Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 14)

Часом зринала горда, як і ті пароплави, думка: «А що, коли, не роздумуючи, я вскочу на котрийсь із цих плавучих палаців і полину разом з ним хвилями великої ріки до інших берегів, до ще не баченого моря?! З багатьох доріг, які пропонує мені життя, виберу одну! І хай буде, що буде!»

Досі не знаю, чому не вчинив так. Напевно, через те, що не було з цього парку прямого виходу до річкового вокзалу. А може, інші дороги видавалися мені ще привабливішими. Якби вскочив на пароплав, не довелося б оце зараз відключатися від нудного, мов осінній дощ, голосу.

Колись я пробував їй відповідати, та скоро зрозумів, що від моїх спроб встановити істину вона не зміниться, не стане ні кращою, ні гіршою. Я сам знайшов отаку супутницю на обраній колись дорозі. Іншої, мабуть, на цьому шляху й не могло трапитися. А зараз уже пізно вертати до роздоріжжя, з якого все почалося. І де воно, те роздоріжжя? Чи не тут, в парку над річкою?

Отак розмірковуючи, я не помітив, як залишився сам на парковій алеї. Дружина з сином затрималися біля автомата з газованою водою. Син щосили духопелив по ньому кулаком. На кожен удар автомат, перелякано здригаючись, відповідав склянкою газованої води. Дружина намагалася переключити синову увагу на щось інше, побоюючись неприємних наслідків. А я тим часом тихенько відходив від них далі й далі, аж поки вони не сховалися за поворотом алеї.

І тут несподівано щось навкруги змінилося. Я озирнувся довкола, і мені здалося, що той поворот сховав не лише дружину, сина, автомат з газованою водою, а й років двадцять життя. В цьому парковому куточку все було так, як тоді, коли я задивлявся на пароплави, мріючи про дороги, береги, тепле море. Та ж лавочка, ті ж кущі бузку, та ж таки погано пофарбована дротяна загорожа. Чорна могутня ріка. І пароплави поважно розминаються під урвистим берегом. Нічого тут не змінилося. Тільки я був іншим і стояв у своєму минулому.

А на знайомій лавочці хтось сидів і замріяно дивився вниз на пароплави, на чорну воду. Хлопець років двадцяти. До болю рідним здалося його обличчя, його постать, його одяг. Я не міг не впізнати цей перший в моєму житті пошитий на замовлення костюм. Своєю неоковирністю він колись завдав багато горя тому, хто бачив себе в мріях елегантним, гарним, мов кіногерой з популярних тоді трофейних фільмів.

Так, на лавочці сидів я, зразка тисяча дев'ятсот… одним словом, далекого року. І біля лавочки стояв я, тільки на двадцять років старший.

Хлопець не глянув на мене. Що йому до якогось підтоптаного добродія, нездатного злетіти на крилах мрій з цього пагорба. От він — інша справа. Перед ним безліч доріг, путівців, стежок…

Ну чого ж ти, хлопче? Будь ласка. Злітай вище і… Тільки, гляди, не помиляйся у виборі…

У мене аж дух перехопило. А може, й справді заплутався я в паркових алеях і вийшов кудись на двадцять років назад? Чому ж не скористатися з цієї нагоди? У мене, єдиного, серед мільярдів людей, з'явилася можливість щось підправити в своєму житті, порадити самому собі, яку дорогу слід обрати. Треба тільки показати йому стежку до річкового вокзалу… Я дізнався про її існування значно пізніше, коли вже нічого змінитись в моєму житті не могло.

Підкажу, і хай він прямує нею. Хай сяде на пароплав і полине хвилями великої ріки до незвіданих берегів. І все, зміниться. Не може не змінитися. І я буду іншим. Кращим або гіршим, але іншим. Принаймні не доведеться щовечора відключатися під час вечірніх прогулянок. Я, певно, й мешкатиму в іншому місті, й працюватиму в іншій установі. І дружина буде інша. І син із «двійок» виб’ється…

Я показав йому стежку. Зрештою, навіть заради синових «двійок» це треба було зробити. Хлопець здивовано подякував і кинувся бігти на закличний гудок пароплава.

Я перечекав трохи і тихенько почав вибиратися назад, у свій час…

Коли переді мною знову з’явився автомат з газованою водою, я згадав той злощасний вечір двадцятирічної давності. Хлопець тоді сів без квитка на пароплав. У першому ж порту його з пароплава витурили, оштрафували, ще й до інституту повідомили про негідну поведінку. Згадалися навіть деталі розмови з деканом, збори, на яких мені давали чосу.

І все. Більше нічого такого, чого не було в попередньому варіанті життя, мені згадати не вдавалося. До моїх спогадів додалася тільки малоприємна історія про дурну пригоду з пароплавом.

Ще кілька хвилин тішив себе надією, що хоч дружина і син у цьому новому варіанті будуть іншими. Дарма. Вони йшли до мене від знівеченого автомата, і дружина ще здаля заводила своєї: «Ти б хоч, як батько, щось сказав цьому шибенику!..»

Я швиденько відключився знову.

Чому загинула Атлантида?

