Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 13)

З успіхами все зрозуміло, а от до чого тут поведінка? Не інакше, хтось з підлеглих щось накоїв. Якийсь Валерій. Тільки який? Невже цей так званий «класний керівник» сподівається, що Ростислав Дмитрович усіх морально нестійких типів із свого відділу знає поіменно?

Ач, як хитро придумали! Приходь, мовляв, з доповіддю про успіхи, а ми тебе мов рядном із-за рогу: а розкажи-но, голубчику, про негідні вчинки своїх співробітничків. Нема дурних! Не вловите мене, стріляного горобця, на марнославстві. Хай над цією справою хтось із заступників попріє. Хай пече раків, дає пояснення, запевняє, обіцяє вжити суворих і навіть рішучих заходів.

І Ростислав Дмитрович розгонисто, навскоси написав над запрошенням так званого «класного керівника»: «Тов. Микитюк Б. Г. Побувайте на розмові. Про наслідки та вжиті заходи доповісти особисто».

Задоволений власною обачністю, Ростислав Дмитрович відсунув від себе таємничого зошита і викинув загадкову історію з голови.

Коли днів через п'ять його заступник Борис Григорович Микитюк спробував щось розповісти про розмову з товаришкою Чорногоренко Оксаною Іванівною, Ростислав Дмитрович нічого не зміг второпати.

З жалем дивився на Микитюка і думав: «Старіє Григорович. Роки своє беруть. Треба відпускати на пенсію. Що він мені тут торочить? Якась школа, двійки, прогуляні уроки. Якийсь Валерій. Склероз у старого, по всьому видно — склероз».

Чудасія

Ніхто в тресті не звернув особливої уваги на успіхи спецуправління № 1 у другому кварталі.

Однак у третьому і четвертому кварталах згадане управління з планами теж упоралося. От тоді трестівське керівництво захвилювалося, запідозрило приписочки у звітності і відрядило до підлеглої організації розвідку, замаскувавши її під комісію по вивченню й узагальненню позитивного досвіду.

Від розвідки не чекали якихось сенсаційних відкриттів (окозамилювачів так просто, голими руками, не візьмеш). Однак деяку корисну інформацію розвідники принесли.

— Ті чорти із спецуправління, — доповідали члени комісії,— виявляється, передову оргтехніку в себе запровадили і досягли певних позитивних наслідків.

— Яку таку оргтехніку?! — здивувалося керівництво.

— Ну, різні там магнітофони, диктофони, телефонні пристрої-автомати, — щиросердо викладають свої спостереження розвідники.

— Не може бути! — ще більше дивується керівництво. — Хіба оргтехніка для успіхів? Оргтехніка зовсім навпаки — для наукового прогресу! Ні, видать, все-таки там без приписочок не обійшлося.

Оскільки спецуправління № 1 і всі підпорядковані йому виробничі підрозділи продовжували бурхливо виконувати й перевиконувати плани, вирішено було застукати їх, так би мовити, на гарячому. Тож якось уранці без попереджень, без дзвоників на місце гаданого злочину виїхав керівник тресту Платон Іпатович Перепаденко.

Секретарка начальника спецуправління зблідла, уздрівши Платона Іпатовича на порозі приймальні, Знічено почала мурмотіти:

— Нарада у нас. Нарада.

— От і чудово, — заспокоїв її Платон Іпатович. — З вашого дозволу і я послухаю, візьму, так би мовити, участь.

Сказав і простує до кабінету, хоч секретарка мало не за поли хапає товариша Перепаденка, намагаючись його туди не пустити.

— Не можна туди! Не можна! — стогне, бідолашна.

І справді, краще було б Платонові Іпатовичу на ту нараду не потикатися. Зайшов, а в кабінеті порожньо, жодної живої душі. Навіть начальник спецуправління кудись подівся.

На різних нарадах доводилося бувати Платону Іпатовичу. Багатолюдних і не дуже, тих, що для вузького кола, й поширених, оперативних і підсумкових, інструктивних і конструктивних… Але жодна з них без людей не обходилася. Принаймні двійко учасників для такого заходу потрібно. Щоб один балакав, а другий перед ним сидів.

Ошелешений побаченим (точніше — тим, чого не побачив), Перепаденко міцно заплющив очі. І раптом усе стало на свої місця.

Добре знайомий йому голос начальника спецуправління Миколи Краснощока проказав традиційну формулу:

— Так, товариші, переходимо до п’ятого питання. До п'ятого. Прошу висловлюватися…

Перепаденко очі розплющив і знову нічого не побачив. А голоси, знайомі і незнайомі, почали доповідати по п’ятому питанню, а потім — по шостому, далі по сьомому. Іноді в розмову втручався голос Миколи Краснощока. Він давав вказівки, звертав увагу і напучував, а то й сварив, кого йому було треба. Одним словом, нарада котилася за звичним розкладом. Тільки без людей.

Оговтавшись трохи, Платон Іпатович помітив, що на довгому столі перед порожніми стільцями розкладено невеличкі, мов іграшкові, скриньки. З тих скриньок і лунали голоси учасників цієї дивовижної наради.

А біля крісла головуючого скринька, як і належить, була більшою, складнішою, з червоною, схожою на око, лампочкою. Те червоне око сердито блимало, коли треба було переходити до чергового питання.

