Александр Левченко – Вічний рух (страница 8)

Ця несподівана зміна в його настрої мала б виглядати вельми інтригуюче для непосвяченої людини, роль котрої я грав, однак задати цілком природне в такому випадку запитання було вище моїх сил. Деякий час ми посиділи мовчки, нарешті Мартін зітхнув і промовив:

— Розумієш, Артеме, все, що ми маємо в нашому житті, утворює таку собі… піраміду, де кожен елемент чогось вартий лише при наявності інших… важливіших… Хворий чоловік не відчує справжнього щастя, поки йому не повернуть здоров’я, найкращий витвір мистецтва не принесе істинної насолоди голодному чи замерзаючому… Ти розумієш?

Він дивився на мене, все очікуючи цього банального питання, але я не міг, не міг змусити себе поцікавитись тим, про що давно вже знав, і лише невизначено кивнув головою.

— Вона покинула мене, — прозвучало гірке визнання Мартіна, і його губи торкнула невесела посмішка.

— Але чому, Мартін? — тільки тепер спромігся озватись я.

— Важко сказати, Артеме, — зітхнув він. — Ще дуже давно у наших взаєминах з’явився невеличкий, ледь помітний дисонанс, на який я просто намагався не звертати уваги. Тоді мені здавалося, що все це просто Леанчині примхи, котрих можна швидко позбутись, проявивши достатню твердість. Боже мій, яким же я був ослом!

Мартін відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі, повільно похитав головою і по хвилі продовжив:

— Так, Артеме, я був ослом, бо замість того, щоб виявити та полікувати хворобу, заганяв її глибоко всередину. І так, уражені вірусом взаємного нерозуміння, ми з нею жили довгих кілька років. Аж поки не знайшовся привід… Ти пригадуєш мою колишню подругу з Молодіжного театру?

Я кивнув головою, і з глибини пам’яті виринуло гарненьке личко, в обрамленні пишного каштанового волосся, з великими, як тоді жартували, «працелюбними» губами.

— У той фатальний день я зустрів її цілком випадково, просто на вулиці, вперше за п’ять чи шість років, що минули після нашого розриву. Через кілька годин вона мала відлітати додому, на Землю, і тому, природно, весь цей час ми провели разом. Запевняю тебе, Артеме, то була звичайна зустріч двох давніх друзів, я не відчував ані крихти колишнього захоплення Геленою. Так ось уяви, вже на вокзалі, перед самісінькою посадкою вона просто-таки змусила обійняти себе та міцно поцілувати. І саме в цю хвилину моя люба дружина зайшла разом із сестрою, яка кудись відлітала…

Мартін легенько стусонув кулаком по столу, потім двічі торкнувся пальцем котроїсь із позначок замовлення і підсунув до мене один із виниклих келишків.

— Ти не намагався порозумітися?

— Питаєш, — зітхнув Мартін, — скільки зусиль я приклав для цього. Однак все марно. І знаєш, що пригнічує найбільше? — він подивився на мене довгим сумним поглядом. — Це те, що Леанка, можливо, навіть і не здогадується, що сталося насправді, оскільки моїх пояснень до сих пір не чула. Принаймні від мене особисто…

— Як же це так?! — вражено вигукнув я.

— А ось так, — хмикнув Мартін. — Відтоді ми ще ні разу не бачились. Всі мої пропозиції зустрітись категорично відкидає, а при будь-якій спробі щось пояснити по відеотелефону просто відключається…

Він втупився поглядом у порожній келишок, покрутив його в руках і важко зітхнув.

— Я тепер мрію вже навіть не про те, щоб повернути назад минуле, а щоб всього лиш побачитися з нею і мати змогу пояснити, чому так сталося.

Мартін раптом підвів голову і подивився мені прямо у вічі.

— Послухай, Артеме, прошу тебе, як друга: якщо ти коли-небудь випадково, — на цьому слові куточки його рота здригнулися, і я чомусь аж похолов, — зустрінеш Леанку, спробуй її вмовити зустрітися зі мною. Щоб можна було поговорити… — Він трохи помовчав і додав із несподіваною впевненістю: — Вона тебе послухає… А я… Ти мене просто врятуєш…

— Гаразд, Мартіне, — зніяковіло пробурмотів я, — як тільки випаде нагода… Хоча я не впевнений, що це мені вдасться…

— Спасибі, Артеме, — вдячно посміхнувся Мартін і кинув погляд на годинника. — Вибач, але мені вже час іти. Ось мої координати, — і він простягнув свою візитку.

Ми попрощалися, Мартін попрямував до блакитного аеромобіля, а я рушив далі по вулиці.

Цілий калейдоскоп найрізноманітніших думок знову роївся у моїй голові. Як не намагався я втекти від вирішення принципових питань у стосунках з Леанкою та Мартіном, невблаганна дійсність підвела нарешті до такої межі, коли подальше зволікання стало неможливим. Або Мартін, або я — третього не дано! Чи ж є щось природніше, аніж поставити руба таке питання? Ось тільки жаль, що це повинно статися саме тепер. Якби ж іще хоч трішки, щоб виразно відчути ту незворотність, яка помалу зріє у наших з Леанкою взаєминах! Але як же тоді бути з Мартіном? Він мій друг і моя поведінка за будь-яких обставин справжнісінька підлість! Ну то що тоді робити, самому ставити хрест на своєму щасті? Чи простіше віддати цю справу в руки Леанки? А може, таки не варто поспішати, потягнути ще, дочекатися кращих часів? Та ні, це неможливо, і відповідь тут однозначна…

Вимучений до краю такими роздумами, я отямився лише тоді, коли виявив, що бреду малознайомими вуличками передмістя. Остаточне рішення визріло миттєво: негайно зв’язатися з Леанкою і просити терміново зустрічі. Заскочивши до першої ж капсули зв’язку, поспіхом набрав Леанчин код і лише після цього дозволив собі злякатися: «О, господи, що ж я їй скажу?». Однак було вже пізно.

