Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 7)

Що мені на це сказали? Усміхатися почали так, як оце ви. «Передайте, — кажуть, — вашій шановній дружині вітання і спитайте, чи не погодиться вона у відділі кадрів на роботу стати».

Вітання я, звичайно, переказав, а про інше промовчав. Цього ще не вистачало — відьма у відділі кадрів. Хай вже я один буду якось мучитися.

А, крім того, з її здібностями вона мені дома потрібна. Он діти підростають. Тільки, мені здається, з дітьми їй важче. Вони ниньки розумні пішли — їх звичайними відьомськими чарами не візьмеш.

Морозиво

з полуничним варенням

— Ох, Лебеденко, Лебеденко! Ну що накажеш з тобою робити?! — Варвара Кирилівна з щирою безнадією дивилася на Мишка. — Знову не вивчив урок. Знову «двійка».

Їй ніяк не хотілося ставити ту злощасну «двійку». Та що поробиш, коли цей симпатичний, кмітливий хлопчина не має навіть уявлення про таку досить помітну в історії подію, як відкриття Америки. Стоїть, кліпає очима, намагаючись хоч приблизно здогадатися, що ж то за один був не відомий Мишкові добродій Христофор Колумб.

Ні, Варвара Кирилівна таки поставить «двійку». На щось більше сподіватися не варто, бо до підручника історії Мишко вчора зазирнути не встиг. Та яка вже там могла бути історія, коли саме вчора Славко, старший брат Мишка, подарував йому складений власноручно за найновішими схемами транзисторний приймач, не більший за сірникову коробочку.

Це таке хобі в Славка, тобто захоплення в неробочий час. А взагалі-то він працює в якомусь дуже солідному науковому закладі, де складають щось значно важливіше й потрібніше, аніж мікротранзисторні приймачі. Після того складання лишаються різні зайві деталі, з яких молодший лаборант Славко Лебеденко й конструює свої радіоіграшки в порядку, так би мовити, технічної самодіяльності. Його за це навіть один доктор наук хвалив і запрошував відрегулювати щойно придбаний кольоровий телевізор.

Що не кажіть, а Славко — молодець! Приймач вийшов класний. Вони його детально випробували і дома, і в дворі. А потім з нагоди успішного випробування Славко запросив свого молодшого брата до кафе і почастував морозивом, та ще й з полуничним варенням.

У кафе вони увімкнули транзистор, і всі почали танцювати під музику, що линула з Мишкового кулака. А Славко танцював з якоюсь дівчиною. Це буде справжнє свято, за яке сьогодні доводилось заплатити «двійкою» з історії середніх віків. Це була дика несправедливість!

Мишко кліпає очима перед Варварою Кирилівною, і сльози набігають йому на очі. По-перше, «двійка» йому не потрібна, а по-друге (і це найголовніше), приймач, яким йому так кортіло похвалитися перед хлопцями з класу, перестав працювати. Що з ним трапилося? Невідомо.

Либонь, в усьому винен Вадим Танцюра, який торохнув сьогодні уранці Мишка по кишені, де лежав приймач, важкелезним портфелем… У такий спосіб Вадим завжди виявляє прихильність до свого ліпшого приятеля Мишка Лебеденка. Та після цього приймач мов заціпило. І зараз Мишко стискав його в спітнілій долоні, ледь не плачучи від досади.

— Ох, Лебеденко, Лебеденко! — скрушно повторила Варвара Кирилівна. — Ну що накажеш з тобою робити? «Двійка». «Двійка» тобі за Америку і за Христофора Колумба.

Мишко, в котрий вже раз за сьогоднішній ранок, з безнадійною впертістю натиснув маленьку кнопку, якою вмикався приймач. В цю мить особливо яскраво згадалося вчорашнє кафе, морозиво з полуничним варенням, музика, що линула прямо з його долоні. Отак би все життя, щоб морозиво, музика, свято, а «двійки» за Колумба хай одержує хтось інший.

Варвара Кирилівна простягла руку до Мишкового щоденника, а Мишко з відчаєм, немов це могло його порятувати, крутнув коліщатко, яке вчора несло його на радіохвилях навколо землі.

І тут сталося те, чого Мишко Лебеденко, учень шостого класу 173-ї школи, потім довго, аж поки не вивчився на кандидата технічних наук, збагнути не міг. Світ немов крутнувся дзигою навколо нього. Потім блиснули вогнисті блискавки. Мишко заплющив очі. А коли їх розплющив, то побачив, що він знаходиться зовсім не в кабінеті історії своєї рідної школи, а в кафе.

Перед ним стояла мисочка з морозивом, присмаченим полуничним варенням. Поряд сидів і посміхався Славко.

— Що з тобою, Михайле? — спитав старший Лебеденко, спостерігши здивування на обличчі брата. — Ти давай натискай на морозиво, не соромся. Ми його заслужили. Та що з тобою?

— Нічого, — .прошепотів спантеличений Мишко. — Мені здалося, що я в школі. На уроці історії. Мене спитали, хто такий Христофор Колумб…

— Та кинь ти про школу, братухо! До чого тут Колумб і якась історія? От дивак!

