Александр Мирошниченко – Велике щастя маленького чоловіка (страница 1)

Велике щастя

маленького чоловіка

«Агов, люди!»

Я — не я

Подобалося мені, як ходить Очеретяний, Не йде — летить. Не людина — космічний корабель перед виходом на орбіту, втілення діловитості, енергійності, цілеспрямованості.

Воно, звичайно, всім у нашій конторі відомо, що більшого ледаря, аніж Пашка Очеретяний, годі й шукати. Але Пашчина хода мені однаково подобалася. Заздрив йому, а потім і сам навчився так ходити.

З цього, власне, все й почалося. Пашчиною ходою не обмежився. Довгенько приглядався до старшого економіста Перерепченка. Не давало мені спокою його вміння вишукано, зі смаком одягатися. Тип він, скажу вам, малоприємний, крім модного манаття його ніщо не цікавить. Ну, нічого — через півроку я вже виглядав точнісінькою копією Перерепченка.

Так і пішло. Вираз обличчя, з яким годиться сидіти за робочим столом, я запозичив у Коростяного. Про таке обличчя тільки мріяти можна: міцна суміш заклопотаності, зосередженості, ледь помітного філософського відчуження.

Слухати керівництво вчився у Степана Дубчака — постійна відмобілізованість, помножена на щире замилування мудрістю старших за посадою товаришів. У Петра Григоровича запозичив його знамениті слова, їх він проголошував на всіх нарадах: «Що там довго балакати! Працювати треба, товариші, працювати!..»

Одружився я з дівчиною, яка була схожа на дружину начальника нашого сектора. Гарнітур меблевий придбав точнісінько такий, як у Лимоненків, а килими підібрав за порадою Кульчицького. Власну бібліотеку комплектував, звіряючись з каталогом Сидора Трохимовича. Вдалося навіть колір палітурок відтворити у відповідності до кольорової гами оригіналу. У туристську подорож ми їздили за маршрутом Бабченків. Наша дача, мов дві краплі води, схожа на дачу Лапченків. Дітей ми назвали, наслідуючи приклад Степанченків, Альфред і Віолетта.

І от одного разу, сидячи перед телевізором (точнісінько такий же ми бачили у Рибаченків), я знічев'я спробував з’ясувати: що ж у моєму житті — моє? Де закінчується ота довга низка запозичень, а починається моя незаймана, оригінальна, неповторна індивідуальність?

Контору довелося відкинути одразу. Там яскрава індивідуальність нікому не потрібна. Тільки клопіт з нею. Є службова інструкція — цього й досить.

Поза конторою, на жаль, теж нічого оригінального знайти не пощастило. Хіба що знайомство з жінкою, схожою на дружину начальника сектора. Але й тут, здається, шилом патоки вхоплю.

Розмовляв я з жінкою, наслідуючи Тараканського, удавано грізно, але з погано прихованим захопленням її господарськими талантами (яких у неї, до речі, не було). Ну, а все інше? Все інше в нашому подружньому житті складалося із не кращих кадрів якихось ліричних фільмів, інформації, здобутої під час відвертих приятельських звірянь за кухлем пива і цнотливих гігієнічних порад, що їх вміщують інколи популярні журнали.

Чим далі я розмірковував над своїм життям, тим більше переконувався в тому, що мене вже давно немає, що я, власне, не я, а щось зовсім невідоме.

Не дуже й схвилювався я тим відкриттям. Так, трохи засмоктало всередині, наче висмикнули під наркозом зуба, а язик ніяк не може призвичаїтись до його відсутності. Либонь, допомогла мудрість Семена Тимофійовича, з яким сьомий рік сидимо в одній кімнаті: «Людина до всього може звикнути». Я ту мудрість давно на озброєння взяв. Тож і тепер вона мене заспокоїла.

І правильно зробив, бо скоро знайшлося те, що потішило мене остаточно. Саме ота злощасна думка про власну вторинність, про те, що я — не я, вирізняла мене із загалу. Ніхто із моїх знайомих і близьких ще до такого не додумався. Це відкриття належить тільки мені. Отже, я таки оригінальна особистість, а не сума чужих звичок, смаків, думок.

«Агов, люди!»

Сердито хряснувши дверцятами шафи, Лерка поцікавилася:

— Що накажеш одягнути? Ти ще здатний ворушити своїм поросячим мозком? Поворуши, бо я не знаю, в чому мені до твоїх гостей виходити.

— Лерко, май совість, — не втримався я. — У шафі стільки манаття, що вона вже й не зачиняється. А ти кажеш: «Нема в чому до гостей вийти».

— Я такого не казала, дурило! Слухати треба, пень глухий! Чом би я сама перед собою бідкалася. Та в мене одних суконь вечірніх двадцять з гаком. Брючних костюмів — десяток. А звичайним костюмам я вже й лік втратила. А хто їх побачить?! Ось про що я тебе питаю. Ми ж їх не для шафи, ми їх для гонору купували. Щоб люди на них витріщалися і від заздрощів сохли. А як вони будуть сохнути, коли я за один вечір більше однієї сукні чи там одного джинсового костюма вдягти на себе не можу?!

— А ти спробуй, — пожартував я і одержав за той жарт від Лерки сповна.

