Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 4)

«Може, загубив ту інформацію, коли біг від робочого місця до виходу?» — вдався до майже фантастичного припущення Юлій Прохорович.

Оскільки нічого кращого на думку не спадало, він повернувся назад і вже спокійно, без поспіху пройшовся знайомими конторськими коридорами. Обмацував поглядом кожну паркетину, кожен куточок, але нічого не знаходилося в дзвінкій коридорній порожнечі.

Співробітників біля виходу вже не було. Юлій Прохорович потупцювався на тротуарі, мов той казковий богатир на роздоріжжі. Куди ж, у який бік рушати? Наліво, направо чи, може, прямо? Де знайдеш, а де загубиш? Виразно уявляв затишну, теплу свою квартиру, обличчя дружини, дітей, зручні домашні капці, паруючу миску свіжозвареного борщу, до якої він не знав дороги.

Почувався незатишно під нудним осіннім дощем. Йому стало шкода самого себе, аж сльози на очі набігли. Та сльозами лихові не зарадиш.

Можна, звичайно, звернутися до довідкового бюро. Десь у центрі міста він бачив кіоски цієї служби. Але ж, поки до них доїдеш, поки одержиш потрібну довідку, і борщ захолоне. Та іншого вибору не було.

Довго їхав переповненим тролейбусом до центру. Стояв на одній нозі в тісному гурті тих, хто поспішав додому. Вони видавалися йому щасливцями, які володіють неоціненними скарбами — кожен пасажир мав у голові власну адресу.

Дівчина в довідковому кіоску вислухала його в міру люб’язно і охоче зголосилася допомогти. Тільки перепитала, чи справді товариша Удовиченка, адресу якого він розшукує, звуть Юлієм Прохоровичем і чи той товариш народився у 1946 році.

Тут Юлій Прохорович не втримався і бовкнув: «Не сумнівайтеся. Бо ж товариш Удовиченко це я, так би мовити, власною персоною. І ще пам'ятаю, коли народився і як мене назвали при цьому».

Після такої заяви, яка, погодьтеся, виглядала досить підозріло, дівчина пообіцяла йому негайне знайомство з міліцією, витверезником і порадила йти додому.

Він хотів їй щось пояснити, та перспектива знайомства з охоронцями громадського порядку і витверезником видалася Юлієві Прохоровичу маловтішною.

Залишався останній шанс — зателефонувати додому і спитати, де, за якою адресою зварено сьогодні для нього свіжий борщ. Хай дружина думає, що хоче! Міліцію вона не покличе, а потім він спробує їй все пояснити. Якщо вона, звичайно, захоче його вислухати.

Домашній телефон був зайнятий. Юлій Прохорович згадав, що саме в цю пору діти виконують домашні завдання. Отже, йде безперервний обмін інформацією про вирішені й невирішені задачі, виконані й невиконані вправи. Так триватиме десь до десятої години. Борщ остаточно захолоне. Дружина казитиметься, відтворюючи в своїй уяві яскраві картини сумнівних пригод чоловіка.

А чоловік тим часом сидів у кафе над чашкою кави, самотній, голодний, обтяжений гіркими думками, і намагався бодай приблизно згадати місце своєї постійної ночівлі.

Прибиральниця й офіціантка підозріло поглядали на дивного відвідувача і, хоч нічого особливого не помітили, про всяк випадок застерегли його: «У нас… той… із собою приносити й розпивати… суворо забороняється…»

Він нічого не приніс і нічого не збирався розпивати, однак почуття власної беззахисності, невлаштованості, самотності змусили Юлія Прохоровича залишити цей заклад громадського харчування. Адже й тут він нікому і нічого пояснити не зможе. Ніхто йому не повірить. Гору візьмуть підозри…

І він поїхав на вокзал. Удовиченкові здавалося, що там, у неспинному пасажирському вирі, ніхто не звертатиме уваги на стомлену, трохи перелякану людину з портфелем. Звичайний собі службовець, що їде або повертається з відрядження. Або зустрічає гостей із спорідненої установи. Чи перевіряючих з установи вищого рангу.

Справді, на вокзалі Юлій Прохорович знайшов бажаний спокій. Йому навіть вдалося себе переконати в тому, що він кудись їде, що його послано керівництвом контори у відрядження.

Ця версія, до речі, годиться й для дружини. Тим відрядженням усе можна буде пояснити, викликати її на вокзал з електробритвою. А тоді він скаже, що, на жаль, квитків у касі на потрібний поїзд немає і тому він завтра полетить літаком. Вони поїдуть з вокзалу додому, жінка розігріє борщ, подасть теплі капці…

…Він, виявляється, погано знав свою дружину, недооцінив її чудові організаторські здібності, вміння енергійно вирішувати складні побутові задачі.

Його повідомлення про відсутність квитків на поїзд до Ямгорода жінка зустріла здивованим і навіть дещо презирливим поглядом. «Як це нема?! — гукнула вона обурено. — Людину послано в терміновій, державної ваги справі, а в них квитків нема?! Чекай, я зараз візьмуся за цих бюрократів!»

Квиток знайшовся. Із сльозами на очах прощався Юлій Прохорович з дружиною. І вона, зворушена його печаллю, теж трохи поплакала на його нешироких грудях.

