Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 15)

Лариса, дещо присоромлена його філософськими міркуваннями, залишилася в приймальні, а мене було запрошено до кабінету.

— Слухаю вас, дорогий друже, — сказав Павло Петрович і, розуміючи, яке враження справили на відвідувача секретарчині слова, спробував мене заспокоїти. — Не звертайте уваги на Ларису. Молоде-зелене. Нетерпеливиться почути дзвінок з тресту. А я того дзвоника, може, тисячу років чекаю, і нічого. Це ж Космос, а не бюро ремонту телефонів чи залізнична каса.

Дещо ошелешений таким початком, я засовався на стільці.

— Це ви, так би мовити, фігурально про тисячу років?

— Чого ж фігурально? Якраз і не фігурально, а так воно насправді — тисячу і один рік. Перед тим телефонували частіше, а зараз мережа філіалів зросла, обсяг роботи збільшився.

— Справді, мережа зросла, — спробував я підтримати розмову, а головне, перевести її до того, що мені боліло. — От тільки з якістю обслуговування не все гаразд. Я, власне, того й навідався до вас. Треба все-таки частіше на об’єкти виїжджати. Перевірочки раптові влаштовувати, ревізії. Чи там лекцію про грип або культуру мови прочитати.

— Та де вже там частіше! Які раптові перевірки?! — він щиро дивувався моїй простодушності.— Ви знаєте, коли мене востаннє перевіряли? І чим це закінчилося? Не знаєте? Про Атлантиду чули? Так от, після тієї останньої перевірки вона й затонула. Невдало стартував ревізорський космічний корабель. Не розрахували штурмани. Вважали, що на Землі ще розумні істоти не завелися. Ну й газонули, пішли в підпростір прямо із стартового майданчика. Атлантиду, звичайно, пустили на дно. А розмов після того? Легенд скільки породили! Чого тільки люди не понавигадували! Останнім часом з'явилися, правда, розумники, які щось почали підозрювати, на Космос киваючи. Тільки ж ніхто не здогадується, чого гості з Космосу прилітали. А прилітали вони якраз заради отієї раптової ревізії, яку ви пропонуєте. Мою транспортно-експедиційну станцію № 000513 перевіряли. Я їх прийняв, як на Землі заведено. Ще й по чарці на коня випили. За наш трест і за його філіали…

І ось тут я повірив Павлові Петровичу. Досі вся його історія виглядала якось непевно. А коли він згадав про раптову перевірку, про ревізорів, про прийом з цієї нагоди, повірив. І Атлантида, загибель якої ще нікому не вдалось пояснити, була для мене найвагомішим доказом. Могли хлопці-ревізори під гарячу руку, окрилені успішним завершенням раптової перевірки, пустити Атлантиду на дно чи ще щось подібне встругнути. І, головне, зрозуміло, чому після того перевірок не було, чому космічні гості більше не потикалися на Землю. Там, у контрольно-ревізійній службі, видать, Люди обережні сидять, бувалі в бувальцях. Це ж що вийде, коли нова ревізія з’явиться на нашій планеті? Прилетять, а одного континенту — чортма. Почнеться тяганина. Ще й пояснень керівництво зажадає. Письмових.

Одним словом, повірив я у розповідь Павла Петровича, хоч разом з тією вірою втрачав надію на бодай моральну компенсацію за свій зламаний зуб. На тлі космічних катаклізмів він виглядав жалюгідним дріб’язком.

— І давно ви тут служите? На філіалі космічного тресту? — поцікавився я у Павла Петровича.

— Та вже на десяту тисячу років перейшло. Раніше без вивісок контора моя працювала. Доводилося маскуватися то під жерця, то під пророка. А зараз легше. Трест «Космос» ні в кого питань не викликає. Я й штати збільшив. Заступників знайшов, щоб без підробки, як у справжній солідній установі. Іноді не втримаюся і починаю розказувати своїм підлеглим про трест, про його призначення, про те, як раніше виглядала Земля, про Атлантиду. Слухають, звичайно, але, здається, не вірять моїм словам, хоч працюють сумлінно.

— Працюють? А що ж вони роблять? Може, якісь матеріали, інформацію якусь готують для вашого все-космічного тресту?

— Знаєте, я й сам іноді дивуюся. Потрібну інформацію збирає і автоматично передає гіперпросторовий транслятор. А що робить контора? Не знаю. Пишуть щось, обговорюють написане, якісь плани складають. Мене це не обходить. Я чекаю на дзвінок з тресту. Затяглося моє відрядження. Час уже й додому. Хоч ми, мешканці Космосу, практично безсмертні, але й нам іноді хочеться відпочити, Може, пришлють когось на заміну. Хай він і з’ясовує, чим займаються працівники філіалу. Думаю, що цього йому вистачить на кількасот років. Я чого зрадів, уздрівши вас, — вирішив, що нарешті прибув хтось мене замінити. Бачу, помилився. А то залишайтесь. Обов’язки нескладні. Штати вкомплектовані. А головне, від їх діяльності чи бездіяльності нічого не залежить.

