Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 17)

Програш

В тому, що дідуган вхопить облизня, ніхто в санаторії не сумнівався. Його шанси навіть важко було назвати мізерними. Вона — юне створіння років двадцяти. Вродлива, енергійна, весела. Він — скоцюрблений роками і радикулітом дідуган, з сивою, погано підстриженою бородою.

А старий шкарбан, здається, не помічав тієї невідповідності. Вперто і впевнено вів облогу красуні, на яку приходили подивитися із сусідніх санаторіїв, будинків відпочинку і деяких сімейних пансіонатів.

Вона сприймала його зальоти спокійно, трохи тішилася упаданням цього трухлявого пенька. Потім вибрала собі гарного хлопця з туристського табору. Всі ми погодилися на тому, що смак їй не зрадив.

А дідуган, наче й нічого не сталося, вів своєї. Його сліпоту ми спочатку брали на кпини. Потім вона нас почала дратувати. Нарешті, хтось натякнув старому на недоречність його поведінки.

— Дайте спокій молодятам, — умовляли ми діда.

— Зачекайте трохи, — відповідав старий. — Побачите, чия буде зверху. До свята рибалок почекайте, а тоді поговоримо.

На що він сподівався, важко було збагнути. Невже, на рибальське своє щастя? Так навряд чи навіть півметрова щука допоможе йому здобути серце юної красуні.

Та в День рибалок дід кудись зник. Уже й святковий бал почався, а старого не було. Красуня спокійнесенько вальсувала в парі із хлопцем-туристом. А нас, людей статечних, до танців погано пристосованих, відсутність діда почала вже хвилювати.

Що могло трапитися? Може, нерозважливо, зопалу похвалився старий, а зараз ховається десь, соромно йому вийти межи люди? Навіть жаліти його почали.

Пожаліли, пожаліли та й зійшлися на тому, що комусь слід відвідати діда, підбадьорити жартом, прихопивши з собою пляшку чогось не дуже міцного.

Так я опинився в його палаті. Світла старий не світив, а того, яке линуло від ліхтариків святкової ілюмінації, було замало, щоб одразу збагнути, що й до чого.

Коли очі трохи призвичаїлися, я побачив, що дід сидить, мов закам’янілий, у фотелі, вхопивши голову руками. Я вибачився за непрохані відвідини, та він не відповів, навіть не поворухнувся. Стривожений, я майже підсвідомо потягнувся до вимикача.

— Не треба світити! — в його голосі виразно вчувався переляк. — Я не хочу світла! Я не хочу, аби мене хтось зараз бачив! Чуєте, не хочу!

— Що з вами? Не варто так побиватися, — я спробував якось заспокоїти діда. — Все забудеться. Все минеться. Давайте-но краще по келишку вина перехилимо за молодість, за любов, за мудрість, яка дорожча молодості й кохання, разом узятих. І хай наші вороги журяться!

— Так, із сьогоднішнього дня для мене, крім мудрості, нічого вже не залишається. Буду тішитися тим, що вона найдорожча в світі річ. А ви в цьому переконані? — з несподіваною надією в голосі запитав дід. — От бачите, ви теж охоче проміняли цю сумнівну коштовність на молоді літа, на посмішку юної дівчини. А я ж мав таку можливість, міг дістати молодість, любов, не розмінюючи їх ні на що. Навіть мудрість, яка приходить з роками, лишилася б при мені. Та сьогодні з’ясувалося, що я ту унікальну можливість втратив. Не сахайтеся перелякано — я не божевільний. Зараз усе розповім. Принаймні хоч одна людина тут, у санаторії, знатиме, чому цей старий віслюк цілісінький місяць дурня корчив, невідомо на що сподіваючись.

І тут він розповів химерну історію, в яку я не повірив, не вірю й ніколи не віритиму.

Отже, років тридцять п’ять тому здибався наш дідуган, а тоді він був молодим двадцятип'ятирічним хлопцем, з якимось напівбожевільним, а може, напівгеніальним винахідником фантастичного еліксиру, який здатний був регулювати перебіг процесів старіння в живому організмі. Винахіднику ніхто не вірив, компетентні установи переконливо довели йому нікчемність його пошуків. Так переконливо, що той знищив всі запаси «еліксиру вічної юності», окрім однієї дози. Ту останню порцію запропонував він нашому знайомому. А може, хлопець сам напросився на те дивовижне частування.

Винахідник кудись подівся, а хлопець залишився наодинці з вічною молодістю. Роки минали, а він виглядав двадцятирічним. Еліксир діяв надійно й регулював усе, як треба.

В розпорядженні хлопця була вічність. Ну, якщо й не вічність, то гарантованих п’ятдесят-шістдесят років молодості. Можна було не поспішати.

Хоч як він не поспішав, а інститут закінчив, став на роботу в солідній установі. Від одруження тільки утримувався — поклав собі знайти таку, щоб найкращою в світі була.

