Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 11)

Наслідки були маловтішними. Новий варіант Мавроденко забракував без розмов про іноземні мови і спортивні досягнення. Поцікавився тільки, чи й справді молодший економіст має дві спеціальні середні і одну неспеціальну вищу освіту.

На щастя, у цю фатальну мить до кімнати, де мучився над складанням заяви спортсмен-розрядник із кількома освітами, зайшов Мирон Коропчак, той самий Коропчак, який чесно й бездоганно відсидів (аж до пенсії) двадцять років на стільці, що його нині передано було знавцеві іноземних мов.

У складних, заплутаних питаннях до заслуженого ветерана-пенсіонера іноді зверталися за порадою. Досвідчений був і мудрий цей Мирон Коропчак. Звернулися і цього разу.

Довго й уважно вивчав він усі варіанти злощасних документів. Кілька разів із відвертим захватом і повагою поглядав на свого, так би мовити, спадкоємця.

— Поздоровляю! Блискуче! — щиро й сердечно висловився нарешті Мирон Тадейович. — Я б так не зміг. У — наші часи людей з такою підготовкою тут не траплялося.

— Але ж Мавродій Гнатович іншої думки, — зажурено сказав молодий фахівець. — У нього жоден із цих варіантів не проходить.

— І не пройде. Ніколи не пройде. Уявіть ви себе на його місці. Керівник поважної установи, його, так би мовити, мозок, спрямовуюча і водночас рушійна сила, від якої всі чогось чекають. І от з’являється жовторотий економіст з папірцями, досконалими за формою, змістом і виконанням. А керівництво вже твердо переконане, що від нього чогось чекають. Цінних думок, порад, рекомендацій, зауважень. А ти їх висловити керівництву не даєш змоги. Досконалістю своєю хизуєшся, марнославство і гордість тебе заїдають. От товариш Мавроденко і починає сердитися, сумувати, дратуватися, підозрювати тебе в зарозумілості й неповазі до окремих керівних принципів.

— Так що ж я маю робити?! — із сльозами на очах вигукнув молодший економіст.

Коропчак з властивою йому мудрістю усміхнувся.

— Бери перший варіант твоїх папірців. Шукай в друкарському бюро найгіршу друкарку. Краще безтямно закохану дівчину. І після неї ні в якому разі нічого не виправляй.

— Ой, що ж воно буде!

— За помилками шановний Мавродій Гнатович твоєї досконалості й не помітить. Виправляючи їх, почуватиметься розумним, енергійним, дбайливим керівником, який жодної дрібниці повз себе не пропускає. Висварить, звичайно, тебе, але по-батьківськи. Тільки ти з першого разу не кайся. У наступному варіанті помилок повинно бути менше, але треба обов’язково пропустити абзац. Який завгодно. Керівництво півдня шукатиме той абзац. Знайде. Ти одержиш прочухана, але принаймні точно знатимеш за віщо. За третім разом бажано обмежити себе так, щоб усе обійшлося передруком останньої сторінки. От і вся наука.

Коропчакова метода подіяла безвідмовно — заяви писати не довелося. Здібності молодого фахівця досить швидко були належним чином поціновані. Йому вже іноді дозволяють обмежитися лише одним передруком, і при цьому Мавродій Гнатович дивиться на економіста-розрядника майже лагідно.

Зіпсований телефон

— Не працює? — спитав він, коли я, знервований, роздратований, можна навіть сказати, розлючений, вискочив з телефонної будки, позбувшися перед тим трьох дефіцитних двокопійчаних монет. — Знову не працює.

Він сумно зітхнув, і навіть я, попри свою знервованість, роздратування й справедливий гнів, побачив на його обличчі розпач, переляк і ще якесь дивне, не знайоме мені почуття. Саме воно й спонукало мене відповісти йому, хоч взагалі-то я не полюбляю нікчемних вуличних балачок із випадковими знайомцями.

— Трясця його матері! — досить енергійно почав я. — Куди дивиться телефонна станція?! Хтось повинен відповідати за такі неподобства! Хіба вже так складно налагодити систематичний профілактичний нагляд за цими механічними злодюгами?! Де ті чортові майстри-телефоністи?!

— Даруйте, я саме той чортів майстер-телефоніст, який здійснює систематичний профілактичний нагляд за телефонами-автоматами цього району.

Тут лише розгледів я невеличку валізку в його руці. В ній, певно, сховані були потрібні для профілактйчного ремонту інструменти. Розгледівши те, я почервонів. Завжди почуваєшся незручно, коли раптом об’єкт твоїх критичних випадів опиняється перед очима. Конкретизується, матеріалізується, так би мовити.

Як подумати, то нічого й не трапилося. За що ж я його так, бідолаху?! Телефон не працює? Наче й справді мені той телефон так потрібен. Я ж не «швидку допомогу» і навіть не пожежну машину збирався викликати. Так захотілося мені з приятелем потеревенити, і через ту нікчемну забаганку людину при виконанні службових обов’язків образив.