Я подякував, відмовився і залишив кабінет люб’язного Павла Петровича. Не сумнівався в правдивості його розповіді. Муляла мене тільки одна річ, один непевний здогад. Думалося мені, що до кафе «Космос», до його фірмових котлет контора ця все-таки мала якесь відношення. От тільки яке?

«Тут був Коля»

Йому все подобалося в цьому місті. Чепурні, ошатні будинки, Вулиці й проспекти. Величні пам’ятники і монументи. Тінисті парки й просторі майдани. Він уважно вдивлявся в обличчя перехожих. їхні обличчя йому теж подобалися. Шкода, тільки часу для знайомства з містом, з його мешканцями було обмаль.

Що ж, інакше не можна. У всесвіті тисячі планет, а життя мислячої істоти коротке. Хочеться побачити більше, тому обмежуєшся побіжним знайомством: глянув — і рушай далі за програмою космічного бюро мандрівок. Власне, «хочеш» не те слово. Хочеш не хочеш, а у визначений програмою час тебе автоматично перекинуть на іншу планету, в іншу зоряну систему.

Контактувати з інопланетянами бюро не радить. На цьому втрачається дорогоцінний час, а тубільці однаково не втямлять, хто ти і звідки до них припхався. В крайньому разі, якщо вже сильно кортить, можеш залишити щось на згадку про своє перебування на планеті, висловити (у письмовій формі) побажання або критичні зауваження.

Деякі його попередники з марнославною впертістю намагалися залишити щось монументальне і грандіозне. Пересували скелі, споруджували піраміди, розмальовували схили гір загадковими (для тубільців, звичайно) малюнками.

Нині мода на подібні екстравагантні автографи минула. В кращому разі на дереві або на парковій лавочці вирізблюють мінілазером власне ім’я в перекладі на тубільну мову.

От і в цьому місті на парканах, у сквериках, навіть в окремих закладах громадського харчування він зустрічав подібну дряпанину. Написи дратували його, бо з неприхованою очевидністю свідчили про те, що він тут не перший і не останній.

І все ж хоч у чомусь, хоч у дрібничці якійсь йому жадалося бути оригінальним і неповторним. Залишилася година до відльоту.

Можна, звичайно, зателефонувати до місцевої академії наук і передати формулу гіперпросторових позачасових переходів. Інструкція бюро мандрівок цього не забороняла.

Та з тими формулами в годину вкластися не пощастить. Тут і дня не вистачить, щоб переконати інопланетян, довести їм, що ти не божевільний, а цілком нормальний турист з путівкою космічного бюро мандрівок.

Формулу, звичайно, можна написати на паркані. Але для її графічного відтворення на цій планеті ще не винайшли відповідних знаків. Ні, доведеться-таки обмежитися традиційним написом. От тільки де його зробити?

Він саме зайшов до магазину. Розглядав дивовижні зразки місцевих товарів масового вжитку. І тут йому в око впав напис, зроблений золотими літерами на синій скляній табличці: «Книга побажань знаходиться у касі». Табличка висіла якраз над касою, в якій нудьгувала симпатична інопланетянка.

«Це якраз те, що мені треба! — зрадів він. — Ніякої екстравагантності й марнославства. Мій автограф залишиться там, де йому належить бути. Побажаю тубільцям щастя. Напишу про те, як сподобалось мені їхнє місто, і гайда в дорогу».

На його чемне прохання симпатична касирка спочатку не звернула уваги. Здалося навіть, що вона нічого не зрозуміла. Може, зіпсувався портативний перекладач-аналізатор, який забезпечував зв’язок з тубільцями?

Та коли прохання повторено було голосніше, молода симпатична інопланетянка все-таки зиркнула на схвильованого космотуриста. В її погляді виразно читалися здивування й жаль.

Аналізатор емоцій швиденько розшифрував значення того погляду. Як не дивно, але касирка, здається, справді жаліла прохача, якому потрібна книга побажань, і водночас дивувалася його розумовій обмеженості, що, на її думку, межувала з важким психічним захворюванням.

Після третього звертання інопланетянка нарешті перелила свої думки в слова і чомусь поцікавилася кількістю спожитого алкоголю. Він охоче задовольнив її цікавість. Справді, років зо три тому лікарі приписали йому ліки, до складу яких у мізерній пропорції входив небезпечний трунок — алкоголь.

Одержавши цю вичерпну інформацію, касирка раптом приставила вказівний палець правої руки до скроні і зробила вигляд, наче вона хоче прокрутити собі дірку в голові. Що це мало означати, аналізатор розшифрувати не зміг. Видав тільки інформацію, з якої випливало, що рівень презирства, агресивності, огиди у симпатичної тубілки помітно зріс і досяг небезпечних для будь-якої живої істоти меж.

«Може, я зробив щось вкрай непристойне? — злякався космотурист. — Але ж на табличці золотими літерами написано: „Книга побажань знаходиться у касі“».