Повагавшись трохи, Платон Іпатович вирішив звернутися саме до цього соліднішого ящика.

— Що тут відбувається? — спитав Перепаденко.

Червоне око блимнуло, в скриньці головуючого щось клацнуло, і голос Миколи Краснощока сказав:

— Хвилиночку. Технічна перерва. Вмикаю аварійну програму. Це ви, Платоне Іпатовичу?

— Я, — відповів Платон Іпатович, намагаючись приховати збентеження.

— Дуже приємно. Раді вас вітати. Давно не чули… — заскрекотіла скринька.

— Що тут у вас відбувається? — якомога суворіше перепитав Перепаденко, для чогось прибираючи солідного вигляду.

— Нарада, в нас нарада, — спокійно відповів ящик.

Ящик дав вичерпну й точну відповідь. Тут справді йшла нарада, обговорювалися, як і належить, різні питання, важливі й не дуже, перспективні й поточні, болючі й проблемні. Якихось зауважень щодо змісту Платон Іпатович не мав. І організовано все було чудово. На засіданні панував зразковий порядок. Ніхто нікого не перебивав. Ніхто нікуди не поспішав. Не чути було сторонніх балачок.

— Якщо дозволите — ми продовжимо? — спитав ящик і нетерпляче заблимав своїм червоним оком.

— Звичайно, продовжуйте, — змушений був погодитися Перепаденко.

Почувався зайвим на цій гранично механізованій нараді, тож залишив кабінет і пішов шукати Миколу Краснощока.

Знайшов його в цеху. Застуканий на гарячому, Краснощок уже й не крився особливо, розказав відверто про те, як дійшли в спецуправлінні до такого життя.

Почалося все з диктофона. Хтось записав на ньому все, що хотів сказати на нараді, а сам пішов вирішувати якусь невідкладну справу. Краснощок прослухав запис і продиктував у той же диктофон все, що треба: зауваження, поради, рекомендації.

Наступного разу вже інші скористалися, тим зручним способом. З того все й пішло.

— Так докотилися ми до того, — розповідав Краснощок, — що на наради, крім мене, вже ніхто не приходив. Обкладусь диктофонами, слухаю й балакаю, балакаю й слухаю. Сумно мені чогось стало. Люди справами займаються, а я у красномовстві вправляюся. Тож довелося й собі перейти на магнітофонну техніку. Між справами запишу на касету все, що треба сказати. Зранку секретарка хлопців оббігає, диктофони позбирає, до мого підключить, вони й між собою балакають, радяться. Так ми почали плани виконувати й перевиконувати. Часу для роботи вивільнилося багато.

І тут Платонові Іпатовичу здалося, що він намацав якусь слабину в розповіді Миколи Краснощока.

— Пробачте, але яка різниця? На засідання час витрачається і на диктофонні записи — теж? Що змінюється?

— А ми ті записи вивчили. Знаєте, Платоне Іпатовичу, дуже цікаві речі вдалося з’ясувати, Виявилося, що на засіданнях, нарадах, оперативках щодня майже одне й те ж повторюється. Так ми зробимо один запис на місяць і крутимо його щоранку. Іноді й після обіду вмикаємо. Це коли складності якісь виробничі виникають або з планом сутужно. Ні, якщо ви, проти, Платоне Іпатовичу, то ми негайно все це поламаємо.

Треба було щось вирішувати. Можна й треба було справді поламати все, що понавигадували ці мудрагелі із спецуправління № 1. Воно суперечило багаторічному досвідові Платона Іпатовича. Але ж план Краснощок давав. І за себе, і за інших

І Перепаденко зітхнув, потиснув хитромудрому начальникові руку і сказав:

— Ну, гаразд, хай вже буде. Головне, щоб без приписок. Тільки ви той… іноді, хоч для годиться, збирайтеся. Спілкуватись треба, думками обмінюватися. Про те, про се. Не формально, по-людськи.

Краснощок усміхнувся:

— А ми спілкуємося. Не формально. У неробочий час. Його, до речі, в нас побільшало, й думок теж.

Варіант

Я не слухаю її. Мушу це робити, бо інакше наші спільні вечірні прогулянки обернулися б для мене справжнісіньким пеклом. Тож коли ми заходимо до парку, я непомітно відключаюся, викидаю із свідомості голос своєї коханої дружиноньки. Залишається тільки якесь тихесеньке жеботіння. Воно не заважає мені думати, згадувати ті давні роки, коли я ще міг гуляти цим парком над річкою сам, коли не треба було відключатися від чийогось голосу, від зливи нарікань, докорів, звинувачень…

Ой, як гарно тоді мріялось про майбутнє. Воно здавалося безхмарним, безжурним, безконечно привабливим. Всі дороги починалися біля моїх ніг і губилися в таємничій, але безперечно прекрасній далині. Звідси, з надрічкового пагорба, в таку ж от вечірню пору, завмираючи від передчуття незвіданого, вдивлявся в ошатні білі пароплави, що, віддзеркалюючися всіма своїми вогнями в чорній воді, гордовито простували до невідомих берегів, міст, а може, й до самого синього моря, якого я тоді ще не бачив.