Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 12)

Роман Миколайович слухати нічого не захотів і послав мене до люб'язного, ввічливого Сергія Трохимовича, який нічого не вирішує. Той до Івана Мехтодійовича. Іван Мехтодійович до Терентія Петровича. Терентій Петрович до Семена Семеновича. Семен Семенович до Романа Миколайовича. Роман Миколайовий до Сергія Трохимовича…

Десь на п’ятому оберті я вже рухався, мов той кур’єрський поїзд, який намагається увійти в графік руху, запізнюючись на дванадцять годин.

На десятому оберті мене можна було порівнювати із надзвуковим повітряним лайнером.

На п’ятнадцятому я досяг космічних швидкостей і перейшов у стан невагомості.

На двадцятому зауважив, що поперед мене рухається якесь тіло. Наздогнавши його, здивувався — тіло було вдягнуте в мій костюм і мало мою голову.

На двадцять п’ятому колі поперед мене вже підтюпцем чухрали двоє громадян в однакових костюмах, з однаковими головами.

На тридцятому нас уже було п’ятеро. Бігли вервечкою, мов бігуни на далекі дистанції, захекані, спітнілі, зморені.

Між тридцятим і тридцять п’ятим обертами пробував собі пояснити, що ж воно відбувається на безконечній дорозі, яка пролягла через кабінети Сергія Трохимовича, Івана Мехтодійовича, Терентія Петровича, Семена Семеновича, Романа Миколайовича.

Пояснення було просте, але єдино можливе. Швидкість мого обертання між кабінетами невпинно зростала. Тож на якомусь оберті я наздогнав себе самого. Оберт накладався на оберт. Так з’явилися третій, четвертий, п'ятий… У конторських коридорах почала діяти машина часу. От тільки важко було збагнути, куди вона перекидає — в минуле. чи майбутнє? Судячи з того, що одних я переганяв, а інші випереджали мене, — машина діяла в обох часових напрямках.

Не знати до чого ми б добігалися, якби не обідня перерва. Вона застукала нас біля кабінету Романа Миколайовича. Ми поступово скупчувалися в просторій приймальні. Нас було багато. Вимушена зупинка давала можливість кожному трохи поміркувати над тим, що сталося.

Першими оговталися ті, хто забіг за обідню перерву. У них ми пробували з’ясувати, чим воно все закінчилося.

Ті, хто прибував пізніше, одностайно висловлювали сумнів у тому, чи взагалі оте бігання колись може закінчитися. Якийсь слабкодухий намагався переконати товариство, що в світі, мовляв, нічого, крім коридорів, кабінетів, не існує й існувати не може.

Новачки, які робили друге або третє коло, ще згадували про квіти, теплий липневий дощ, побачення з ніжною, люблячою жінкою. Спогади були зустрінуті іронічними вигуками і вибухом невеселого сміху.

Нареготавшись, заходилися шукати того, хто усіх випередив, забіг майже до кінця робочого дня. Цей прудконогий тип довго не обзивався. Сидів і посміхався втаємничено. Ця усмішка його й викрила, бо нам усім було не до сміху.

Притисли ми його, мов рідного, по-свійськи, він і не втримався.

— Та це ж, — каже, — зовсім не той заклад, що нам потрібен. Вони, якби й хотіли, нічого не зроблять.

— То чому ж одразу нам ніхто про це не сказав? — обурено загуло товариство.

— Субординація їх заїла. Поки усіх підписів не збереш, з тобою про справу й балакати не хочуть. На шістдесят шостому оберті я таки вибив потрібні візи. Отут мені Роман Миколайович і сказав: «Це ж вам не до нас, а навпроти».

— А що ж тепер?! Що ж нам робити? Кому ми такі однакові-однаковісінькі в такій кількості потрібні? Як нам з цієї машини часу вискочити?

Прудконогий глянув на нас здивовано:

— Яка машина? Про що ви, хлопці? І хіба ви однакові? Схожими вас робила біганина між кабінетами, полювання за непотрібними підписами. Вам і здалося кат зна що. Повірили у власні вигадки. А ви гляньте на себе зараз.

І ми глянули одне на одного. І з’ясувалося, що ніхто ні на кого не схожий, що всі ми різні.

Розходилися, весело перемовляючись, задоволені тим, як усе вирішилося.

А на вулиці я подивився на табличку з назвою установи і, на превеликий жаль, з’ясував, що мені доведеться повернутися. На відміну від інших, я не помилився, потрапив туди, куди треба.

Обідня перерва закінчилася. Я знову зайшов до Сергія Трохимовича, і він послав мене далі.

Вибачився

Економіста Івана Карповича Човганя образив сам начальник управління Карпо Іванович Куць.

Безпідставно образив і привселюдно. Недвозначно й несправедливо. На дуже відповідальній загальноуправлінській нараді.

Високе керівництво в особі товариша Куця помилилося. Інший, менш досвідчений працівник спробував би негайно встановити істину, виправдатися, вказати керівництву на очевидну помилку.

Іван Карпович цього не зробив.

Не схотів ганьбити Карпа Івановича перед усім управлінським, людом. А може, сподівався, що опісля, коли все з’ясується, Карпо Іванович перед ним вибачиться і поцінує належним чином делікатність скромного економіста.

