Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 6)
Помилка у звітності
Андрій Сергійович не вірив у любов. Вважав її вигадкою сентиментальних тюхтіїв, недолугих поетів-піснярів і легковажних школярок-дев’ятикласниць. Зверхньо й уїдливо посміхався, коли в його присутності заходила мова про кохання. Навіть коли керівництво настійно запропонувало йому написати те злощасне пояснення, Андрій Сергійович про якісь там ніжні почуття й не згадав одразу.
Пояснення його не лякало. Припустився прикрої помилки у звітності — відповідай. Причинами цікавитесь? Будь ласка! Скільки завгодно! На вибір! Одна за другу краща й переконливіша. Помилка друкарки — раз. Несподіване підвищення артеріального тиску, помножене на знижену кислотність, — два. Неточна й безвідповідальна інформація з місць — три.
І от саме тут тридцятип'ятирічний економіст-плановик повівся вкрай необачно й нерозважливо — йому чомусь закортіло з'ясувати (бодай для самого себе) справжню причину.
Треба було відразу позбавитися того бажання. Воно, безумовно, свідчило про якийсь внутрішній розлад, відхилення, тимчасову ненормальність. Андрій Сергійович цього не зробив. Почав згадувати, про що ж він думав насправді, сидячи над оперативним звітом.
Той день взагалі почався якось незвичайно. Зранку, по дорозі на роботу, він чомусь згадав Тетяну Миколаївну з відділу організації і комплектування. Отак йшов і думав про неї, а не про останні події на футбольному чемпіонаті чи там майбутню відпустку.
Думав, думав і нічого особливого не надумав. Усмішка її згадалася і голос. Звичайна усмішка. Звичайний голос звичайнісінької тридцятирічної незаміжньої співробітниці відділу організації і комплектування.
Може, ранок так на нього подіяв — незвичайний, лагідний, весняний, а може, програш улюбленої футбольної команди, програш, про який і згадувати не хотілося. Що б там не було, тільки Тетяна Миколаївна не йшла йому з голови й тоді, коли він взявся складати оперативне зведення.
З приємністю продовжив ранкові розмірковування і нарешті дійшов висновку, що Тетяна Миколаївна таки, нівроку, симпатична молодичка. Чи не найсимпатичніша серед жінок відділу організації і комплектування. І не тільки відділу, а й всього їхнього управління. І не тільки управління, а й взагалі вона за всіма показниками переважає знайомих Андрію Сергійовичу дівчат і жінок.
Схвильований тим відкриттям, він і прогавив помилку, за яку доводиться платити черговим поясненням.
Пояснення Андрій Сергійович, звичайно, нашкрябає. Але чому з думок не йде Тетяна Миколаївна? Збагнути цього він не міг. Знову з приємністю згадувалася усмішка Тетяни Миколаївни, чудовий мелодійний голос, вся вона — зворушливо, ніжна її не схожа на інших.
І отут він згадав про кохання, про кохання, в яке досі не вірив. Воно все легко й просто пояснювало. Щасливий, усміхнений, радісний Андрій Сергійович схопив ручку й написав: «Пояснення. Я припустився помилки, бо люблю Тетяну Миколаївну з відділу організації і комплектування».
Це йому, звичайно, так не минулося. За легковажне ставлення до виконання службових обов'язків Андрію Сергійовичу оголосили сувору догану, обговорили його поведінку на поширеному засіданні місцевкому, позбавили квартальної премії, перенесли відпустку з літа на зиму.
Після цього Тетяна Миколаївна, скорена силою і глибиною його почуттів, погодилася вийти заміж за Андрія Сергійовича.
Узимку вони поїхали в Карпати, і там Андрій Сергійович переконався в тому, що зимовий відпочинок має свої переваги.
Тільки про любов
— Сьогодні в нас день відпочинку, — сказала вона майже категорично. — Від усього. Ніяких проблем. Ніяких розмов про ті проблеми. Навіть думати забороняється про них.
— Ой ти розумнице моя! — вигукнув він, захоплений її пропозицією. — Невже справді ми сьогодні відпочиваємо? Не думаємо?! Навіть не пробуємо думати?
— Так, справді, — запевнила вона його з властивою молодим жінкам рішучістю.
— Ти не думаєш про свою школу…
— Так, я не думаю про свою школу, про своїх невиправних ледарів-шестикласників. А ти — про дисертацію, лабораторію, сварку з керівником лабораторії…
— А ти — про складні стосунки з вчителькою географії Степанидою Дмитрівною.
— А я чути сьогодні не хочу про підозрілі успіхи старшого наукового співробітника Терентія Озадківського. Викинь це прізвище з голови. Хоч на сьогоднішній день.
— Гаразд. Тільки й ти не згадуй про туалети Людмили Юхимівни. Я з ними знайомий краще, ніж з твоїми…
— Домовилися — ніяких думок. Відпочиваємо від постійних балачок і зітхань про ремонт нашого помешкання, погану погоду, відпустку біля моря…
— Передплатні й макулатурні видання, гарнітур для спальні,— він рішуче продовжив перелік.
