Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 5)

Двері

Повз ці двері він проходив часто. Не знати скільки разів. По дорозі на роботу. І на зворотному шляху. Проходив і не звертав на них уваги.

А потім якось випадково впав йому в око напис на тих дверях: «Вхід до антисвіту». Напис було зроблено на емальованій білій табличці. Для жарту це було занадто. Жартівники, як правило, обходяться шматочком крейди, вуглинкою, в крайньому разі — кульковою ручкою.

Кілька днів він роздумував над побаченим і нарешті повірив, що то вхід до антисвіту. Або, точніше, захотів повірити, бо кожній людині потрібні двері, в які вона в разі крайньої потреби може постукати, за якими може відкритися щось незвичайне.

Хай ніколи ти не підійдеш до тих заповітних дверей, не наважишся поторсати різьблену старосвітську ручку. Дарма. їх існування однаково буде щось важити в твоєму житті, надаючи йому хоч якоїсь перспективи.

Отак він і ходив попід тими дверима. З роботи й на роботу. А разом із ним багато інших людей. Тільки ніхто на білу емальовану табличку уваги не звертав. А коли й звертав, то не читав. А коли й читав, то не вірив.

А він вірив. «Прийде та хвилина, — думалося інколи йому, — коли мені все набридне, от тоді я підійду до дверей, відчиню їх і спробую пошукати чогось ліпшого. В крайньому разі — іншого».

Тішився надією кілька років, а до дверей не підходив. Може, боявся розміняти, втратити останній шанс, який врешті-решт надавав його будням привабливості й чарівної загадковості.

Та минув день, коли йому захотілося відчинити двері бодай для того, щоб зазирнути в якесь інше, не таке одноманітне життя. Все довкола здавалося непривітним і ворожим. Навіть сонце ховалося від нього в пасмах холодного туману. Полаявся з дружиною. На роботі все йшло наперекосяк — він був незадоволений керівництвом, а керівництво сварило його за чужі гріхи. Нарешті пішов дощ. Парасольки в нього не було, і довелося бігти вулицею під холодними патьоками.

Одним словом, він добіг до дверей з білою емальованою табличкою і, не роздумуючи, рвучко відчинив їх.

На порозі навпроти нього стояв добродій з портфелем. З капелюха у того добродія струміла вода, а за його спиною можна було розгледіти вулицю, яка нічим не відрізнялася від сотень інших вулиць. І сам представник антисвіту нагадував йому когось — чи то колег по службі, чи, може, власне зображення в дзеркалі.

Якийсь час вони вивчали один одного, а потім щось, здається, зрозуміли. Сіли на порозі й завели балачку про своє життя-буття. В деталях, у дрібницях були, звичайно, відмінності, та в головному — все сходилося. І радості були однакові, і прикрощі подібні. З’ясувалося, правда, що в антисвіті біле називають чорним і навпаки. Оце, либонь, і вся різниця.

Вони всмак набалакалися, назітхалися і домовилися, що інколи будуть зустрічатися біля дверей з табличкою.

Тим часом дощ в обох світах закінчився. З-під хмар вигулькнуло вечірнє сонце. Від того обом стало веселіше. Навіть жартувати почали: мовляв, чи не переплутаємо ми, кому в який світ треба повертатися? На тому й розійшлися. Без особливих наслідків.

Правда, після тієї зустрічі він іноді називає біле чорним і навпаки. На цьому навіть зажив слави такого собі похмурого жартівника. Слава, хоч і невеличка, надала його життю певної привабливості. Так що про двері він уже майже не згадує.

Поза часом

Годинник у вітальні хронічно відставав. За добу — хвилин на десять.

Маленький дзвінкоголосий будильничок у спальні невідомо куди поспішав. Від одного ранкового дзвоника до іншого набігало п'ятнадцять хвилин.

Нікого в квартирі ті дрібні вади в годинниковому господарстві особливо не хвилювали. Господар дому Роман Гресь вважав, що з того навіть певна користь буде. Мовляв, хай сини, Васько та Андрійко, вправляються щоденно в додаванні й відніманні. Може, зрештою котрийсь із них великим математиком стане або в головні бухгалтери виб’ється.

Хлопці справді вправлялися, звіряючись із старенькими ходиками, які прикрашали стіну в дитячій кімнаті. Ходики завжди показували точний час. Для цього тільки треба було щовечора підтягати гирю вгору, під самісінький циферблат. На ньому невідомий художник спробував зобразити осяяне радісною усмішкою сонечко, зажурений місяць і всі відомі йому планети.

Так усе тривало, аж поки Романові Петровичу не здалося, що успіхи Васька та Андрійчика в математиці могли б бути вагомішими. Він довго міркував, думав, метикував. По всьому виходило: у великі математики, а тим паче — в головбухи при такому рівні знань сини можуть і не вибитися.

І вирішив Роман Петрович ускладнити щоденні вправи біля годинників. Для цього чогось незвичайного робити не довелося. Відтепер ніхто й ніколи стрілки годинників не підганяв уперед і не завертав назад.

