Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 8)
Увечері Славко прийшов з роботи і полагодив приймач, після чого той вже нікого нікуди не перекидав і був абсолютно безпечним у користуванні.
Повне місячне затемнення
З чайної вони вийшли пізно. Самотній ліхтар, який прикрашав майдан біля цього відомого в Данилівці культурно-побутового закладу, безуспішно змагався з пітьмою. Вона густо залягла на вулицях села, заховала все — будиночки, сади, городи, ставок…
— Засиділися ми, хлопці, забалакалися, — сказав Романченко.
— Темно як! Хоч в око стрельни! — відгукнувся на цю мову котрийсь із Романченкових приятелів. — Скільки вже говорено про освітлення на вулицях?! Дарма! Не дбають у нас про культурний побут.
Товариство заходилося жваво обговорювати питання культурного будівництва на терені їхньої рідної Данилівки.
А Романченка в цю пізню пору хвилювало інше. З чайної додому він при якому завгодно освітленні втрапить. Навіть у такій пітьмі стежку намацає, поповзом, а до хати добереться, до рідної жіночки і діточок.
Тільки чим він цього разу пояснюватиме своє пізнє повернення? З діточками простіше — певне, вже поснули. А дружина, либонь, сидить на верандочці їхнього нового ошатного будинку, на дорогу поглядає, чекаючи чоловіка, і готується до малоприємної розмови.
Ат! Де наша не пропадала! Романченко махнув рукою на родинні ускладнення, що чекали його, попрощався з друзяками й сміливо пірнув у густу темряву знайомої вулиці.
Ноги справді впевнено робили те, що від них вимагалося. Жодного разу не перечепилися. Навіть баюру біля хати старої Омельчихи обійшли.
А невдячний Романченко саме на них, на цих свідомих обов’язку трудяг, вирішив зіпхнути свою вину. Та ще на відсутність нормального освітлення — штучного або природного. Нічого кращого надумати йому не вдалося.
— Вір не вір, жінко, а я заблукав, — переступаючи поріг, почав Романченко. — 3 дороги збився. Кляті ноги невідомо куди мене занесли. А тут ще й темрява така, хоч в око стрель. Не видно ні місяця, ні зірок. І де той місяць подівся? Електрики на вулицях чи й дочекаємося коли, а місяць зник.
Ой і перепаде йому зараз за той місяць від дружини. Такого нахабства вона не подарує. У що завгодно може повірити (якщо захоче), але не в таку безсовісну брехню!..
«Бачте, місяць винен у тому, що мій чоловік, батько трьох дітей, у чайній допізна засиджується!» — почне жінка ущипливо, а потім розкаже все про обов'язки його батьківські, про господарство недоглядене, про змарновані жіночі роки…
Романченко навіть очі заплющив, приготувавшись мужньо, як личить главі сімейства, витримати все, що йому належить. Про всяк випадок, правда, спробував вдержатись на безнадійній позиції.
— Нема місяця, і квит! А де він подівся — невідомо.
— Нема? Справді, нема? — перепитує раптом жінка без властивої їй в'їдливості.
— Нема. Вір не вір, а місяця таки нема, — Романченко розплющив очі і здивовано зиркнув на дружину.
— От шкода, а діточки чекали й не дочекалися. Поснули. Так їм хотілося на те повне місячне затемнення подивитися. Ну, нічого. Ти їм завтра все сам розкажеш, як воно почалося і чим закінчилося. Виходить, правильно в газетах астрономи написали — повне місячне затемнення. Повне воно чи неповне?
— Наче повне, — ошелешено кліпнув очима Романченко і охоче пообіцяв розказати дітям про свої сьогоднішні враження.
Наступного дня старший Романченків син хвалився в школі:
— А мій батько повне місячне затемнення вчора спостерігав. Темно, каже, було, ледве, дорогу додому знайшов.
Всі в класі заздрили маленькому Романченку, а вчителі переповідали історію, яка трапилася з Романченком-старшим, в інших класах. Так би мовити, для унаочнення унікального небесного явища.
Снігуронька
Вона працювала на холодильному комбінаті. На тому самому, де виробляють вершкове морозиво. І молочне. І навіть фруктове.
Він вчився в інституті. На інженера-конструктора холодильних апаратів. Вивчав технологію приготування морозива. Вершкового. А може, й глазурованого шоколадом.
Познайомилися, коли проходив практику на комбінаті. Він покохав її з першого погляду. Вона теж покохала. Може, не з першого погляду, але покохала.
На вулицях шаленіла січнева хуга. Вітер шпурляв їм в обличчя оберемки мокрого снігу. Снігова круговерть їй подобалася. Йому — менше. Він взагалі холоду не любив. Називав її жартома Снігуронькою. Вона не перечила, сміючись, погоджувалася: «А я й справді Снігуронька».
Через якийсь час він одважився сказати батькам про своє кохання, про свою кохану Снігуроньку — робітницю холодокомбінату.
— Звичайна робітниця? — перепитала мати і, діставши ствердну відповідь, категорично заборонила йому думати про Снігуроньку.
Заборона спонукала його до рішучих дій. Майбутній інженер-конструктор переїхав до Снігурчиної оселі. Вона мешкала в невеличкому дачному будиночку на околиці. В будиночку не було опалення. Гріли його, захищали від зимових вітрів велетенські кучугури снігу.
