Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 2)

І в родинному колі шлях через бульвар, площу, завулок, скверик дарував йому бажаний спокій або, в гіршому разі, цілком прийнятний рівень сварок з дружиною, дітьми, які непомітно підростали, сусідами.

Звик до свого маршруту. Десь на десятому чи дванадцятому році спало йому на думку, що поза тією дорогою на роботу і з роботи нічого більше в світі не існує. Усміхнувся химерному припущенню і побіг собі далі.

Однак воно залишилося в свідомості. Поступово звик до нього, бо та химерія надавала щоденним мандрівкам особливої масштабності. Якщо в світі існують лише скверик, завулок, площа, бульвар, контора, то щоденна подорож скромного службовця стає схожою на плавання великого Магеллана або, в крайньому разі, ходіння за три моря Опанаса Нікітіна.

Відтак розповіді рідних і знайомих про інші вулиці, площі, громадські та побутові заклади, які начебто існують десь поза його світом, видавалися дивовижними фантастичними казками. Поблажливо усміхався й впевнено простував своїм маршрутом. Перевіряти ймовірність чудернацьких оповідок йому не кортіло.

Та одного чудового ранку хтось, невідомо з якою метою, викопав упоперек колишнього базарного завулка глибоку траншею. Довелося внести зміни до звичного маршруту. І отут, несподівано для себе, він з’ясував, що поза його світом справді існує ще один. А може, й не один — безліч якихось інших світів.

Зачудовано, мов правдивий мандрівник, розглядався довкола. На будинки — старі й нові. На магазини, кінотеатри, школи, яких, у місті, виявляється, було значно більше, ніж він думав. На ніколи не бачені ним чудові парки й прегарні пам’ятники. За тим розгляданням забув, куди він прошкує і задля чого.

На роботу, звичайно, запізнився. А після роботи пізненько повернувся до рідного дому. Запізнювався він і другого, і третього дня.

Першою висловила незадоволення дружина, В конторі до спізнень поставилися спокійно: з ким, мовляв, не буває.

Та коли запізнення перейшли на другий тиждень, коли жінка почала цікавитися об’явами про обмін окремої двокімнатної квартири на дві однокімнатних у різних районах міста, керівництво контори змушене було суворо попередити злісного порушника.

А злісний порушник уже не міг вискочити із цього зачарованого кола. Чим ширшим ставав світ, тим більше доган, попереджень, недвозначних погроз і натяків одержував його першовідкривач. А повернутися на старий, щасливий маршрут не міг. По-перше, траншею не квапилися загортати, а по-друге, йому чомусь не хотілося, щоб її загортали. Потай сподівався, що заблукає у нововідкритих світах і задачу про пішохода, який вийшов з точки А (домівка) до точки Б (контора) не буде розв’язано.

Заблукати йому не дозволили. Коли справа докотилася до обговорення його негідної поведінки (на роботі і вдома), необережно згадав про траншею, яка одного чудового ранку перетнула щасливий маршрут.

Факт перевірили. Куди треба написали. Кому треба оголосили за кричущу безгосподарність догану. З’явилися бульдозери і відкрили прямий шлях до контори через скверик, колишній базарний завулок, колишню базарну площу, невеличкий бульвар. І назад.

Після тривалої перерви він пройшов знайомим щасливим маршрутом. І у конторі на нього чекала подяка за гостре реагування на окремі факти безгосподарності. Того ж дня вдома дружина зустріла його спокійною, щасливою усмішкою.

І він знову почав ходити на роботу і з роботи маршрутом, який гарантував безхмарне існування. Іноді, коли бував у доброму гуморі, розказував рідним і знайомим про свої дивовижні пригоди на інших дорогах. Його з цікавістю слухали і потім довго обурювалися кричущою безвідповідальністю тих, хто відповідає за благоустрій міських вулиць.

Велике щастя маленького чоловічка

Щопонеділка після двох днів відпочинку він з’являвся на робочому місці, і щастя аж вибулькувало з нього. Признаюсь відверто, ми заздрили Степанові Римарю. Вміють, виявляється, люди по-справжньому відпочивати.

Як це в Римаря виходило, ми не знали. Відомо було тільки, що має Степан десь біля річки невеличку дачку. Правду кажучи, дачки, садові ділянки, різного роду будиночки, халабудки, сарайчики мали в своєму розпорядженні й деякі інші співробітники нашої установи. Однак, крім додаткових клопотів, та власність нікому нічого не дарувала. Тож і заздрили Степанові, тож і намагалися видобути з нього секрет незахмареного клопотами, щасливого відпочинку.

Римар відбувався жартами, багатозначними натяками, зверхніми іронічними посмішками. А головне, його важко було чимось здивувати, викликавши хоч у такий спосіб на відвертість. Всі наші невеличкі побутові перемоги: одержання поза чергою унікального меблевого гарнітуру, непевні надії на придбання фірмових джинсів, елегантної «Лади», фантастично натурального кожуха — не справляли на Римаря ніякогісінького враження. Він поводився як людина, що весь отой набір речей вже має. І навіть трохи більше.

