Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 10)

Подібних справ протягом звичайного робочого дня Микола Терентійович розв'язував десяток. А мо' й два. І жодної зайвої хвилини при цьому не марнував. Діяв рішуче, оперативно, ініціативно. Конторський кур'єр одержував від нього заявку на клей (чи там якісь інші канцприладдя). До заявки прикладався ярлик з прізвищами начальників усіх конторських відділів і розважливо-мудрою резолюцією: «Ваша думка?»

Кур’єр обходив усіх начальників, і вони оперативно, ініціативно, одностайно розписувалися на тому ярликові, висловлюючи в такий спосіб своє позитивне ставлення до прохань начальника канцелярії.

Після того Микола Терентійович йшов на доповідь до товариша Кривоуцького.

Товариш Кривоуцький уважно вивчав візи начальників служб. Іноді повертав папірець, не дорахувавшись одного або кількох автографів. Подібне траплялося не часто, бо ж таки Микола Терентійович службу знає і матеріали на доповідь керівництву готує ретельно. Тож у переважній більшості випадків на заявці з'являвся розгонистий підпис Кривоуцького й начканц прошкував до магазину за потрібним начинням.

А сьогодні? Як повинен був повестися в сьогоднішніх дещо незвичайних обставинах Микола Терентійович?

Можна було б, звичайно, дочекатися завтрашнього дня, тієї хвилини, коли всі знову повсідаються на своїх робочих місцях. Микола Терентійович схилявся спочатку саме до такого розв’язання наглої проблеми. Та щось, якась непевність, не давало йому заспокоїтися.

— Це ж як виходить? — міркував заступник керуючого. — Тебе залишили на господарстві для розв’язання невідкладних проблем. Завтра люди прийдуть на роботу, а ти їх клеєм не забезпечив, склеювати квартальний звіт буде нічим. Навіть якщо завтра зранку будуть оперативно зібрані всі необхідні підписи, клей з’явиться у конторі тільки наприкінці дня. Швидше ми не впораємося. Швидше ніхто не впорається. Можна, звичайно, самому написати отут, у куточку, — «дозволяю». І самому розписатися. А раптом товариш Кривоуцький мою ініціативу неправильно зрозуміє? Або й зовсім не зрозуміє? Буде ображатися! І правильно зробить, Я б на його місці теж образився…

У цих болісних міркуваннях Микола Терентійович зайшов у безвихідь. І порадитися не було з ким.

Якби не той колективний виїзд, він скликав би зараз нараду, вислухав би всіх начальників служб і навіть декого з провідних спеціалістів змусив би висловитися. Може б, і письмові пропозиції по відділах зібрав. Тоді вже, в крайньому випадку, було б на кого послатися, було б з ким поділити відповідальність. А на колективну думку керуючий не образиться. Він сто разів відміряє, поки таке собі дозволить. А може, й не дозволить зовсім…

На обідню перерву Микола Терентійович не пішов. Думав, мучився, терзав себе сумнівами. Про радикуліт і нежить забув.

Щоб тільки заспокоїтися, підійшов до вікна, на вулицю визирнув. І це не допомогло, бо ж якраз навпроти його вікна дзеркалився величезними вітринами магазин канцелярських товарів.

Так мучився Микола Терентійович аж до четвертої години дня, а потім не витримав. Звичка діяти швидко, оперативно, енергійно взяла гору. Він одягнув плащ, вибіг на вулицю, зайшов до магазину і придбав на власні гроші чотири тюбики клею.

«Потім якось оформимо. Заднім числом, — заспокоював себе, чудово розуміючи, які складності доведеться подолати при тому оформленні.— Ну, нічого — труднощів ми не боїмося. Труднощі ми переборюємо».

Годину, яка залишилася від того тривожного робочого дня, Микола Терентійович присвятив роздумам про перспективи розвитку контори, окремі кадрові питання, нову систему проходження паперів…

До обідньої перерви

Уперше я поглянув на годинник, коли скінчив читати свіжі ранкові газети.

Той, що був на моїй лівій руці, як завжди, відставав на п'ять хвилин від електричного настінного. От тобі й маєш! Усі підуть обідати, а ти, як останній дурень, ще п'ять хвилин товктимешся біля письмового столу. І закінчення робочого дня так можна прогавити.

Я підігнав стрілки свого хронометра і заспокоївся. Обидва годинники показували десяту годину ранку. До перерви лишалося багато часу, а до кінця робочого дня ще більше. Можна було не думати про, запізнення на обід чи затримку на роботі.

Я викинув ті думки з голови і заходився розв'язувати кросворд. Він мене по-справжньому захопив, тож, удруге позирнувши на годинники, не стривожився, бо цього разу розбіжності не було — обидва показували десяту годину.

Робочий день тільки починався. Я ще трохи помучився над словом із п'яти літер, намагаючись упхати в клітинки назву азіатської країни. Потім облишив ті безперспективні спроби, переконавшись, що моїх знань з географії для цього малувато. Доведеться після обіду навідатися до бібліотеки. А зараз треба трошки відпочити після напруженої інтелектуальної роботи, переключити увагу на інші об’єкти. Можна, наприклад, визирнути у вікно.