Закохані холоду не помічали, з підступних вітрів сміялися. Вона сміялася веселіше. Він — не дуже. Може, тому, що застудився і кашляв. А може, переживав сварку з батьками.
Батьки невдовзі все-таки з'явилися в їхній хатині. Почали зітхати, зачувши, як кашляє син. Побивалися, що й в майбутньому він працюватиме на холодильних комбінатах. Пропонували негайно поміняти професію, перейти на факультет, де готують теплотехніків.
А невістка їм врешті-решт сподобалася. Вони невістці — менше. Однак Снігуронька промовчала, бо це були його мати і його батько.
— Ну що ж, — сказала його мама, — якщо вже так сталося… — Кооперативну квартиру ми вам даруємо. Однокімнатну.
«Не треба!» — хотіла заперечити Снігуронька і знову промовчала, бо її коханий таки кашляв і, судячи з усього, йому кортіло переїхати до теплішого помешкання. Навіть розмова про теплотехнічний факультет його чимось зацікавила.
— А меблі? — запитав він у батьків.
— Меблі теж будуть, — пообіцяв татусь. — І постіль тепла, як
— Не треба мені теплої постелі,— не витримавши, спробувала відмовитися Снігуронька.
— Вам, може, й не треба, дорогенька, — сказала свекруха. — Ви, може, не звикли до теплої постелі, а наш синок звик.
Син подивився благально на Снігуроньку. Вона зрозуміла, що він таки звик. Від того розуміння їй захотілося плакати. Може, й зарюмсала б, та в будиночку було холодно, і сльози замерзли в її очах. Тому коханий нічого не помітив. Чи не захотів помітити.
Через якийсь час вони одержали ключі від тієї теплої квартири. Можна було переїжджати. А Снігуронька все зволікала й зволікала. Щось вигадувала. Скільки могла. Потім наважилась сказати правду:
— Я там не зможу жити. Загину. Пожалій свою Снігуроньку.
— Дурниці,— усміхнувся він і про всяк випадок спробував покашляти. — Звикнеш до тепла. Поступово.
І вона, боязко зіщулившись, пішла за коханим. Зайшла до теплої оселі, стала на пухнастому килимі біля полірованої шафи під яскравою, мов сонце, кришталевою люстрою. Здавалася холодною крижинкою, яка ось-ось має розтану ти.
І в ліжку під теплою, верблюжої шерсті ковдрою залишалася холодною. Він навіть, не витримавши її крижаних дотиків, відсунувся на краєчок і заснув загалом задоволений тим, що одержав від життя.
А коли прокинувся, її не було в квартирі. Тільки біля дверей, на лакованому паркеті іскрилося озеречко чистої, прозорої води. Він пішов на кухню за ганчіркою. Довго й старанно збирав воду з підлоги. Потім сів і почав чекати на свою кохану.
Не дочекався і тоді, аби якось утішити себе, подумав: «А може, вона справді Снігуронька? От і розтанула».
Усміхнувся з власної дурної вигадки і повернувся до ліжка. Воно було теплим-теплим.
Відьомське зілля
Петро з Гришею на мене чекали в парку. На лавочці. А я був відряджений за пляшкою «Білого міцного».
Отож біжу я назад з гастроному. Поспішаю. Воно, як гарно піде перша пляшка, доведеться ще й за другою бігти, а магазин наш тільки до восьмої працює.
Біжу через прохідний двір. Поспішаю, значить. Вже сутеніти почало. Пляшка «Білого міцного» в кишені. Дивлюсь — бабуся клопочеться над клумачком, на плечі його собі виважити не може. Я й зупинився, хоч і часу мав обмаль. «Що, бабусю, — кажу, — може, завдати тобі мішечка?»
Вона обернула до мене своє зморшками дрібненькими вкрите обличчя, посміхнулася якось загадково і мовить: «Завдай, голубе, завдай».
А мені хіба важко? Я й завдав. Подивилася на мене стара наче трохи здивовано й питає: «Чим же мені віддячити? Чого б тобі хотілося, хлопче? Проси — я все можу». — «А ти хіба відьма або чарівниця!» — сміюся я, «Може, й відьма, а може, й чарівниця», — відповідає вона так, що відразу й не втямиш: чи жартує, чи, може, справді з чортами бабуня знається.
Я з тих, які ні в бога, ні в чорта не вірять. Тож виймаю з кишені пляшку «Білого міцного», посміхаюсь хитро й кажу: «Мені багато не треба. Хай ця пляшка ніколи не порожніє». Натякаю старій на те, що жарти я розумію. А вона зітхнула чомусь жалібно, подивилася на мене і каже: «Гаразд, голубе, нехай буде по-твоєму». З тим і пішла собі. А я мерщій до товаришочків своїх. Вони вже й лаятися почали, виглядаючи жадану пляшку.
Мій прихід їх настрій дещо поліпшив. Спорожнили ми пляшечку. Сидимо, балакаємо про те, про се. Одним словом, гарно сидимо. Я й не втримався, про зустріч із старою розказав. Розповідь моя хлопців потішила, сміються: «Отакої! Продешевив ти, друже! Треба було хоч поганенького драндулета випросити! Чи красуню-королівну в дружини!» А то вона легко відбулася, твоя відьма, — пляшкою «Білого міцного».