— Жартуєш? Тобі смішно? А мені плакати хочеться, коли я бачу перед собою твою дурну довбешку. Це ж не голова. Це торба, напхана соломою.

І ти — не людина. Ти — той… Як він зветься? Манекен!..

Тут якраз і з’явилася в мене щаслива думка.

— Стоп, Лерко, стоп! Кінчай базар! Манекен? Ти, здається, здорово придумала. Є у мене один знайомий, який отими опудалами завідує. Випрошу в нього з десяток манекенів, і проблему буде вирішено. Ти на них понатягуєш все, що захочеш. Порозставляємо їх у квартирі, щоб усі все бачили, щоб сохли від заздрощів, щоб очі в наших найкращих друзів рогом лізли! Уявляєш, Лерко?!

Як не дивно, але Лерка цього разу все уявила швидко й очі її засвітилися від зловтішного передчуття.

…За півгодини до приходу гостей ми закінчили підготовку. І таки, я вам скажу, було на що подивитися. Лерчині туалети виглядали на манекенах навіть краще, ніж на ній самій. Мали вони ще одну перевагу — на відміну від Лерки, були на диво мовчазними.

Особливо мені припала до серця одна картонна красуня з фіолетовими кучерями у фіолетовому кримпленовому Лерчиному костюмі. Щось у ній було. Багатообіцяюче, визивне й таємниче.

Гостей ми, звичайно, приголомшили. Друзі, а особливо подруги, сохли-таки від заздрощів і отетеріло позирали на всі боки. Правда, після кількох чарочок виникла одна непередбачена складність — мої приятелі почали плутати власних дружин з манекенами. Дружини, віддати їм належне, поставилися до цього спокійно, з добрим гумором.

Одним словом, вечірка нам вдалася. І наступного разу вже сама Лерка запропонувала, крім жіночих манекенів, знайти з півдесятка чоловічих, щоб і моєю колекцією костюмів, сорочок, краваток можна було похвалитися.

Так ми продемонстрували і мої туалети. А крім того, Лерчині приятельки змогли віддячити своїм легковажним чоловікам. Ті за манекенами жіночої статі упадають, сповідаються їм у своїх високих почуттях. А жіночки тим часом ласку і ніжність виливають на мої костюми й сорочки…

Так ми кілька вечірок відгуляли. Аж відчуваю — гостей щось муляє. Ми їм свої надбання демонструємо у повному, так би мовити, обсязі, а вони при цьому почуваються бідними родичами.

Та скоро й вони знайшли шлях до мого манекенного приятеля, а може, й до когось іншого. Тільки почали друзі й приятелі до нас на вечірки з власними манекенами приходити.

Тіснувато стало в нашому двокімнатному помешканні. Між манекенами — не пропхаєшся, за тими одороблами — людей не видно. Стіл нема куди поставити. Довелося пити навстоячки біля підвіконня. Вип’ємо, а потім ходимо на костюми й сукні роздивляємося, живу душу шукаємо.

І з кожним днем ту душу шукати ставало важче. Аж поки я не зрозумів, що й до чого. Виявляється, дехто примудрявся свої манекени до нас у кімнату увіпхнути (мовляв, дивіться, який я, що маю, чого досяг!), а сам, халамидник, біжить у справах, сподіваючись, що ніхто його відсутності не помітить.

Ну, нічого, ми з Леркою не дурніші за тих мудраге-лів. Вони нам — манекени, і ми їм — тією ж, так би мовити, монетою. Манекени виставимо, пляшки на підвіконня, а самі в гості, на іншу вечірку. Там теж своїх картонно-гіпсових представників залишимо і гайда далі. І таке в гурті наших знайомих і приятелів спілкування почалося, такі гостини, що аж страшно. Себе показуємо, на інших дивимось.

Тільки іноді моторошно стає, коли пізно увечері приходиш після того всього додому. Світло увімкнуте. Люстри кришталеві сяють. У кімнатах — не пропхатися. І тихо-тихо. Ніщо й не ворухнеться. Часом і Лерку не зразу знайдеш між манекенами. І вона мене не знаходить. Навколо самі костюми й сукні. Наші й наших приятелів.

Трохи перестрашений, я зупиняюся на порозі й жалібно гукаю: «Агов, люди! Чи є хто живий?!»

На щасливому маршруті

Ось уже п’ятнадцять років ходить він на роботу раз і назавжди визначеним маршрутом.

Невеличкий скверик. Далі колишній прибазарний завулок. Потім колишня базарна площа. І, нарешті, невеличкий бульвар, який виводить його до рідної контори.

Увечері все прокручується в зворотному порядку: бульвар, площа, завулок, рідна домівка.

До контори можна дістатись іншими шляхами. Але колись здалося йому, що саме цей маршрут гарантує від будь-яких неприємностей. Може, й справді у той день (п’ятнадцять років тому), коли він уперше пробіг сквериком, завулком, площею, бульваром, до нього якось незвично лагідно посміхнулося безпосереднє керівництво.

Може, й не посміхнулося. Може, щось інше виділило той день з-поміж довгого, ряду. А вже опісля не хотілося випробовувати долю.

Звичайно, не минали його неприємності, прочухани, усні й письмові догани. Та заспокоював себе думкою, що інший шлях, інший маршрут подвоїв би їх кількість, А може 6, і потроїв.