Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 16)
Він спробував звернути увагу інопланетянин на той напис. Вона пхекнула презирливо, зловтішно посміхнулся і сказала: «Книга у бригадира зміни».
Бригадир зміни кудись його послав.
Він довго морочився з підстройкою автоматичного перекладача, але зрозуміти, куди ж саме його послано, не зміг. Виходило щось химерне й загадкове: за тією злощасною книгою йому начебто пропонували звернутися до якоїсь нечистої сили. Довелося звернутися за додатковими поясненнями. І тоді вже його послали до завідуючої секцією.
Завідуюча секцією з належним розумінням поставилася до прохання симпатичного громадянина і поцікавилася, для чого йому потрібна книга побажань.
Розказувати їй про бюро космічних мандрівок, принципи гіперпросторових позачасових переходів часу вже не було. Залишалося якихось п’ятнадцять хвилин. От про це він її попередив. Вона майже щиро почала йому співчувати, просила затриматися хоча б на півгодини, бо книга, виявляється, у завідуючого, а завідуючий в управлінні, а управління у віддаленому районі міста…
«Неточна інформація. Неточна інформація», — тихенько задзижчав аналізатор емоцій. В чому та неточність, з’ясувати було важко. Чи управління насправді значно ближче? Чи завідуючий зовсім в іншому місці? Чи книга не у завідуючого?
«Клята техніка! — лайнувся подумки мандрівник. — Хіба не можна якось удосконалити процеси аналізу й розшифровки?»
Майже інтуїтивно, навмання, розуміючи, що до відльоту лишаються лічені хвилини, що після нього на цій планеті й сліду ніякого не залишиться, рвонувся до дверей з написом: «Завідуючий. Вхід стороннім категорично заборонений».
Завідуючий був на місці. Нахабство космічного гостя так його ошелешило, що він без розмов наказав видати прохачеві книгу побажань. Навіть для годиться не опирався.
Гість, захекавшись після того останнього свого кидка, схилився над чистими сторінками книги. Ніяк не міг згадати, для чого, власне, вона йому потрібна, що він збирався в ній написати. Здається, щось про місто, про будинки, про обличчя. А може, хотів викласти формулу гіперпросторових позачасових переходів?
Ні, він же щось хотів побажати мислячим істотам цієї віддаленої планети. От тільки, що саме?
Згадати йому не пощастило. Тремтячою рукою надряпав традиційне: «Тут був Коля» (так на місцеву мову перекладалося його ім’я) і зник з магазину, з поверхні планети.
І добре зробив. Коли в магазині прочитали його запис, усі одностайно зійшлися на тому, що треба негайно затримати і притягнути до суворої відповідальності злісного хулігана і алкоголіка.
Повноважний представник Лебедя
На дворі вигравало щедре сонечко, хоч до першого квітня лишалося ще чимало днів. Це Миколі Івановичу було відомо достеменно. Тому й здивував його лист, появу якого можна пояснити тільки першоквітневими пустотливими настроями.
«Шановний Миколо Івановичу! — надруковано було на аркуші білого крейдяного паперу. — Конфедерація планет сузір’я Лебедя уклінно просить Вас взяти на себе обов’язки її представника на планеті Земля. В разі Вашої ласкавої згоди Вам належить з'явитися сьогодні о дванадцятій годині дня до міського парку „Березовий гай“. Там, біля шахового павільйону, на Вас чекатимуть.
З пошаною,
Він навіть трохи образився на авторів листа. Невже хтось із підлеглих чи знайомих має його, керівника солідної установи, за дурня, невже хтось сподівається на повному серйозі, що він схопиться з місця, облишить термінові справи і побіжить до якогось павільйону?
Однак саме ця образа, відсутність очевидних причин для таких недоречних, малопереконливих жартів змусили Миколу Івановича замислитись над дивною пропозицією не відомих йому добродіїв із сузір’я Лебедя.
Підлеглі навряд чи наважилися б збиткуватися над своїм керівництвом. У крайньому разі, вони обмежуються анонімкою в якусь високу інстанцію. Друзі, домашні, колеги з інших установ теж наче не скидалися на бездумних жартівників, здатних отаке вигадати.
Як не крутив, як не повертав справу Микола Іванович, виходило, що немає в світі людини, якій би хотілося з ним пожартувати.
Це навіть трохи засмутило Миколу Івановича, бо враз його життя постало в похмурому, невеселому освітленні — без посмішок, жартів, вигадок, витівок. Що там не кажи, а навіть на перше квітня чи під Новий рік з ним жартувати ніхто не наважувався. Все обмежувалося побажанням доброго здоров’я і невідомо яких успіхів.
І тут Микола Іванович чомусь зиркнув на годинник. До дванадцятої залишалося тільки півгодини.