— Що трапилось, Артеме? — стурбовано запитала Леанка, навіть не привітавшись, і я зрозумів, що вигляд у мене далеко не найкращий.

— Хей, Леа! — вибачливим тоном проказав я. — Ти, будь-ласка, не хвилюйся, коли щось і трапилось, то мені про це нічого не відомо. Просто…

— Що просто? — заспокоєно усміхнулась Леанка.

— Хотів запитати, чи не могли б ми сьогодні зустрітися? — я змусив себе посміхнутися у відповідь, але руки чомусь зрадливо затремтіли.

— Так терміново? — здивувалась Леанка і враз її обличчя набуло лукавого виразу. — Здається, ми домовлялись на післязавтра?

— Ну, звичайно, якщо ти зайнята… — хтось полохливий у мені відверто зрадів і зібрався чкурнути назад, однак Леанка рішуче перерізала всі шляхи до відступу:

— Та ні, чому ж… Правда, я ще маю дещо зробити, однак до десятої буду вільна. Тебе ця година влаштовує?

— Звичайно, Леа, — відказав я і задрижав уже всім тілом.

— Тоді до зустрічі, — кивнула вона і, змовницьки підморгнувши, зникла.

До десятої вечора я сяк-так привів свою зовнішність до пристойного вигляду. Але мілкі дрижаки проходжалися по моєму тілу, і тому піднімаючись в сутінках по східцях Леанчиного будинку, я відчував себе відчайдухом, котрий готується у цілковитій темряві стрибнути зі скелі, не знаючи, яка внизу глибина води і чи є вона там взагалі.

Адміністратор чомусь мовчав і коли господиня власноручно відчинила двері, я збагнув, що вся домашня кібернетика просто вимкнута. Неможливо було зосередитись та вирішити, як поводитися, особливо за таких таємничо-інтимних обставин, і коли Леанка запропонувала невеличку екскурсію по будинку, я радо погодився. Весь час, поки ми оглядали чудову бібліотеку старовинних книг, невеличку збірку досить непоганих картин та кераміки і вже зовсім крихітну оранжерею з рідкісними кліотійськими рослинами, в моїй душі продовжувала точитися безмовна боротьба. Нарешті ми опинилися в Леанчиній кімнаті, і тут вона, загадково посміхаючись, попросила мене заплющити очі. Я покірно виконав наказ, а коли через хвилю щось блимнуло і почулося: «Все, розплющуй!», навколо нас чорніла бездонна космічна пустка, поцяткована блискітками-зорями, а прямо переді мною погрозливо витягувала клешні-протуберанці яскрава розпечена куля.

— Ну що, Артеме, я добре змоделювала? — почувся десь зовсім близько тихий Леанчин голос. Вона стала поруч і, взявши мене за руку, ніжно-запитливим поглядом подивилася в очі. — У вас на Межі є щось подібне?

— Леа… Леа… — тільки й зумів видушити з себе я. Лише тепер я відчув по-справжньому, як шалено, як несамовито, як божевільно кохаю цю красиву молоду жінку, і як боюся необережним словом чи незграбним рухом розвіяти чари неземного щастя. І тому зараз не можу сказати їй нічого, окрім єдиного слова, яке клубком стало у горлі і не дає навіть вдихнути. — Леа…

— Артемчику, можна попросити тебе одну річ? — несподівано промовила Леанка так тихо, що я ледве розчув. — Тільки ти не ображайся, гаразд?

Всередині у мене щось обірвалось і я раптом відчув, як стрімко падаю з небес на тверду пластикову долівку. «Невже, невже це все було сном, і зараз настане невблаганне пробудження?» — обдала лютим холодом пронизлива думка, і я, крижаніючи, спромігся лиш приречено кивнути головою.

— Прошу тебе, не називай мене більше Леа…

І хоча це зовсім не ті страшні слова, котрих й очікував, випробування виявилось таким важким, що душа моя сповнилась не радістю, а несподіваною гіркотою.

Але раптом відчув на своїх щоках теплі Леанчині долоні і побачив її обличчя так близько від себе, що просто втратив дар мови. Наче з-за глухої стіни долітали до мене слова: «Артемчику, ти таки образився, пробач, я зовсім не хотіла…», виразно чулось лише пульсування крові ‘в скронях, і враз, несподівано для самого себе, я припав до коханих уст, наче спраглий мандрівник до чистого лісового джерельця.

В ту ж мить усе єство підсвідомо напружилось в очікуванні поштовху в груди та потоку докірливих слів, але натомість я відчув, як Леанчині руки міцно обвивають мені шию і куйовдять волосся. «Боже мій, боже, — подумки звернувся я до Всевишнього, — невже це відбувається насправді?!». Однак небеса мовчали, а Леанка, не відриваючи своїх уст від моїх, легенько потягнула мене за собою, і незабаром ми вже лежали на чомусь приємно-пружному. Як же все було чудово, хіба можна порівняти із тими випадковими постільними пригодами, після яких залишається лише ніяковість та відраза до самого себе! Я цілував кохані очі, вушка, шию, потім, відважившись, дістався до чудових, ще зовсім дівочих грудей і нарешті, знахабнівши остаточно, став пестити оксамитову шкіру стегон. Цілком недоречно в думках з’явився старий приятель Макс і вирік свій улюблений афоризм: «Знаєш, що спільного між деревом та жіночою ногою? Чим вище забираєшся, тим більше дух захоплює!». А мені вже й справді стало забивати дух, коли зненацька Леанка лагідно, але твердо взяла мою руку і поклала собі на груди.