Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 3)

І їздити довкола іграшкової дачі можна на іграшковому автомобілі з електричною батарейкою замість бензобака. І посудом іграшковим користуватися, і одягом із клаптиків, які нічого не коштують.

Звичайно, у світ нормальних людей з тими іграшковими скарбами не поткнешся, не похизуєшся ними перед ближніми. Але у вихідні Римарі розкошували. Доводилося, правда, обходитися без книжок — їх апарат чомусь не зменшував, та Римареве сімейство читанням і у великому світі не захоплювалося.

Одним словом, ось уже третій рік живуть Римарі життям, у якому здійснюються практично всі їхні мрії і забаганки.

— Знаєте, — признався Степан, — іноді аж не хочеться повертатися до нормальних розмірів. Адже для мене оця калюжа за хижею — море, не гірше від Чорного. В гаражі — повно машин. Пляшки коньяку на півроку вистачає. На жаль, самому доводиться те питво споживати. А то, може, зайдете? Перехилимо по чарчині. Я вам покажу, як треба влаштовуватися. Може, й собі надумаєте поряд дачку поставити. Побачите, що за штука — справжнє велике щастя.

Чомусь мене не зацікавив такий спосіб здійснення всіх мрій, задоволення всіх потреб. Самотньо почуватимешся в тому маленькому світі, який ніхто й розгледіти не може.

А головне, уявив собі, що буде, як раптом зменшувач вийде із ладу? Винахідник-конструктор в іншому місті працює над проблемою збільшувача. От і залишишся назавжди людиною-сірничком біля калюжі.

Я подякував Римареві і відмовився від гостин, від іграшкової дачки, від іграшкового щастя.

А на Землі йшов дощ

За вікнами періщив холодний осінній дощ. Від того дощу в кімнатах рано посутеніло. Хоч світло вмикай.

Капосна погода невідомо чого дратувала мене. Не мав жодних планів, нікуди не збирався йти. Неділя — день повного й безумовного відпочинку. Тож на погоду можна було б і не нарікати.

В інші дні тижня доводилося ходити на роботу. За картоплею до овочевого магазину жінка ганяє мене по суботах. А неділя — святий день. Роблю те, що забагнеться. Або й зовсім нічого. І раптом — дощ.

Жінка з дітьми пішла до матері. Може, що-небудь почитати, поки вони з гостин повернуться?

Ні, здається, читати не хочеться. І телевізор остогид. Вийти б на вулицю. Постояти біля парадного. Подихати. За тим дощем хіба подихаєш?

Дивлюся з вікна на голі, лискучі тротуари, на самотніх перехожих, які кудись простують, ховаючись під парасольками, змагаючись із вітром. Пробую вгадати: хто, куди і навіщо пробивається крізь холодну водяну завісу?

Ніяких більш-менш оригінальних припущень знайти не вдається. Йдуть, а чого йдуть — невідомо. Я на їхньому місці носа з хати не вистромив би. А їм, бачте, закортіло прогулятися! Оригінали! У неділю треба дома сидіти. Відпочивати культурно в сімейному колі, а не тинятися під дощем.

Можна було б і чарчину під таку погоду перехилити. Тільки мені й цього не хочеться. І не можна. Почуваюся після горілки зле. Тож і від цього випробуваного людством засобу культурного відпочинку, на жаль, доводиться відмовлятися.

На очі попало власне фото двадцятирічної давності. Ним дружина для чогось прикрасила стіну в нашій спальні. «Ти, — каже, — на цьому фото схожий на Штірліца», Може, й схожий.

Я тоді ще був вільний козак. Кудись бігав вечорами після роботи. Навіть у неділю батьківської домівки не тримався.

Куди ж ото я бігав? І для чого? Либонь, на побачення до нинішньої моєї дружини. А може, до майбутньої дружини когось іншого? Не пригадується якось. Повипадав з пам’яті весь той нікому не потрібний дріб’язок. Без нього спокійніше. І сумніви не точать — ту обрав чи не ту? Якби не дощ, почувався б на сто відсотків щасливою людиною: неділя, культурний відпочинок, що мені хочеться, те й роблю…

Аж тут нахабно починає дзеленчати телефон. Видно, котрийсь із моїх нечисленних і не таких уже близьких приятелів телефонує.

Ну що їм від мене треба? У неділю, після обіду?

Ти сидиш у власній оселі, відпочиваєш, можна сказати, мислиш над чимось. А в цей час якийсь тип, що називає себе твоїм приятелем, влазить із дурними балачками в душу. Почне довго й нудно випитувати: «Що ти поробляєш? Як почуваєшся? Як почуваються діти й дружина?»

Потім перекаже зміст якого-небудь нікчемного фільму, 3 коментарями. Доведеться вислухати, хоч ти вже в кіно давно не ходиш. Фільми тебе не цікавлять, бо нема в них чогось такого… Ну, такого, щоб… Чого саме — не знаю, але однаково нема.

Або ще гірше. Почне базікати про власне здоров'я, про аналізи, кардіограми, тиск. А ти слухай. Співчувай. Спілкуйся, хоч тобі добре відомо — аналізи, кардіограми, тиск у всіх однакові.

Я беру телефонну трубку і мовчки чекаю, що з того буде.