За дві доби настінний годинник у вітальні відстав на двадцять хвилин, а дзвінкоголосий будильник у спальні забіг уперед на півгодини. Через тиждень відставання становило вже майже годину, а будильник колошкав усеньке Гресеве сімейство, коли надворі ще й на світ не благословлялося.

Рівень математичних знань Васька й Андрійчика зростав на очах. Хлопцям доводилося щогодинно вдаватися до складних підрахунків. Шкільні задачки здавалися їм у порівнянні з тими підрахунками дріб’язком. Від перенапруження рятували тільки ходики, які завжди дарували хлопцям правильні відповіді.

А того дня ходики зупинилися. Щось у них зіпсувалося, і стрілки стали на сьомій годині. У цей час годинник у вітальні показував ще тільки восьму годину вечора вчорашнього дня. Будильник у спальні вже забіг далеко в завтрашній день.

Це певною мірою ускладнило орієнтацію в часі. Після тривалих і безуспішних підрахунків Романові Петровичу здалося, що сталось це в суботу, бо на роботу він не йшов, Васька й Андрійчика вдома не було (мабуть, пішли до школи), дружина теж була відсутня — помандрувала до перукарні, готуючись до відвідин театру.

«Отже, все-таки субота», — сказав сам собі Роман Петрович і зайшов до дитячої кімнати. Там панувала напівтемрява. За вікнами ледь-ледь сіріло. Ранок.

І тут у вітальні хтось увімкнув телевізор. До Романа Петровича долинула знайома мелодія передачі «На добраніч, діти!» Дещо Здивований цією обставиною, Роман Петрович обережно зазирнув до вітальні.

Нічого особливого він там не побачив. Сяяла на повну потужність кришталева люстра. Васько й Андрій сиділи перед телевізором і дивилися з байдужим виглядом старий мультик. Так, як учора. А може, позавчора? Чи на минулому тижні?

Ні, либонь-таки, сьогодні п’ятниця. Він прийшов з роботи, хлопці дивилися телевізор, а дружина… А дружина пішла до перукарні, бо сьогодні увечері вони збираються до театру. Стривайте, але до театру вони збиралися йти в суботу! А в дитячій кімнаті ще й на світ не благословлялося, день ще не починався. Тільки знову ж таки — який? П’ятниця? Субота?

Навшпиньках підійшов до дверей спальні, тихенько їх прочинив, і в очі йому вдарили яскраві сонячні промені. Не одразу розгледів дружину. Вона ридала, впавши поперек їхнього великого двоспального ліжка.

Може, й кинувся б заспокоювати жінку, та угледів її елегантну зачіску, якої не мала ні в п’ятницю, ні зранку в суботу. Востаннє вона відвідала перукарню, здається, в минулому році. А втім, може, й позаминулому?

Остаточно заплутавшись, Роман Петрович повернувся до коридора, сповнений непевних, але тривожних підозр.

«Догрався, — лайнув себе. — Жінка давно просила полагодити годинники, а я все про майбутнє наших синів думав. От і маєш: у вітальні — вчорашній вечір, у спальні — завтрашній день, у дитячій кімнаті — ранок невідомо якого дня, коридор — взагалі поза всякими часовими вимірами».

Можна було, наче нічого не трапилося, зайти до вітальні, приєднатися до синів, які дивляться телевізор, і одержати ще раз добрячу прочуханку від дружини за пізнє повернення додому («Знову в пивному барі з приятелями кутки обтирав! А діти від рук відбилися! А я теж право маю на відпочинок!»).

Ні, у вчорашній вечір Романові Петровичу влазити вдруге не захотілося. Чи не краще перескочити у день завтрашній? Принаймні не доведеться нудьгувати цілий вечір в театрі.

Але над чим, з якої причини так гірко ридає в тому завтрашньому дні його рідна жіночка? У театрі побувала. Відпочила, так би мовити, культурно. Зачіску гарну зробила. Невже вистава на неї так подіяла? Тільки навряд. Від місцевого театру таких трагічних потрясінь сподіватися не доводилось. Не інакше Роман Петрович знову щось устругнув. І в минулому був винний, і в майбутньому не виправився. І там лайка і плач, і там плач і лайка…

Роман Петрович від усього того ледве сам не заплакав. Не бачив кінця й краю тій безконечній круговерті сліз і докорів. Тому, либонь, майже підсвідомо потягло його до дитячої кімнати. Там хоч тихо було. Час зупинився, розтанув у вічному передранковому присмерку.

«Сяду й тихенько сидітиму, — вирішив Роман Петрович. — І ніхто не влізе до мене із сльозами, докорами, сваркою, проблемами, які я вирішувати не здатний. Кожен житиме в своєму часовому вимірі».

Він тихенько сів біля вікна в дитячій кімнаті і почав дивитися у той бік, де збиралося зійти сонце. Сонце не сходило.

Скільки він так просидів — невідомо. Годину, день, тиждень, місяць, рік… Потім з учорашнього дня прийшли Васько й Андрійчик, полагодили старенькі ходики. І Роман Петрович поплентався у день завтрашній перепрошувати дружину за те, що на виставі не втримався, заснув, та ще й хропів на весь зал.