівчата, а потім і чоловіки встряли у суперечку. Про дракона наче й забули. Остаточно спантеличений, він намагався зрозуміти, що тут відбувається. Збагнувши, здивувався ще більше, Виявляється, люди не могли визначити, котра з дівчат найкраща, котра із них має найбільше право піти на сніданок до дракона.

Чудисько терпляче чекало, а суперечка вже перейшла в сварку. Одна досить пристойна молодичка спробувала самотужки пробитися до дракона. Її зупинили, присоромили, вказавши на те, що мовиться про дівчат, а вона сюди вже з третім чоловіком приїжджає на відпочинок. Це врятувало дракона від безсоння, бо з власного сумного досвіду знав — такі моторні молодички погано впливають на його нервову систему, важко перетравлюються.

Та з дівчатами люди ніяк не могли дійти згоди. Похрипли сперечаючись і нарешті звернулися за допомогою до самого дракона. Мовляв, ось тобі десяток найкращих, яку хочеш, ту й бери.

Дівчата стояли перед ним, а всі три драконячі голови напружено міркували. над тим, як повинна виглядати найапетитніша красуня. Не міг знайти відповіді на це питання. Звик до того, що люди самі визначають найкращу, а він лише пережовує обраницю.

Від напруженого думання голови розболілися. Вогонь почав бурхати з них на повну силу. Дракон змушений був ще далі відповзати до лісу, а дівчата, сердито зиркаючи одна на одну, йшли за ним, вимагаючи швидкого присуду.

Дракон відчував, що перегрівається, що працювати в такому напруженому режимі його голови довго не зможуть, але зупинити свій вибір на котрійсь з дівчат не міг. Звичайно, можна було б з’їсти всіх претенденток. Але він знав, що переїдання згубно позначається на здоров’ї. За такий сніданок доведеться розплачуватися ожирінням, підвищеним тиском, атеросклерозом. Потім бігай за ліками, шукай путящого ветеринара.

Ризикувати він не хотів. Тож махнув довжелезним своїм хвостом і кинувся мерщій до рідної печери. «Спробую заснути років так на сто-двісті,— думало чудисько. — Може, за цей час щось зміниться в довколишньому світі, поменшає красунь. А якщо ні, то доведеться перейти на вегетаріанську дієту, — травичка там, зіллячко різне, яблучка лісові».

Повноважний представник Лебедя

Проблема

Миколі Терентійовичу нездужалося. Щось штрикало в попереку й нежить замучив.

Бюлетенити він не збирався. Одначе, коли обговорювалося питання про виїзд їхньої контори на заготівлю пізніх помідорів, всі зійшлися на тому, що шановному Миколі Терентійовичу ризикувати не слід.

«Залишитеся на господарстві, — вирішив керуючий конторою товариш Кривоуцький. — Раптом виникне якась невідкладна проблема. Вирішуйте її сміливо, оперативно й розважливо».

Усі розуміли, що товариш Кривоуцький виявляє піклування про здоров’я свого заступника. Розумів це й сам Микола Терентійович і був вдячний керуючому за делікатність. А зрештою, хто знає, може, справді якась невідкладна справа накотиться на контору?

Співробітники контори відбули на збирання помідорів, а Микола Терентійович залишився у власному кабінеті. Можна було спокійно обміркувати перспективи розвитку контори, окремі кадрові питання, нову систему проходження паперів і безліч інших питань, глобальних проблем, масштабних справ. У звичайних умовах він собі такої розкоші дозволити не міг.

Та все зіпсував папірець, підписаний начальником канцелярії. Лежала та, на перший погляд безневинна, цидулка на робочому столі Миколи Терентійовича. Йшлося в ній про придбання за готівку чотирьох тюбиків клею. Дбайливий начканц просив дати дозвіл на цю дріб’язкову комерційну оборудку, бо клей в конторі закінчився, а тут якраз у розпалі робота над квартальним звітом.