У трубці щось клацає і чийсь противний, металевий голос питає:

— Гало-о! Це — Земля? Планета Земля?

Мовляв, як там у тебе з гумором? Жарти розумієш?

Жарти я розумію. Але не люблю. Мої приятелі це знають. Отже, це хтось незнайомий розважається. Нема йому чого робити в неділю після обіду, от він і накручує телефон.

Кинути трубку? Виказати своє роздратування? Потішити нахабу? Не діждеться.

— Так, це планета Земля, — імітуючи цілковитий спокій і байдужість, відповідаю телефонному хуліганові.

Від того спокою й байдужості йому аж заціпило. Не сподівався, харцизяко? Одержуй. Чого ж мовчиш? Шукає, либонь, гідне продовження свого дурного жарту.

— Ну і як там у вас на Землі? — спромігся нарешті на нове питання власник противного металевого голосу.

Я виглядаю у вікно. Дощ аж хлющить. Порозганяв з вулиці останніх перехожих. Ранні листопадові сутінки повзуть над тротуарами, збираються під стінами нахнюплених будинків.

— Дощ у нас іде, — інформую розгубленого «інопланетянина». — Дощ, вітер, холодно. Паскудна погода. І це, врахуйте, в неділю, коли люди відпочивають. У таку погоду добрий господар собаки на вулицю не вижене…

— Пробачте, — зупиняє він потік моєї інформації,— а як ви виглядаєте?

— Моя дружина стверджує, що колись я був схожий на Штірліца…

— А що таке штірліц? — спробував невдало пожартувати мій співрозмовник.

Ну, я тобі цього не подарую, я тобі зараз як вріжу! На питання питаннями. Ач, гуморист знайшовся!

— А що у вас новенького? Як погода? Може, щось цікаве трапилося на вашій планеті? Викладайте. Не соромтеся.

У трубці — тиша. Не чекали від мене такого повороту. Не підготувалися. Зараз швиргонуть з досади трубку. Або лаятися почнуть, щоб хоч чимось мені дошкулити.

Нарешті щось знову клацнуло, той же голос чемно вибачився (ввічливий, бачте!) і промовив:

— Мені довелося зв’язатися з нашою метеослужбою, тому й затримався із відповідями. Уявіть, у нас теж погана погода: мряка, вітер і крикси. Крикси — це непередбачені коливання гравітації. У вас на Землі їх не буває. А найбільша, найгучніша сенсація сьогоднішнього дня — це, виявляється, наша з вами розмова. Ми на кілька хвилин підключилися до земної телефонної мережі. І ось уже з’ясували — молоді земляни схожі на штірліца. А деякі наші вчені доводили, що ви взагалі ні на що не схожі… Пробачте, але ми змушені відключитися. Вичерпано всі енергозапаси нашої планетної системи. Якщо ви не заперечуєте, ми вам ще коли-небудь зателефонуємо…

І він справді відключився.

Не вилаявся навіть.

Ще якийсь час я стояв біля телефону. Жартівники у подібних випадках люблять передзвонювати кілька разів, щоб дошкулити своїй жертві. Але дзвінків більше не було.

За вікнами періщив дощ, псуючи невпинним шерхотінням мій недільний відпочинок. Та клята погода навертала до якихось дивних роздумів.

А якщо це був не жарт? Може, справді, підключився хтось до земної телефонної мережі? Це вже не так і складно. Принаймні до моєї лінії хто тільки не підключався. Якщо це не жарт, то треба було розказувати не про погоду. А про таке… Ну, про таке, щоб їм закортіло ще раз зателефонувати, бо ж погода у них нічим особливим не відрізняється від нашої. Хіба що криксами.

Я думав, мислив, сушив голову над тим, що треба було сказати, прикидав і сяк, і так. Про Землю. Про людей. Як у нас тут. Що й до чого. Думав і нічого цікавого вигадати не міг, бо ж, виявляється, я про Землю, про людей знаю небагато.

«Ні, це таки, напевно, хтось пожартував», — заспокоїв себе і ліг спочивати. Це вже так у мене заведено — у неділю роблю те, що хочеться, Наприклад, сплю до обіду. І після.

Адреса власного дому

Велика стрілка електрогодинника паралітично сіпнулася і стала проти цифри 12. І тоді всі в конторі заметушилися, посхоплювалися з місць, радісно загомоніли, наче закінчення чергового службового дня було чимось незвичайним.

Разом з усіма схопився з місця Юлій Прохорович Удовиченко. Однією рукою шпурляв папери до шухляд письмового столу, другою — намагався упхати до портфеля порожній термос, у якому приносив щоденно на роботу півлітра міцної чорної кави. В тому ж таки темпі, вхопивши портфель в зуби, він одягнув плаща, настромив на голову капелюха і вихопився з гуртом співробітників з дверей контори.

І от саме тут щось дивне найшло на Юлія Прохоровича — несподівано, з незрозумілих причин (або й зовсім без них) він забув адресу свого рідного дому.

Все інше пам’ятав, у всіх обставинах власної біографії орієнтувався чудово, всю географію міста, в якому прожив тридцять п’ять років, тримав у голові, навіть номер квартирного телефону зберігся в пам’яті, а от де, на якій вулиці, в якому районі, в якому будинку мешкає, бідолаха Удовиченко згадати не міг.