Як міг, заспокоював я майстра. Та даремно. Не слухає мене, якісь чорні думки його обсіли. Потім скорботно так посміхнувся, рукою махнув і каже:

— Знаю, ви не повірите мені. Все знаю. Цей день, як і всі попередні тридцять, я вивчив, мов інструкцію по нагляду за телефонами-автоматами. Тут вже нічого не вдієш. Я повинен вам це розповісти, а ви повинні мені не повірити.

Бачите цю телефонну будку? Звичайна-звичайнісінька. Таких у місті сотні. Тільки то вона для вас звичайна, а для мене… Для мене це пастка. Рівно о двадцятій годині сім хвилин я маю зайти до неї, щоб полагодити зіпсований апарат. Я зайду, полагоджу, зніму трубку, щоб зробити контрольний дзвоник, наберу номер і… повернуся на тридцять днів назад. І це вже двадцять п’ять разів підряд.

От ви перелякано відсахнулися від мене. Думаєте: збожеволів чолов’яга! Ат, мені байдуже, що ви думаєте, бо через п’ять хвилин спрацює пекельна машина часу в цій будці. Ви підете вперед по своєму життєвому шляху, а я повернуся назад, повернуся рівно на тридцять днів назад.

Коли воно трапилося вперше, я здивувався, перелякався, розгубився. А зараз вже призвичаївся. Шкода лише за тим, що це не кращий з можливих місяців. Самі знаєте, які погоди в ньому — дощі, тумани, мряка. Тільки на початку місяця кілька гарних сонячних днів. Як на те, саме на них припадає велика сварка з дружиною. На премію, яку, на превеликий жаль, було одержано тридцять два дні тому, я придбав новий спінінг, а не давно обіцяну сукню для жінки. І виправити тут уже нічого не можна. Я ж бо повертаюся лише на тридцять, а не на тридцять два дні назад.

Мене там зустрічає розлючена дружина і новенький спінінг, з якого я й скористатися не можу.

«Мало тобі нового спінінга, так ти ще з ним і на рибалку збираєшся їздити, — перекреслює мої найкращі наміри дружина. — Поцікавився б краще шкільними успіхами свого сина».

Син, між іншим, наш спільний, та що вдієш. Тиждень йде на сидіння з сином над уроками. Тим часом псується погода. Потім мені доводиться підміняти товариша, який обслуговує сусідній район. Його послано на семінар телефонних майстрів до Ялти. Мали послати мене. Я вже й чемодан наготував. У мене ж і показники кращі. Та в останню хвилину з’ясувалося, що мого колегу включено до трестівської футбольної команди. Грати він погодився за умови, що його буде послано на той семінар.

Отже, ще тиждень, навіть трохи більше, мені буде ятрити душу дика несправедливість. Ще й дружина солі на свіжі болячки підсипатиме: «До Ялти збирався? З’їв?! Ти в нас тільки дома герой, а на роботі за себе постояти не можеш!»

Зрештою, той семінар, та несправедливість, обертається на краще. Керівництво, відчуваючи, що мене безпідставно скривджено, відзначає мене за сумлінну роботу позаплановою премією. Вчора й одержав.

— І ви купили нарешті дружині давно обіцяну сукню?

— Для чого? Що від цього зміниться? Адже однаково я знову й знову повертаюся на тридцять днів назад. Тож хоч цей останній день має бути моїм. Вранці на всю премію я придбав гарний гумовий човен. Для чого мені спінінг без човна? Що почнеться?! Що буде сьогодні ввечері, коли дружина побачить це чудо? Я, на щастя, про це ніколи не дізнаюся. Що не кажіть, а в моєму становищі є певні переваги.

Він майже бадьоро посміхнувся, глянув на годинник і зайшов до телефонної будки.

Коло

Сергій Трохимович люб'язно, із щирим співчуттям усміхнувся мені, запевнив, що він у цій конторі нічого не вирішує, і послав до Івана Мехтодійовича, який начебто щось може вирішити.

Кабінет Івана Мехтодійовича знаходився на другому поверсі, якраз над кімнатою Сергія Трохимовича. І усмішки в них були майже однакові. Тільки співчуттям себе Іван Мехтодійович не обтяжував. Обмежувався самою люб'язністю. Тож досить чемно пояснив мені, що вирішити щось йому може дозволити лише Терентій Петрович, який сидить на протилежному кінці коридора.

— Я, звичайно, дещо можу дозволити Іванові Мехтодійовичу, — сказав Терентій Петрович, — але за умови, якщо Семен Семенович не заперечуватиме.

Семена Семеновича я знайшов у кабінеті на третьому поверсі. Моя поява його щиро здивувала.

— Чом би я мав заперечувати! — вигукнув він. — Якщо погодиться Роман Миколайович, я заперечувати не буду.

Роман Миколайович і слухати нічого не захотів, коли дізнався, що я досі не маю візи Сергія Трохимовича. Того самого, що люб'язно, із щирим співчуттям усміхається в кабінеті на першому поверсі.

А Сергій Трохимович знову послав мене до Івана Мехтодійовича.

А Іван Мехтодійович до Терентія Петровича.

Терентій Петрович до Семена Семеновича.

Ну, а Семен Семенович до Романа Миколайовича.