«Пішки — не встигну, а на службовій машині наче й незручно. Серед білого дня — до парку, — щось тягло його до „Березового гаю“, немовби справді повірив у Той чудернацький лист. — А що? Звучить непогано; представник Конфедерації планет сузір’я Лебедя! От на це вони й сподіваються — прителіпаєшся до шахового павільйону, а там невідомі жартівники візьмуть тебе на кпини, по всьому місту роздзвонять, як товариш Трегубенко виходив на зв’язок з позаземною цивілізацією.
Взагалі-то я маю право вийти подихати свіжим повітрям, коли голова пухне від справ, — почав для чогось виправдовуватися сам перед собою Микола Іванович. — А про контакти із позаземними цивілізаціями в усіх газетах і журналах пишуть. Кажуть, що не вдається їх встановити. А може, тому й не вдається, що по-справжньому ніхто в них не вірить? Як на щось подібне натрапляють — списують на рахунок невідомих жартівників-містифікаторів. А я перевірю. Може, з цієї перевірки нова ера почнеться. Або принаймні в моєму житті щось зміниться. Не таким пісним і невеселим виглядатиме».
З отакими думками прибув Микола Іванович до парку. Біля шахового павільйону нікого не було. Це навіть трохи розчарувало Трегубенка. Потупцявся на місці, несміливо підставив обличчя під сонячні промені. І тут за його спиною почувся приємний чоловічий голос:
— Ви прийшли. Отже — згодні. Велика вам дяка від усієї Конфедерації Лебедя в цілому і від кожної з її планет окремо.
Від несподіванки Микола Іванович сіпнувся і не наважився одразу обернутися. А коли наважився, побачив не якусь інопланетну прояву з рогами і хвостом. Перед ним стояв гарно вбраний добродій у великих чотирикутних окулярах з валізкою-дипломатом у руці.
«А на що ти сподівався? Хвіст! Роги! — сам собі пояснював Трегубенко. — Та сюди б уже півміста збіглося, якби цей… громадянин не прибрав людської подоби. Ні, все у них продумано заздалегідь. Солідно працюють».
Отак пояснивши собі все, що треба, Микола Іванович уже майже спокійно звернувся до лебедянина:
— Не треба, не треба дякувати. На моєму місці так зробив би кожен землянин. Бути представником позаземної цивілізації — велика честь… Тільки я невиразно уявляю, в чому полягають мої, так би мовити, обов’язки.
— О, не турбуйтеся. Обов’язки зовсім нескладні. Ось тут невеличкий список деталей, в яких ми відчуваємо гостру потребу. Сподіваємося, що ви нам допоможете.
Лебедянин простягнув Миколі Івановичу список. Трегубенко одягнув окуляри і заходився його вивчати. Справді, в списку нічого особливого не було. Все, чого, потребували лебедяни, можна було знайти на складах, підпорядкованих його установі.
— А як ви організуєте доставку? — поцікавився Трегубенко.
— Хай вас це не обходить. Нам аби дозвіл, а все інше беремо на себе. І доставку, і оплату.
Загалом-то Микола Іванович так просто подібні справи не вирішував. Принаймні без віз відповідних відділів його установи, прохань, гарантійних і просто листів, деяких інших установ, контор і закладів. Місяців би зо два на це пішло. А може, й три.
Але зараз перед ним стояла інша, неземна цивілізація. На повний, так би мовити, зріст. Якщо все пустити звичайним шляхом, контакту між двома світами, може, й не буде встановлено. Необізнані з характерними особливостями і звичаями земного канцелярського побуту і за півроку всіх потрібних віз не зберуть.
Треба брати ініціативу на себе. І Микола Іванович тремтячою від хвилювання рукою наклав на лебедянському списку незвичну резолюцію: «Видати під мою відповідальність. Трегубенко».
Інопланетянин, анітрохи не здивувавшись, подякував Миколі Івановичу.
— А ми завжди так, — зашарівся від задоволення Трегубенко. — У нас, на Землі, так заведено. Ви заїжджайте ще. Ми завжди раді служити. Може, деякі пам’ятні місця подивитеся? У нашому місті є на що глянути. І новобудови. І знову ж таки історичні споруди.
Від огляду пам’ятних місць лебедянин відмовився. Прощаючись сердечно, висловив надію, що й надалі Микола Іванович, як представник сузір’я Лебедя, подаватиме їм необхідну допомогу і за це йому буде хвала й слава по всій галактиці.
Слава й справді не забарилася. Десь через тиждень місцева газета надрукувала кореспонденцію, в якій ішлося про те, що керівник відомої в місті установи М. І. Трегубенко оперативно, по-діловому допоміг радгоспу «Світла зоря» із Лебедянського району організувати ремонт сільгосптехніки.
Було приємно читати про себе добрі слова. Микола Іванович навіть не ображався на те, що у такий чудернацький спосіб обійдено встановлені правила. Тільки десь глибоко в душі жалкував за втраченою посадою повноважного представника позаземної цивілізації. Відчував, що з цією роботою він міг би непогано впоратися.