— А може, про гарнітур подумаємо? — вона спробувала зупинити чоловіка, виявляючи властиву молодим жінкам непослідовність.
Чоловік не пішов на компроміс, і вона, скорена його непохитністю, погодилася не думати ще й про нову сукню, зимовий кожушок, стереопрогравач. Йому ж довелося зректися футболу, хокею, можливої премії, малоймовірної перспективи на придбання автомобіля.
За машину їй довелося віддати мрії про дачу, поїздку на озеро Балатон, японську парасольку.
Досить легко вони погодилися не згадувати сьогодні вистави місцевих театрів, не обговорювати програми естрадних співаків, не переказувати прочитані останнім часом книжки, не говорити про транспортні пригоди…
Коли все було обумовлено, коли від усього вони відмовилися, почався абсолютний, справжній, нічим не затьмарений день відпочинку. Сиділи поряд, насолоджуючись ним.
— Не думаєш? — питала вона про всяк випадок.
— Не думаю, — відповідав він.
— Ні про що не думаєш?
— Повна порожнеча.
— Так тримати, — командувала вона.
— Тримаю, — озивався він.
Минула година, і раптом їй закортіло про щось подумати. І йому теж.
Дивилися одне на одного, перебираючи в пам’яті асортимент того, над чим заборонили собі сушити голови. Пробували знайти щось таке, що не потрапило до того довжелезного списку. І не знаходили.
Змучена тими пошуками, вона, мов шукаючи допомоги, ніжно взяла його правицю.
І тут вони знайшли те, що шукали.
— Любий, ми, здається, забули накласти заборону на думки про наше кохання.
— Невже?
— Давненько за всіма іншими справами про нього не згадували. От і забули.
— Що ж ти пропонуєш, люба? — чомусь схвилювався він.
— Доведеться все-таки подумати про любов. Нічого не вдієш. Було б не забувати.
— Гаразд, — зітхнув він. — Але за однієї умови — думаємо тільки про любов.
Вони почали думати про любов. Тільки про любов. І, як не дивно, цього їм вистачило на весь вихідний день.
Відьма
Моя дружина — відьма. Усміхаєтеся? Мовляв, ви свою жіночку ще й не так називаєте? Але ж то, спересердя, під гарячу руку.
Я собі такої розкоші дозволити не можу. Навіть подумки не наважуюсь її сварити — однаково дізнається, бо жінка моя відьма справжня, без підробки.
Ще як дівкою була, до себе причарувала. Я ж про неї нічого такого не думав, уваги на ту чорнявку не звертав. Аж якось на танцях відчуваю: дивиться вона на мене, а чого дивиться — незрозуміло, що її погляд має означати — збагнути не можу.
Я вже й так, і сяк. Ближче підійшов, балачку про погоду завів. А вона тільки зирить на мене, наскрізь тим поглядом пропікаючи. Так я нічого й не зрозумів і не збагнув. Довелося одружитися з нею. Думав, тут уже вона мені все викладе: чого дивилася і що при цьому мала на меті.
Тільки нічого вона мені не сказала путнього. Як не підступав, а дружинонька моя законна жартами одбувається. «Причарувати, — каже, — тебе хотіла». — «Ну, — питаю, — причарувала?» — «Звісно, причарувала. Я ж — відьма», — каже й цілує так, що аж у голові паморочиться.
Я не вірив їй, але й не сердився. Причарувала, то й причарувала. Живемо рік, другий, третій. Відчуваю — щось не так. У нормальних людей любов з часом минає. Дехто навіть розлуку бере. А я тих відьомських чар розвіяти не можу. Люблю свою жінку, і чим далі, тим міцніше. Навіть тоді, коли її близько нема. Як уже це їй на відстані вдається — сам не знаю.
Буває, із дружочками-приятельочками після роботи зберемося на пиво. І до пива, звісна річ, у таких випадках щось знаходиться. Пива ще сьорбнути вдається, а як доходить справа до чогось істотнішого — дзуськи. Наче хтось мене за руку тримає. Приятельочки регочуться: «От дурний, звідки твоя вірна дружинонька знатиме: пиво ти вживав чи „Біле міцне“? Цього навіть автоінспекція встановити не може. Ну спробуй, переконайся»…
Кілька разів, пересилюючи себе, пробував. Так вона мені точно викладала: що пив, скільки і навіть з ким. Без аналізів і електронних пристроїв. Таку б відьмочку в автоінспекцію! Та у нас аварійність на дорогах удесятеро зменшилася б.
Після кількох невдалих спроб я поклав собі більше не ризикувати, не випробовувати її талантів. Не втримався тільки, поскаржився на гірку долю своїй відьмочці: «Ти хоча б подумала про мій чоловічий авторитет. Я ж серед хлопців мов та біла ворона». А вона мені на скаргу: «Не хвилюйся, не переживай. Матимеш натомість щось інше».
І справді, мене скоро бригадиром настановили, до технікуму вечірнього вступив. А коли вже почали висувати в начальники дільниці, я не втримався — совість замучила. Пішов до керівництва і щиросердо — признався, чиїх то рук справа.