Александр Левченко – Вічний рух (страница 9)

— Вибач, Артемчику, — ніжно сказала вона, давай зачекаємо до післязавтра. Сьогодні у мене ще… справи…

— Які справи?!! — я був настільки ошелешений її словами, що навіть підвівся і сів. — Леаночко, які це ще можуть бути справи посеред ночі?!

Леанка перелякано глипнула на мене і раптом залилась веселим заразливим сміхом.

— Ой, не можу, ой, тримайте! — аж стогнала вона. Потім, схопивши мене за плечі, притягнула до себе і, не перестаючи сміятись, обсипала моє обличчя поцілунками. Нарешті, заспокоївшись, сором’язливо посміхнулась і сказала: — Це означає просто, що я жінка, і моя фізіологія саме зараз має свої щомісячні справи…

Я відчував себе щасливим бовдуром, хвилі захоплення і радості накочувалися одна на одну, захлюпуючи все зростаюче почуття якоїсь невимовної Тривоги, а можливо й страху.

Було далеко за полудень, коли пролунав нетерплячий виклик відеофона. На екрані виникло обличчя Вітторе.

— Хей, Артеме! — привітався він. — Я до тебе у справі.

— Щось сталося, Вітторе?

— Я хочу проконсультуватися з тобою. Якщо маєш бажання, приїзди до нас.

За його словами крилося щось доволі інтригуюче, однак, признатись, дорогою до штабу радикалів я думав зовсім про інше. Моїми думками панувала Леанка.

Втім, я дістався до місця.

У невеликій світлій кімнаті, куди мене спрямував черговий по штабу (сміх, та й годі), сиділи Вітторе з Богомилом, та ще з десяток хлопців із крайніх радикалів.

— Ну що ж, перш ніж перейти до деталей, залишилося з’ясувати ще одне принципове питання, — сказав Вітторе, ляснувши долонею по столу. — Мова йде про участь в акції Артема. Він хоча й ліберал, однак рішучий хлопець, в чому ви мали змогу самі переконатися…

Присутні схвально загули, а один із сусідів дружньо поплескав мене по спині.

— І що це за акція? — поцікавився я, відчуваючи, як неприємний холодок заповзає у живіт.

— Та от наші хлопці з лівого крила вирішили… — почав Богомил. — Вирішили здійснити акцію, спрямовану конкретно проти отця Вільгельма, — він з якоюсь огидою вимовив це ім’я. — Інакше кажучи, висповідаємо трохи цього святошу. Нехай покається нам у своїх гріхах…

У кімнаті знову запала тиша.

— Але як же… — тільки й зміг видушити я, озираючись у пошуках підтримки.

— Ти не хвилюйся, план розроблено до найменших деталей, — по-своєму витлумачив Богомил мою реакцію. — Так що ризик мінімальний. Та й нічого особливого ми не збираємось робити, полякаємо трохи — і все. Хіба що якісь-там непередбачені обставини…

— Вітторе, — безпорадно звернувся я до нього, — невже ти санкціонуєш від імені цілої організації цю… цей… бандитизм?

Легкий шелест обурення пройшовся серед радикалів.

— Та то ж не моя ініціатива, — неохоче обізвався Вітторе, спрямувавши погляд кудись у підлогу, — хлопці ось запропонували, як їм заборониш…

— Але ж хлопці, — я просто не знав, як розтлумачити їм те, що кожен, здавалося, повинен відчувати підсвідомо. — Боротись можна лише з ідеями… а з людьми…

— Все зрозуміло, — на півслові обірвав мене Богомил і окинув присутніх переможним поглядом, — саме про це я вас і попереджав. Ну що ж, більше тебе тут ніхто не затримує, — кинув він у мій бік з неприхованим презирством, — під крильцем у матінки таки безпечніше…

Щось усередині мене вибухнуло, і на якусь мить я навіть злякався, що зараз кинусь на мерзотника та добряче розмалюю йому фізіономію. Однак витримка не зрадила, і я всього лиш повільно звівся на ноги.

— Так, хочеш зробити мене співучасником, — нарешті прийшло розуміння власної підсвідомої реакції. — Ні, так не вийде. Я не піду звідси, допоки все не буде відмінено.

У кімнаті миттю здійнявся неприязний гул, а Богомил підвівся із таким виглядом, що, здавалося, зараз знепритомніє.

— Припиніть, хлопці, знайшли, де зводити рахунки, — несподівано подав голос Вітторе, і всі повернулись до нього. — Можливо, в дечому Артем і правий. Це питання дійсно варто обговорити в широкому колі.

— Та ти що, Вітторе, збожеволів, — засичав на приятеля Богомил. — Хочеш на догоду цьому… завалити всю нашу справу?

— А ти знаєш, як інакше вийти з такої ситуації? — холодно поцікавився Вітторе.

— Знаю, — несподівано твердо відказав Богомил, і враз у кімнаті стало тихо-тихо. — Треба провести акцію негайно, сьогодні ж, а до її завершення того… — він кинув на мене, — ізолювати… Хай потім доносить, якщо зможе…

Єдині в кімнаті двері, що виходили до прес-залу, різко відчинились і до кабінету швидким кроком увійшла група чоловіків у однакових сірих костюмах. Зупинившись неподалік від столу із закам’янілим керівництвом, один з них витягнув із кишені невеличкого червоного жетона і, продемонструвавши його присутнім, суворим тоном мовив:

— Служба безпеки!