Мишко сам собі в цю хвилину здавався диваком. Він вже не знав, не міг пояснити, що ж було більшою реальністю — школа чи кафе? Ні, мабуть-таки, школа, урок історії йому привиділись, а кафе, морозиво з полуничним варенням, Славко були справжніми, принаймні ця реальність нічим йому не загрожувала, навпаки — пропонувала спокусливі речі. І він охоче сприйняв її.

Мишко з приємністю з'їв двісті грамів морозива і очікувально подивився на Славка. Той не забарився з командою:

— Вмикай!

Легенький сумнів кольнув Мишка, але він не звернув на нього належної уваги, натиснув кнопку і крутнув коліщатко. Щось яскраве блиснуло у нього перед очима, світ крутнувся дзигою, аж у голові трохи запаморочилося. Мишко заплющив очі, а коли розплющив, то замість Славка знову побачив Варвару Кирилівну, а замість кафе — кабінет історії своєї рідної школи.

— Ох, Лебеденко, Лебеденко! — знову сказала Варвара Кирилівна. — Ну що накажеш з тобою робити? «Двійка».

Ні, реальністю була таки школа, ганьба за невивчений урок, а кафе — то лише яскрава згадка про вчорашнє свято, про випробування приймача.

Варвара Кирилівна потяглась до щоденника. А Мишко на всяк випадок знову крутнув коліщатко.

Світ дзигою пішов навколо нього. Вдарила блискавка, і Мишко знову опинився в кафе перед мисочкою з морозивом, а поряд сидів і посміхався Славко, питаючи про причини здивування, яке він побачив на Мишковому обличчі.

Він з’їв ще одну порцію морозива з полуничним варенням і тепер вже не без цікавості чекав команди брата на продовження випробувань приймача. Розумів, що нічим приємним це випробування не закінчиться. Майже напевне знав, що зараз знову опиниться в класі перед Варварою Кирилівною, та команду виконав, У роті було ще холодно від морозива, а Варвара Кирилівна знову ставила своє риторичне питання про те, що їй робити з Мишком Лебеденком, який не знає, хто такий Христофор Колумб, і тяглась до щоденника, збираючись залишити в ньому прикру, ганебно прикру «двійку».

Якби не загроза «двійки», Мишко ніколи б не наважився втретє повторити свої вправи з приймачем. У крайньому разі трохи б подумав, чи варто знову стрибати у вчорашній день. Та роздумувати було ніколи. Він швиденько повернувся до кафе і з’їв третю двохсотграмову порцію морозива з полуничним варенням.

Правду кажучи, цього вже було забагато навіть для Мишка Лебеденка, відомого в класі ласуна. Горло задерев’яніло від холоду. А Славко, якому кортіло швидше продовжити випробування приймача, ще й підганяє, дивується з такої поведінки брата.

Четверте й п’яте своє повернення до кафе Мишко запам’ятав погано. Було холодно, здавалося, що живіт у нього натоптаний солодкою кригою. І розмова з Славком не виходила — замість слів з горла вдавалося видобути якесь нерозбірливе сичання…

Треба щось робити, на щось зважитись. Як діє цей клятий транзисторний приймач, Мишко не розумів, та це було не так вже й важливо. Головне Лебеденко розумів — приймач починав працювати, перекидати його з дня в день, коли натискуєш кнопку і крутиш коліщатко.

Отже, треба лише в якусь мить зважитися і зупинити цю часову карусель: чи там — в кафе, чи тут — в кабінеті історії. От тільки де?

На перший погляд здавалося, що в кафе краще. Веселе свято буде продовжено, він одержить ще одну порцію морозива з полуничним варенням, послухає музику.

Від згадки про морозиво Мишка почало нудити. Ні, тільки не це! А хіба «двійка» краще?

Розпачливо дивився Мишко на те, як Варвара Кирилівна розкриває його щоденник. Він відкрив рот, пробуючи щось пояснити, хоч розумів, якою нісенітницею виглядатимуть ці пояснення.

— Ти щось хочеш сказати, Лебеденко? — суворо спитала Варвара Кирилівна.

— В-в-варвар-р-ра Кир-рилівно… — просичав, клацаючи зубами, Мишко.

— Що з тобою, Лебеденко? — в очах суворої вчительки засвітився вогник цікавості й співчуття.

— Не… не… с-с-ставте… Я… Я… — намагався вичавити з себе якісь слова Мишко.

— А ти часом не хворий? — вже з відвертим співчуттям запитала Варвара Кирилівна.

— Хворий! Він хворий! — загукав з задньої парти кращий Мишковий приятель Вадим Танцюра.

— Ану підійди ближче, — сказала Варвара Кирилівна і простягла руку до Мишкового лоба. — Ой, лишенько, та ти ж весь холодний мов крижинка. Що з тобою, хлопче?

Мишко волів не пояснювати, досить вже й того, що справи його у Варвари Кирилівни, здається, повертаються на краще.

— Негайно йди до лікаря, — наказала вчителька. — Невже не можна одразу сказати, що ти важко хворий. А я зовсім було збиралась поставити «двійку» хворій дитині, запідозривши ЇЇ в тому, що вона не знає, хто такий Христофор Колумб.

Радий, з того, що так легко вискочив з цієї халепи, Мишко вийшов з класу.