Скаржитися на співробітників симпатичної забігайлівки з гучною назвою «Космос» я не збирався. Зрештою, нічого поганого вони мені не зробили. Зуб, якого я зламав об їхню фірмову котлету, давно потребував ремонту. Звичайно, вони могли не так голосно батькувати недолугого клієнта за його необачність. Так клієнт сам винен. Було б мені промовчати, а не лізти з дурними жартами до офіціанток, буфетниці й шеф-кухаря. Жартів вони не зрозуміли, і я одержав усе, що заробив. Навіть трохи більше, бо ж таки мої супротивники знаходилися при виконанні службових обов'язків.

…А зламаного зуба було шкода. Тому, мабуть, я й звернув увагу на вивіску, яка повідомляла перехожим про те, що ось у цьому старенькому, перехнябленому будиночку знаходиться ТЕС № 000 513 — філіал тресту «Космос».

Що означає загадкова абревіатура з номером, здогадатися було важко, але назва тресту породила спомини про фірмову котлету й віртуозну лайку тих, хто знаходився при виконанні службових обов'язків. То чому б не скористатися нагодою? Не заради дрібної помсти, а лише дбаючи про поліпшення обслуговування в «Космосі». Зайти й повідомити кого слід про окремі, недоліки. Навіть не повідомити, а тільки звернути увагу.

Коридори ТЕСу нічим особливим не відрізнялися від інших конторських коридорів. Ходили якісь люди з папірцями. На рипучих стільцях під стінами куняли відвідувачі. У кутку під написом «Місце для куріння» біля старого цинкового відра про щось тихо гомоніли, пахкаючи сигаретами, довгоногі дівчатка. І таблички на дверях були звичайнісінькі: «Транспортний відділ», «Диспетчерський відділ», «Експедиція», «Канцелярія», «Друкарське бюро», «Заступник начальника з загальних питань», «Приймальня».

Я вирішив почати з приймальні. Уламки зуба в кишені давали моральне право не розмінюватися на заступників чи якихось, там завідуючих другорядними транспортно-експедиційними підрозділами.

У приймальні нікого не було. На секретарчиному столі стояв чорний телефон із знятою слухавкою, в якій щось жебоніло. Я сів і почав чекати, поки секретарка закінчить свій перекур.

Перекур затягнувся. Трубка вже не жебоніла, а тоскно бібікала. І тут до приймальні швиденько вскочив повновидий, опецькуватий добродій, обличчя якого прикрашала приязна усмішка.

— Ви на мене чекаєте?

— Якщо ви тут головний, то саме на вас, — відповів я, перейнявшись одразу симпатією до цього привітного чоловічка.

— Так, справді, я керуючий. А де Лариса? — захвилювалося місцеве начальство, а коли побачило зняту телефонну слухавку, то навіть забідкалося. — Ой, лишенько! Я ж її просив!.. Я ж її попереджав!.. А раптом хтось із тресту зателефонує?! Ларисо! Ларисо, голубонько! Ходіть, будь ласка, на хвильку сюди!

Гукав свою секретарку лагідно, майже ніжно, наче це не вона знехтувала службовими обов'язками, а він учинив щось непристойне.

«Ні,— подумалося мені,— з таким керівництвом у „Космосі“ порядку не буде. Про зуб краще й не згадувати. Таж в одному слові офіціантки чи буфетниці з тієї забігайлівки заліза й характеру було більше, ніж у всіх бідканнях цього незлобливого, сумирного керівника».

— Ларисонько, рибонько! — додав він ніжності до своїх лементацій, вгледівши секретарку на порозі.— Я ж просив, коли мене нема, не відходьте, будь ласка, від телефону. Раптом із тресту подзвонять. Чи відвідувач прийде.

Лариса аж пирснула, зачувши ті жалібні прохання свого шефа.

— Ой, не можу! Ой, насмішили! Павле Петровичу, я третій рік тут з нудьги вмираю, а з вашого тресту жодного дзвоника не було і ніхто звідти до нас не з’являвся. Мені здається, що й тресту ніякого немає.

Павло Петрович замахав на Ларису руками.

— Є, Ларисонько, трест! Як це так — немає?! І потім, ось якраз і відвідувач прийшов.

— Відвідувач? — секретарка, не ховаючи глузливої посмішки, подивилася на мене. — Цей відвідувач, певно, з тих, хто не в ті двері зайшов. Чи не так? Він сподівається щось з нами погодити чи на когось поскаржитися. Не знає, бідолаха, що з нами нічого погодити не можна. А скарги ми не приймаємо, бо нема у нас жодного підрозділу, жодної підлеглої організації, жодної, бодай мізерної, точки. Тож і скаржитися нема на кого.

Дівчина була гостроязика і, крім того, поспішала, либонь, до гурту подруг, до незакінченої балачки. І, як не дивно, Павло Петрович усе це зрозумів і усе їй вибачив.

— Ну-ну, гаразд, повертайтесь до своїх подруг, закінчуйте розмову. Я вже на місці. Почергую біля телефону. Раптом все-таки зателефонують з тресту. Тільки затямте, ріднесенька моя, — три роки у порівнянні з Вічністю така мізерія, про яку й згадувати не варто.