Істина згодом була встановлена, але товариш Куць перед Іваном Карповичем не вибачився. Забув чи не надав цьому фактові, особливого значення.

А Човганю привселюдна ганьба і образа не давали спокійно жити, йому здавалося, що після тієї злощасної наради всі в управлінні поглядають на нього з погано прихованим співчуттям і зверхністю. І вирішив він жорстоко помститися за кривду. От тільки погано уявляв, якою має бути помста.

Класичні зразки — дуель, постріли із-за рогу, викрадення— тут явно не підходили. Анонімки, нічні телефонні дзвоники, безконечні скарги у різні високі інстанції викликали у Івана Карповича відразу. До того ж жертва анонімок може ніколи не здогадатися, чиїми руками їй завдано удару. А Іван Карпович прагнув зазирнути в очі Карпові Івановичу в солодку хвилину відплати. Щоб той знав і розумів, хто його карає і за віщо.

Зазирнути в очі? В цьому щось було. Якийсь свіжий, ще не заяложений спосіб зведення рахунків. Кожного дня, при кожній зустрічі він з докором, гнівно, обурено, вимогливо заглядатиме в черству, несправедливу душу товариша Куця. Хай начувається кривдник! Життя йому не буде від тих поглядів.

Десь через місяць товариш Куць спитав у свого заступника:

— Чи не здається вам, що Іван Карпович Човгань засидівся в економістах? П’ятий рік сидить без руху. А ви зверніть увагу, як він зосереджено вислуховує кожне моє розпорядження. До рота заглядає. Очима їсть. За іншими такого не водиться. По всьому видно — людина заслуговує більшого.

І Човганя зробили старшим економістом. «Боїться, відчуває свою провину переді мною, — зловтішався Іван Карпович, читаючи наказ про своє підвищення. — Ще трохи, і я його таки допечу! Він таки у мене вибачиться!»

Наприкінці кварталу Човгань уперше за багато років одержав премію. Це додало йому сили, впевненості, віри в доконечну перемогу.

А Карпо Іванович не міг нахвалитися старшим економістом:

— Цей молодчага Човгань, коли б його не здибав, очей не ховає, дивиться прямо, чекаючи на розпорядження і вказівки. З такими людьми, як Іван Карпович, працювати приємно…

Так Іван Карпович став завідувати сектором, потім відділом і нарешті дочекався того жаданого дня, коли його було закликано до кабінету начальника управління. Товариш Куць зустрів його усмішкою і сказав:

— Вибачте, дорогий Іване Карповичу, за те, що ми ваші здібності не одразу належним чином поцінували. Але, як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи. То чи не погодилися б ви стати моїм заступником?

«Вибачився! — Іван Карпович нічого іншого не чув і не сприймав. — Вибачився! Нарешті я досяг мети! Рік чекав, а таки дочекався!»

Про своє підвищення товариш Човгань довідався від співробітників управління, коли ті прийшли поздоровляти його з новим призначенням.

Склероз

На оперативне зведення цей зошит у картонній, щедро заквацьованій чорнилами обкладинці був не схожий. Оперативні зведення відділу, яким керував Ростислав Дмитрович, мали зовсім інший вигляд. З ними цей жалюгідний зшиток не мав нічого спільного.

І зміст того дивовижного документа викликав у Ростислава Дмитровича здивування. Якісь чудернацькі таблиці, складені за незнайомою формою.

У першому стовпчику назви різних наук: «географія», «алгебра», «історія», «фізика» і тому подібне. Проти них — недбалі позначки: «Впр. № 1», «Стр. 105–107», «Пвтр»… Витлумачити їх Ростислав Дмитрович не міг. Це його почало вже сердити.

Третій стовпчик складений був із цифр, написаних кращим почерком. У ньому переважали одиниці та двійки. Тільки вряди-годи траплялася, порушуючи лад, опасиста трійка.

Ростислав Дмитрович спробував знайти в цифрах якусь логіку. Додавав, множив, ділив. Вдався навіть до портативної лічильної машинки, але й вона не допомогла віднайти потаємне значення загадкових цифр.

Хотів уже гукати на допомогу котрогось із підлеглих, коли погляд зупинився на останній заповненій сторінці.

«…Шановний Ростиславе Дмитровичу! — хтось звертався до нього, скориставшись керівними червоними чорнилами. — Настійно пропонуємо вам завітати до нас для розмови про успішність і поведінку Валерія. Класний керівник— Чорногоренко О. І.»

Двічі перечитав дивну, дещо незвичну для нього резолюцію. Куди й хто його запрошує? Чим той невідомий Чорногоренко О. І. керує? І чого це він сам себе отак атестує нахабно — «класний я, мовляв, керівник»? Ростислав Дмитрович теж іноді, високий клас керівництва показує, а такої нескромності собі дозволити не може.

Хіба що в главку якесь нове начальство об'явилося, а ми його ще не знаємо? Мабуть, що так. Не опанувало ще всіх секретів керівного стилю, тож і пише: «для розмови про успішність». Не про «успішність», а про успіхи, шановний, товаришу Чорногоренко! Це ми можемо! Це ми з превеликим задоволенням!