Насправді ж нічого подібного у Степана не було. Нічого, крім щасливого відпочинку на загадковій дачі. З дружиною і дітьми.

Римареве щасливе вміння відпочивати нас дедалі більше дратувало. І нарешті ми не витримали, поклали собі ту загадку розгадати, зробити її надбанням широкого кола співробітників. А відтак і Степана перевірити — раптом з’ясується, що він замаскований валютник чи до краю розкладений аморальний тип.

Так довелося мені виступати в ролі слідчого, такого собі управлінського комісара Мегре.

Попервах усе йшло нормально. Залишаючись непоміченим, я довів Римареве сімейство до невеличкого лужка за віддаленою дачною станцією. Власне, Римарі й не ховались, не оглядалися крадькувато, не виказували ніяких недобрих намірів. Поводилися, як і належить щасливим, безтурботним дачникам, Аж соромно було за ними слідкувати.

На лужку, під лісом, біля зарослої осокою калюжі, стояв благенький курінь. Навіть зовсім невибаглива людина не наважилася б назвати цю халабуду дачею.

Римарі ледве впхалися до куреня, а я залишився чекати на узліссі. Сподівався все-таки з’ясувати: чим же воно закінчиться, як вони в цій кролячій буді набиратимуться щастя, чудового настрою, здоров’я на всенький тиждень? Чекав довго. З куреня ніхто не виходив, наче й не було там нікого. Про щось тихо гомоніли над моєю головою величезні сосни. Біля калюжі самотньо кумкала жаба.

Від тієї тиші, спокою, нічим не порушеного безлюддя мені стало моторошно. Щось у цьому було протиприродне. Не могли люди приїхати так далеко, впхатися до куреня й поринути там у глибокий сон. Ну, хай вже дорослі (з ними таке іноді трапляється), але ж із Римарями було двоє дітлахів — вони обов'язково кинулися б шукати ту самотню жабу.

І тоді я наважився. Прибравши вигляду такого собі безтурботного любителя далеких мандрівок, неквапом підійшов до куреня. Став біля нього, постояв прислухаючись, але й тут нічого не почув і не побачив. Не втримався, смикнув до себе дверцята і обережно зазирнув усередину.

Курінь був порожній. Якби я сам, на власні очі не бачив, що сюди упхалося все Римареве сімейство, можна було б спокійно повертатися до станції. Нічого підозрілого в курені не знайшов. Кілька поламаних ящиків, оберемок сіна, задимлений, дірявий казанок.

Але ж Римарі сюди зайшли. Чи не зайшли?

Я озирався довкола, ладний негайно визнати тимчасове потьмарення власної свідомості чи раптовий напад курячої сліпоти. Тільки не було перед ким це визнавати.

Спересердя грюкнув дверцятами куреня й вийшов на свіже повітря. Подихав, заспокоївся і намірився вже йти до станції, коли за спиною почулося:

— Добрий вечір.

Наполохано озирнувся. На порозі стояв як завжди усміхнений, щасливий Степан Римар.

— Зацікавилися? Чи випадково прибилися до моєї хижі? Та не червонійте, ради бога. Я вам все й так покажу і розкажу. Однаково ніхто не повірить. Ви — мені, а вам — наші колеги й співробітники. Сідайте і слухайте, якщо хочете.

Мені нічого не залишалося робити. Промурмотів щось про свою любов до вечірніх позаміських прогулянок і сів слухати.

І розповів мені Степан дивовижу, в яку дійсно повірити було важко. Принаймні співробітники нашої установи до подібних історій ставляться скептично. Щодо інших організацій, то там, напевне, ще й на глум візьмуть цю оповідку. Та мені байдуже: що бачив і чув, про те й розказую.

Так от що з'ясувалося. Степанів сусіда, не визнаний, але, безперечно, тямущий винахідник-раціоналізатор, змайстрував зменшувальну машину. З якою метою він її зробив, либонь, і сам не знав. Це в них буває таке, у винахідників.

Все, що треба, та машина зменшувала. Навіть людей. Заходить у неї, скажімо, нормальний чоловік. Клац-клац. Машина зменшує нормальну людину до розмірів сірника.

Винахідник згодом влаштувався на роботу в сусідньому місті, а машину залишив Степанові на згадку, як дотепну, але не потрібну забавку. Зменшувач здавався малоперспективною машиною. «От якби вдалося побудувати збільшувач, — говорив конструктор-раціоналізатор, — то було б справді корисне й потрібне відкриття».

Він помилився. Степан Римар таки знайшов спосіб використання тієї неперспективної машини. Забавлявся з нею доти, поки не зрозумів: зменшувач може стати чудодійним засобом втілення будь-яких найсміливіших мрій, задоволення яких завгодно потреб.

Степан мріяв про дачу. Для людини нормальних розмірів дача — проблема. А для людини завбільшки із сірник проблема знімається автоматично. їй за дачу може правити звичайний іграшковий будиночок. І вмеблювати його можна іграшковими меблями.