Йшли хідниками перехожі, тихенько шелестіли асфальтом машини, з дерев злітало золоте осіннє листя. Життя котилося, поглинаючи секунди, хвилини, години. Куди? Навіщо? Разом з ним і я докотився до осені. Потім буде зима. Далі весна, літо й знову осінь.

А люди йдуть і йдуть повз вікно моєї службової кімнати. Кожен думає про своє, і ніхто — про невблаганний плин часу.

До речі, котра зараз година? Скільки там до обідньої перерви залишилося? Десята. Ой, щось сьогодні надто повільно збігають хвилини мого робочого дня.

І тут я вперше запідозрив якусь невідповідність, якесь порушення в часових вимірах. Мені здалося дуже знайомим таке розташування годинникових стрілок. Невже зупинилися? Дурниці! Один міг зіпсуватися, але щоб зразу обидва?!

Запрацюєшся, забігаєшся, заморочиш голову різними думками, і починає здаватися, що й час зупинився. А насправді усе просто пояснюється — твої секунди й хвилини щільно наповнені напруженою роботою інтелекту, роздумами, міркуваннями. То над тим… То над іншим… То ще над чимось…

Я знову зиркнув на годинники. Десята! Як була десята, так і лишилася. Виходить, що час у моїй кімнаті таки зупинився, вона потрапила на тихе плесо великої річки, що зветься Час. Як потрапила? Чому потрапила? Ці дрібниці мене в ту мить не обходили.

Думалося про інше: скільки роботи — корисної і непотрібної, великої і маленької — можна переробити, сидячи на тому плесі? Скільки передумати, напланувати, підрахувати, намислити? Та я!.. Я не знаю, що можу зробити, поки там, за вікнами, за стінами, час, як завше, котитиме невпинно свої хвилі!

А може, на тихе плесо потрапила вся наша установа? Всі інші змагатимуться з часом, заощаджуватимуть секунди, хвилини, години, а ми гуртом таке втнемо! Адже нам нічого заощаджувати не треба, ми можемо час не берегти. Скільки треба, стільки й змарнуємо! І буде в нас один нескінченний робочий день. Точніше, один нескінченний робочий ранок.

От тільки як же буде з обідньою перервою?

Чомусь захотілося їсти. Дивно — час зупинився, а їсти хочеться.

А як ми довідаємося про закінчення трудового дня? Так можна й зайві години перепрацювати…

— Роберте Миколайовичу, — в двері моєї кімнати встромилася голова старшого інспектора Матвія Маціяки, — ви йдете обідати?

Тим питанням вирвав мене Маціяка з полону філософських роздумів про відносність окремих фізичних явищ.

— А хіба вже час? — вдавано спокійно спитав я у Матвія.

— Звичайно. Вже без чверті година. Поки добіжимо до їдальні, буде якраз.

Мого хвилювання Маціяка не помітив, а на годинник поглянув.

— О, то ваш електричний зупинився! І куди дивиться керівництво?! Невже так складно вирішити проблему точного часу?

Я приклав свого наручного хронометра до вуха і не почув звичайного цокання. Це ж треба! Такий дивовижний збіг обставин. Слід його обмізкувати. Після обідньої перерви.

Досвід

До виконання службових обов’язків у, цій установі він був підготовлений якнайкраще. Принаймні йому так здавалося. Дві вищих і одна середня спеціальна освіта. Три іноземні мови. Спортивні розряди із бігу, шахів і бадмінтону.

А з перших хвилин все пішло наперекосяк.

Знайомлячись із проектами документів, що їх приготував добютант, директор — Мавродій Гнатович Мавроденко — невдоволено кривився, наче від зубного болю. З усього видно було — він ледве стримує своє роздратування. Коли закінчив читання, похмуро глянув на новобранця.

— Ну-ну, — сказав Мавродій Гнатович. — Ви, здається, дві іноземні мови знаєте?

— Три, — приголомшено пискнув молодший економіст.

— От я й кажу: дві мови знаєте, — не захотів почути той писк Мавродій Гнатович. — А нам, знаєте, це вже не так і потрібно. У нас, розумієте, трохи інші завдання. І бігаєте ви, здається, швидко?

— У мене другий розряд на коротких дистанціях.

— Воно й відчувається, що на коротких, А у нас дистанції довгі. На них сили треба правильно розподіляти. Не так, як ось ви, — вчора до роботи стали, а сьогодні вже мені папірці на підпис притарабанили. Ми з вами не на стадіоні. Мені потрібна не швидкість, а якість. Ідіть, попрацюйте як слід, без поспіху над паперами. Без рекордів. Тоді й побалакаємо.

Молодший економіст, ошелешений і розгублений, залишив кабінет директора, не спитавши навіть, що ж конкретно не сподобалося керівництву, де, в яких абзацах, зворотах, тезах, розрахунках, припустився він прикрих помилок.

Три дні переробляв папери. Вечорами відвідував академічну бібліотеку. Вивчав останні іноземні реферативні видання. Консультувався з професорами двох вищих учбових закладів, які встиг закінчити, і навіть з педагогами одного технікуму, де вчився десять років тому.