Александр Левченко – Вічний рух (страница 10)
Тон, яким він завершив фразу, так явно виказував його ставлення до сьогодення, що я не міг змовчати і, старанно підбираючи слова, відказав:
— Ну що ж… мені здається… ми вже майже досягли цього… Вільгельм відірвав погляд від картини, похмуро звів на мене погляд і з якоюсь гіркою усмішкою на устах запитав:
— Ти справді так вважаєш, сину мій?
— А хіба ж ні? — знизав я плечима. — Ми досягли такого… рівня життя, який навіть… не снився предкам…
— Досягли… — протягнув Отець, відвертаючись, і враз його голос зазвучав глухо. — Що ж, цього не відбереш… Але якою, якою ціною… Всі ми діти свого часу, і всі несемо відповідальність за те, що маємо нині… Засліплені чужим досягненням, ми захотіли відразу заволодіти такими ж, і кинулись платити за них тим, що не мало ціни і належало не одним лише нам. Ще мить — і були б назавжди втрачені найважливіші надбання предків: мова, традиції, сама кліотійська ментальність…
— Але ж усі ми — нащадки землян… — обережно втрутився я в його монолог.
— Нащадки — так, — погодився Вільгельм, — але за три століття у нас сформувалась нова спільнота, котра створила свою культуру, виробила своє світобачення, власну систему цінностей. Від самого початку Колонізації на Кліо панував культ сім’ї, і це було тим фундаментом, на якому творилася справжня, повнокровна цивілізація, а тепер, бездумно перейнявши звичаї перенаселеної метрополії, ми стоїмо перед загрозою фізичного вимирання… Я глибоко поважаю землян, проте наша планета для них — всього лиш дешева комора рідкісних копалин, тоді як для нас — єдина у всесвіті Батьківщина.
— Але ж, Отче, — мене завжди дратували подібні міркування, — ніхто її у вас не відбирає. Земляни ні над ким не чинили насильства, і все, що сталося з Кліо, — результат об’єктивних та закономірних процесів. Візьміть саму Землю: колись вона була поділена на сотні держав і говорила на тисячах мов, а сьогодні це єдина могутня цивілізація, котра не марнує часу на зайві політичні та лінгвістичні проблеми.
Вільгельм відповів мені довгим сумним поглядом.
— Ні, сину мій, це невдалий приклад, — нарешті озвався він. — Земля йшла своїм шляхом довгі століття, і всі її народи брали участь у творенні спільного майбутнього. Наша ж цивілізація просто поглинається іншою, більш могутньою. І я не хочу звинувачувати у чомусь землян — це справа нашої поступливості, непринциповості, недалекоглядності… І тільки ми могли б іще спробувати якось виправити ситуацію…
Мені раптом стало жаль цього літнього чоловіка, котрий ніяк не може зректися своїх принципів і покласти на жертовник історичної необхідності найдорожчий свій набуток.
— Та що тепер говорити, втраченого часу назад не повернеш…
— Рано ти визнав поразку, сину мій, історія завжди залишає нам останню надію, — мовив він, і я раптом відчув, як прискорено закалатало моє серце. — Докладним аналізом ситуації на Кліо займалась спеціальна сенаторська комісія, і її висновки та рекомендації вселяють у мене певний оптимізм.
— І що ж то за рекомендації? — запитав я уривчастим від несподіваного хвилювання голосом.
— На жаль, до розгляду цього питання Сенатом я не маю права нічого розголошувати, — похитав головою Отець. — Скажу лиш одне: не здавайся передчасно, не згуби у собі кліотійця. До побачення, сину мій.
— До побачення, Отче.
Я вийшов із храму на вулицю, немов оглушений важким ударом по голові. Боже мій, що вони замислили, що вони хочуть вчинити, коли це викликає оптимізм у такого недруга Федерації, як Вільгельм?! Без сумніву, прийшов нарешті час, коли з’явилася справжня небезпека для Кліо! Поки наші самовдоволені радикали бавились у політику та тероризм, вона зависала над рідною планетою, погрожуючи відкинути її назад, до періоду Колонізації, у похмуру безнадію ізоляціонізму! Необхідно конче дізнатись про результати роботи тієї комісії, і, якщо вони хоч яким-небудь чином спрямовані проти Федерації, негайно бити на сполох, підняти всіх тверезо мислячих людей на боротьбу з ворогами прогресу. Ось тільки як, як дістати потрібні документи, адже, судячи зі слів Найсвятішого Отця і відсутності інформації у радикалів, дослідження комісії доволі надійно засекречені? Відповідь приходить миттєво і не викликає жодних заперечень — через Мартіна!
Звичайно ж, у нього є доступ до всіх сенатських документів, навіть найсекретніших! Зосталось лише знайти спосіб схилити Мартіна до такого не вельми благородного зовні, а, може, й доволі небезпечного вчинку. Запалити його ідеєю захисту Федерації навряд чи вдасться, отже, доведеться шукати інших шляхів… Я ще намагався змусити себе активно поміркувати над цим, однак десь підсвідомо давно встиг зрозуміти, що змусить Мартіна прийняти мою пропозицію, і тільки боявся признатися самому собі. Але ноги вже й так, не чекаючи свідомого наказу, несли мене через сповиті сутінками вулиці та провулки до Леанчиного дому, і єдине, на що я ще був здатен — це максимально сповільнити крок.