«Ріднесенька моя, — казав із непідробним сумом Юлій Прохорович. — Якби ж ти знала, до чого мені не хочеться їхати».

«Любий мій, — заспокоювала вона розчуленого чоловіка. — За нас не хвилюйся. Будемо на тебе чекати. Ой, лишенько, ледве не забула. Я ж, крім бритви, ще й паспорт прихопила. Без паспорта тебе до готелю не впустять».

Слава енергійним, завбачливим, люблячим-дружинам! Юлій Прохорович зліз з поїзда на першій же станції. Повертався назад, повторюючи, мов молитву, вичитану в паспорті адресу власного дому. Якби не жінка, невідомо куди заїхав би Юлій Прохорович і чим взагалі ця дивовижна пригода закінчилася б.

Дружині своє несподіване повернення пояснив любов'ю — непереборною й великою. Вона трохи здивувалася, але, як і кожна жінка, в глибині душі була потішена його романтичною нерозважливістю.

А Юлій Прохорович про всяк випадок записав власну адресу на підкладці портфеля. Чорним чорнилом.

Лічба

Сон тікав від Степана Васильовича, мов собака, що наробив шкоди.

Вже й трамваї за вікнами своє відгуркотіли. І сусіди з третього поверху відспівали іменини молодшенької доньки — дворічної Людочки. І якийсь дбайливець вимкнув неонову рекламу держстраху на фасаді будинку. А сон не приходив.

Голова здавалася порожньою, наче там хтось походив із пилососом. Вимело з неї клопоти, хвилювання, сумніви, невеличкі радощі, спогади, сподівання, про які оце саме зараз можна б і подумати. І куди воно все поділося? Вдень від думок голова пухла, а зараз — не дошукаєшся.

Може, то йому лише здавалося, що вони є? Та ні, щось таки було. Людина ж без думок — не людина. Десь читав Степан Васильович, що коли чоловік живе, то він неодмінно про щось мусить думати. Чи, може, навпаки? Коли думає про щось, то тільки тоді й живе.

Думати чомусь не хотілося. Спати — теж. Нічого не хотілося. І от тоді Степан Васильович вирішив рахувати.

«Один, два», — пошепки, щоб не сполохати дружину, почав він і раптом згадав про вчорашній програш улюбленої хокейної команди. Саме таким був рахунок: один — два. Цієї сумної згадки вистачило на півгодини. Ледве не забув за нею про сон і лічбу.

«Три, чотири», — продовжив Степан Васильович і знову зупинився. Згадалися сьогоднішні вечірні прикрощі. На репетиції самодіяльного управлінського хору йому ніяк не щастило виконати саме цю нехитру команду диригента: «Три, чотири!» Він то вискакував раніше, то запізнювався. Це всіх дратувало (поспішали ж бо розійтися по домівках). Дійшло до того, що заступник керуючого товариш Кандзюбенко спитав в’їдливо, як ото такий телепень може стільки років відповідати за облік.

Від тієї згадки Степан Васильович кинувся швидше до наступної цифри. «П’ять!» — радісно виголосив він слово, яке змалечку йому подобалося. Але й тут на нього чекала неприємність — саме стільки помилок було в синовому диктанті, який вчителька відповідно й поцінувала.

Шість, сім, вісім не викликали у Степана Васильовича сумних спогадів. «Дивно, — подумалося йому, — що 6 це значило? Такого бути не може! Ну, звичайно, це ти, Стьопо, забув! Шістсот сімдесят вісім! Саме в цій цифрі друкарка зробила помилку. Вдарила вісімсот сімдесят шість, а ти не помітив. Так і пішло у всій звітності. Управління звинуватили в приписках, а тебе позбавили премії».

Лічба діяла на нього, мов гірка чорна кава без цукру. Лежати вже не міг. Та й хіба влежиш за тими колючими цифрами?! Дев’ять! Саме в звіті про роботу управління за дев’ять місяців було припущено помилку. Десять!! У десятому місяці його позбавили премії. Одинадцять!!! Одинадцять? Одинадцять.

Ходив з кутка в куток, намагаючись згадати що-небудь неприємне. Нічого не згадувалося, хоч плач. Не втримався і поторсав дружину, яка спокійнісінько спала тоді, коли чоловіка обсіли лихі спогади.

Дружина довго не могла второпати, чого від неї вимагають. «Ні, ти мені скажи, які прикрощі у нас пов’язані з цифрою одинадцять!» — не вгамовувався Степан Васильович.

Нарешті вона по-справжньому розсердилася і згадала: «Якщо я не помиляюся, одинадцятого квітня я мала необережність вискочити заміж за одного пришелепкуватого, дурноверхого, безперспективного бевзя. Це тебе влаштовує? А сталося це дванадцять років тому. Мучуся я з тим бевзем у будинку номер тринадцять, квартира — чотирнадцять. І відчепися, дай мені спокій. Я спати хочу».

І, наче й нічого не сталося, вона повернулася до своїх снів. А Степан Васильович заходився шукати в шухлядах їхнє шлюбне свідоцтво. Волів перевірити одержану від дружини інформацію. Після тієї прикрої помилки до будь-яких цифр ставився з підозрою.