Хтось із радикалів злякано зойкнув, кілька чоловік підсвідомо звелися на ноги. Раптом один із них кинувся до розчиненого вікна. З гуркотом впав стілець, почулися мимовільні вигуки, і хоча співробітники безпеки виявились проворнішими й в останню мить схопили втікача, інцидент на кілька секунд прикував до себе загальну увагу. А коли щось легенько клацнуло, не кожному навіть вдалося помітити спину Богомила, яка промайнула у невеликому овальному отворі в стіні, що невідомо звідки там узявся і через мить з тим же сухим клацанням зник.

— Гей, Романе, пильнуй виходи, — скоромовкою проказав роздратований блондин кудись собі в комір. — У нас тут один втік.

Несподівано десь за стелею почувся тихенький гул, який відразу ж затих, і один із співробітників, що стояв найближче до вікна, швидко виглянув назовні.

— Капітане, — винувато повідомив він через хвилю, — у них на даху був захований аеромобіль…

Блондин коротко хекнув.

— От шмаркачі, — втомлено промовив він сам до себе, — і хто б міг подумати… Знаю, знаю, — знову кинув у комір і звернувся до нас: — Ось так, панове терористи, закінчились ваші ігри…

— Зараз подадуть карету, і всі ви поїдете до нас у гості, — продовжував блондин, обводячи присутніх проникливим поглядом, і раптом наче спіткнувся, зустрівшись очима зі мною. — Ох, ледь не забув…

Він рушив до мене, і з кожним його кроком в душі міцніло відчуття, що все ж недаремно я так уперто боровся проти Богомила.

— Ви можете йти, Артеме, — промовив молодий офіцер. — І — спасибі!

— За що спасибі? — тихо вразився я, механічно потискуючи простягнуту руку.

— За те, що не забули про свій обов’язок, — усміхнувся капітан, — обов’язок бути людиною.

В душі спалахнула радість, що мені так легко вдалося виплутатись, однак, дивна річ, це тривало всього лиш коротку мить. Несподівано я відчув себе боягузом, котрий покидає в біді своїх товаришів, і винуватим поглядом обвів їх обличчя.

— Вибачте, хлопці, я повинен залишити вас, — у моєму голосі прозвучали виправдальні нотки, начебто це я сам, своїми власними діями призвів до такого сумного фіналу.

Ніхто з радикалів не відповів. Вони дивились на мене хто байдуже, хто заздрісно, а хто насторожено і навіть підозріло, і лише Вітторе невесело посміхнувся та відказав:

— Ну що ти, Артеме, це ти даруй, що я втягнув тебе в таку неприємну історію…

На душі полегшало, і я вдячно кивнув Вітторе, однак відчуття якоїсь провини перед хлопцями не зникало, і резиденцію радикалів я залишив пригніченим. «Все, скінчились безтурботні ігри в політику», — несподівано з гіркотою подумалось мені.

Косе проміння Феба і видовжені тіні від дерев та будівель нагадали про сьогоднішнє побачення з Леанкою, і, щоб позбутися гнітючого настрою, я вирішив, за звичкою, пройтися пішки.

В усьому тілі відчувалась незрозуміла втома та спустошеність, і навіть думки лише торкались наболілих тем і, не заглиблюючись в них, відразу ж перескакували далі. Смерть батька, ситуація на Кліо, ненависть Богомила, стосунки з Леанкою, дивний провал акції крайніх радикалів та ще багато-багато іншого — все це кружляло над головою, не даючи ані спочинку, ані можливості в чому-небудь розібратися. І коли я проминав собор пресвятої Діви, мій душевний неспокій потягнув мене до цього споконвічного прихистку.

Просторий зал. Прохолодна напівтемрява, посилена близькістю сутінок. Приємний легкий запах. Я трохи постояв при вході, звикаючи до слабкого освітлення, і, знову підкоряючись внутрішній владі, попрямував до великої картини у товстій золоченій рамі. Красива молода жінка з немовлям на руках лагідно дивилась на мене, тамуючи ледь помітну посмішку в кутиках рота, а за її спиною зеленіли ниви, квітли сади, а ген, на самісінькому обрії, жадібно ловила проміння Феба старовинної конструкції геліостанція. Я зачудовано оглядав творіння рук невідомого художника, коли раптом за спиною почувся легкий шурхіт, і тіло інстинктивно повернулось на звук. Переді мною стояв Найсвятіший Отець.

— Доброго вечора, сину мій, — першим привітався він, і в його погляді справді було щось батьківське.

— Доброго вечора, пане, — неслухняним язиком видобув я із себе. — Даруйте мені, може, я щось зробив не так…

— Не хвилюйся, сину мій, ти не вчинив нічого поганого, — заспокоїв мене Вільгельм. — Наш храм відкритий для всіх, хто має Бога в душі, а для цього не обов’язково бути навіть віруючим. Це швидше я повинен вибачитись за те, що не зміг байдуже дивитись, як ти розглядаєш нашу найціннішу реліквію.

— Найціннішу реліквію? — перепитав я.

— Ця чудова річ була написана майже три століття тому на самому початку періоду Колонізації. — Отець поглянув на картину з такою любов’ю, що в мене аж потеплішало на душі. — В ній відобразилась віра наших предків у те, що Кліо стане колись квітучою оазою, а життя кліотійців буде прекрасним та щасливим…