«Ти — зрадник, Артме, — несподівано рознеслось по свідомості, і я аж обмер. — Навіть — тричі зрадник: свого товариша: котрий довірився тобі, Леанки, що кохає тебе, і всіх тих співвітчизників, які хочуть зостатися кліотійцями». І враз я відчув такий розпач, що готовий був упасти прямо на дорогу і стогнати, вити, лупити кулаками по припалому пилюкою покриттю, щоб хоч трохи полегшити душу. Однак перед очима раптом з’явилося обличчя батька:
«Ми — нащадки землян, синку, і тому просто приречені повернутись у материнську сім’ю. Звичайно, дехто може думати інакше, і він має на це повне право, але навмисне перешкоджання нашому зближенню з Землею — то злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його». Я глибоко вдихнув, мовчки подякував батькові за підтримку і вже твердою ходою попрямував далі.
Однак перед Леанчиним будинком я знову зупинився і добрячих півгодини переконував себе: «Ти мусиш це зробити, Артме, мусиш! Мусиш пожертвувати навіть коханням». Та не міг далі зрушити з місця. Не знаю, чим би все скінчилося, я вже був готовий відступити і податись додому, але мабуть звідуючи внутрішнє відчуття на порозі з’явилася Леанка.
— Артеме, ти чому тут стоїш? — вражено вигукнула вона, помітивши мене, і тут же весело розсміялась. — Ага, розумію, ти хочеш увійти в мій дім у точно домовлену годину!
На ватяних ногах я піднявся по сходах до неї, і лише тут Леанка зауважила мій стан.
— Що з тобою, Артемчику?! — аж затремтіла вона і схопила мене за плечі. — Що сталося?
— Нічого страшного, Леанко, — невизначено промимрив я, — давай спершу зайдемо.
Коли я опинився у її кімнаті і побачив широке низьке ліжко, на якому ми провели той чудовий вечір, серце моє враз стиснулося так, що я ледь не застогнав. Леанка посадила мене у крісло, сама сіла напроти і спрямувала у вічі стривожений погляд.
— Нічого страшного, — повторив я, збираючись з духом, — просто… я розмовляв… з Мартіном…
Леанчине обличчя миттю закам’яніло, вона повільно випросталась, віддалившись від мене, відвела очі вдалечінь, холодно поцікавилась:
— Ну й що?
— Він розповів про… той випадок, — початок розмови був справжнісінькою мукою, і я з жахом уявив собі, що нас чекає далі. — Мартін не винуватий… він цілком випадково зустрів свою давню подругу…
— Я все це вже чула, й не раз, — роздратовано обірвала мене Леанка. — То був лише привід, і ніякі виправдання тут не потрібні, бо вони нічогісінько не змінять…
— Та ж Мартін цього не знає, — несміливо зауважив я. — Ти собі навіть не уявляєш, як він страждає від такої невизначеності…
Леанка замислилась. Моє очікування здавалось мерзотно тривалим.
— Що ж, ти маєш рацію, — почувся нарешті її голос, — і справді неможливо далі з цим зволікати… Гаразд, я сама йому задзвоню та усе уладнаю, — вона раптом усміхнулась і додала вже тепліше:
— Адже ти цього хотів, чи не так?
— Так, так, Леанко, лише з невеличким доповненням, — я зупинився, щоб перевести дух, і, не змігши підвести погляд, закінчив: — Щоб ти зустрілася з ним… особисто…
— Зустрілась? Але навіщо?! — вигукнула Леанка з подивом і навіть якоюсь недовірою.
— Ну, розумієш, я пообіцяв йому… — ні з того ні з сього бовкнув я і тут же пожалкував, бо за цим відразу почулося обурене:
— Пообіцяв?! Та як ти міг пообіцяти те, що не залежить від тебе!! Чи, може, ти вже маєш мене за свою власність?!
— Та що ти, Леаночко, вибач, я просто невдало висловився, — я схопив її за руку з гарячим наміром поцілувати, але раптом відчув, що не можу, чомусь ніяк не можу цього зробити. — Я тільки прошу тебе, дуже прошу, навіть благаю…
Леанка повернулась до мене, обдарувала довгим докірливим поглядом і важко зітхнула:
— Гаразд, нехай буде так. Ще якісь доповнення маєш?
На душі у мене вмить полегшало, і я вже приготувався відповісти якимось жартом, коли раптом згадав про ще одну, надзвичайно важливу річ. Руки чомусь затерпли, по спині забігали величезні огидні мурахи, і, весь холодіючи, я плутано виголосив:
— Леанко… я хотів би ще попросити… тільки не подумай чого… просто ми з Мартіном… зрозумій мене правильно… одним словом… не розповідай йому про нас…
Якусь хвилю Леанка сиділа нерухомо, неначе вражена громом, потім повільно мовила: «Зрозуміло, зрозуміло» і раптом швидко закрила долонями обличчя.
— Я зовсім не мала наміру згадувати про наші стосунки, але почути це від тебе…