Та поступово почав хлопець відчувати, що й вічна молодість має свої тіньові сторони… Товаришів його з роками підвищують, на керівні посади висувають, а на нього дивляться, як на жовтодзьобе курча, — несолідний-бо має вигляд. І на футболи, волейболи у нього сили вистачає, і жодна пристойна болячка його не хапає — радикуліт, стенокардія, навіть грип стороною обходить. Висунь такого на відповідальну самостійну роботу — ніхто поважати не буде. Хіба що молоді друкарки та секретарки.

Про путівку до санаторію чи там будинку відпочинку й мріяти не доводиться. І при розподілі квартир його обходили.

Одним словом, чим далі, тим трагічнішим ставало становище вічно юного службовця. І знову ж таки все це могло тягтися не відомо скільки.

І тоді вирішив він усіх обдурити, увійти в коло своїх однолітків, одержати від життя те, що належить.

Діяв розважливо, за чітко визначеним планом. Спочатку з’явилися вуса, які дали йому крихту бажаної солідності. Потім й бороду перестав голити. У той час молодь ще бородами не захоплювалась, тож у такий спосіб одразу постарішав років на десять-п’ятнадцять. Подбав відповідно й про необхідну статечність у поведінці.

І справа зрушила з місця. Скоро завідуючим його настановили у відділі, де десять років служив. А там незчувся, як і на керівну роботу до головного управління запросили. Для цього, правда, довелося прикинутися хворим на радикуліт.

Окрему квартиру одержав тоді, коли почав підфарбовувати волосся, бороду, вуса. Сивини в них додавав. У трамваї молоді дівчата йому іноді вже місцем поступалися. Він поблажливо посміхався до них і думав: «Ох, якби ж ви тільки знали, хто я насправді! Адже коли завгодно я можу скинути із себе уявний тягар років, стати перед усім світом молодим, дужим, гарним, запропонувати найкращій з вас руку, серце, вічну свою молодість».

З одруженням, правда, тепер все ускладнилося. Літню жінку брати не випадало, а молоді вже самі на нього не дивилися. Навіть окрема квартира їх не приваблювала.

Так докотився, граючи старого, до пенсії. Мав цього року вийти на заслужений відпочинок. Із старістю можна було прощатися. Востаннє вирішив скористатися путівкою до санаторію, бо як знову станеш молодим, можуть і не дати.

Доля приготувала йому подарунок — у санаторії він зустрів дівчину, саме таку, про яку мріяв усі довгі роки вимушеної старості. Певний був своєї перемоги.

Хіба ж встоїть дівчина перед перспективою одержати вічно молодого чоловіка?!

Не поспішав, відкладав тріумф на святковий день. Мав намір, вдягнувши костюм спортивного крою, струнким, юним, усміхненим вийти до танцювального залу…

Почав з гоління. Коли впали борода й вуса, під ними він не побачив гладенької молодої шкіри. З дзеркала дивилося зморшкувате, стомлене обличчя старої сивої людини. Він прожогом, ще на щось сподіваючися, кинувся змивати фарбу з волосся. Фарба зійшла, але й без неї волосся залишилося білим, мов гігроскопічна вата. Він спробував випростатися, забути про уявний радикуліт. Нічого з цього не вийшло — спина не слухалася його, поперек не розгинався. Молодості не було. Вона не витримала випробування штучним старінням…

Вранці, коли ми ще всі спали, старий залишив санаторій.

Міжзоряна спілка

За всіма ознаками, наука й техніка цієї планети досягли неабияких вершин..

Принаймні до таких висновків дійшов екіпаж земного зорельота, коли на його екранах з’явилися перші зображення нововідкритого небесного тіла.

Воно, щоправда, після п’яти років блукань у космосі і який-небудь поганенький хутір або руїну старовинної бензоколонки сприйматимеш, мов новітній витвір прогресу і цивілізації. Та тут наче обходилось без брехні.

Рослинність на планеті вже була майже винищена. Ріки й озера повисихали, а океани вкрила товста плівка давно відпрацьованого мастила. Рівень радіації сягнув граничної межі. Хмари диму, ядучих випарів, куряви ще здалеку засвідчували високу активність тубільців у роботі по перетворенню природи рідної планети. Щедро засмітили вони й довколишній космічний простір тисячами пристроїв, призначення яких важко було збагнути. Серед них траплялося щось схоже на потужні телевізійні та радіотрансляційні станції. Тільки вони чомусь усі одночасно транслювали один і той же концерт. У тому концерті страховидний робот (а може, саме такий вигляд мали тубільці?) виконував соло на гідравлічному пресі. Трощив ним велетенські баки для сміття. Земляни навіть попервах вирішили, що то й не концерт зовсім, а якась науково-технічна передача. Лише згодом, прислухавшись, вловили у тому гуркоті складний ритмічний малюнок. А може, то їм тільки здалося, може, їм захотілося щось таке вловити. Цивілізацію ж позаземну відкрили.

«Пощастило! — раділи з того міжзоряні мандрівники. — Перший вихід землян у великий Космос і, будь ласка, зустріч з розвинутою цивілізацією. Велетенські мегаполіси, космодроми, промислові споруди невідомого призначення, загадкові скульптурні витвори!..»