Александр Левченко – Вічний рух (страница 7)

Периферійним зором я встиг помітити, як поспішають на підмогу своєму надто самовпевненому колезі решта охоронців порядку, але мене тут же підхопили під руки і потягли за собою двоє молодиків із числа демонстрантів, а ті, що залишились, прикрили нам шлях до відступу. Проскочивши через якусь коротку вуличку на проспект, ми швидко дістались до мікроавтобуса, що стояв на паркувальному майданчику. Мої супутники (декілька хлопців та все та ж русявка) нервували, явно побоюючись погоні. Нарешті машина опустилась на одній із людних центральних вулиць, ми здійснили ще кілька заплутуючих маневрів і нарешті опинилися в гущавині тихого скверика.

— Ну все, тут вони вже нас не дістануть, — сказав один із юнаків, і ми, як по команді, разом полегшено зітхнули. — А ти, хлопче, молодець! — звернувся він до мене. — Добряче ти йому врізав!

— Ці фараони вишколені так, що дай боже! — підтримав його інший. — На власному досвіді пересвідчився!

Я за той час вже встиг заспокоїтись, не без задоволення потиснув простягнуті мені руки та швидко познайомився з усіма присутніми. Проте з першого разу запам’ятав лише трьох. Одного звали Вітторе, він належав до нечисленної групи природжених лідерів, що відразу проявляють себе в будь-якому оточенні. Його близький товариш, у котрому я впізнав нещодавнього сусіда русявки, представився дещо незвичайно: Богомилом. І, нарешті, сама винуватиця інциденту носила чудове, майже земне ім’я — Джойс. Назвавшись, вона затримала мою руку у своїй маленькій долоньці і сказала:

— Спасибі, Артеме, ти просто чудо…

В першу мить у голові промайнула думка попросити русявку більше ніколи так не чинити, однак це виглядало б недоречним за даних обставин, і тому я лише дружньо посміхнувся. Несподівано Джойс піднялась навшпиньки, обійняла мене за шию і поцілувала просто в губи. Всі довкола засміялись, і тільки Богомил метнув у мій бік косий неприязний погляд.

Слово честі, навіть будуючи найбільш грандіозні плани відпочинку на Кліо, я не міг собі уявити, що він проходитиме настільки чудово. І дякувати за це, безперечно, потрібно було Леанці. Разом з нею ми відвідували театри, проходили глісером по ріці до Узбережжя, літали в гори до Кришталевих озер, а спільні вечори віддавали танцям, хоча я й не бозна який їх любитель.

І з кожним разом відчувалося, що ми стаємо все ближчими та потрібнішими одне одному, незважаючи навіть на те, що й я не дозволяв собі жодних вільностей у поводженні з дружиною свого товариша. Десь підсвідомо я розумів, що матиму серйозну проблему, котру навряд чи вдасться без труднощів розв’язати, однак коли усвідомлення цього набирало конкретної форми, я відразу ж гнав його подалі від себе. Своєму щастю я побоювався зашкодити навіть думкою.

Що ж до решти часу, який Леанка віддавала своїм дослідженням в одному із наукових інститутів, то й тут я не нудьгував. Та легковажна бійка біля храму звела мене з організацією радикалів-федералістів, котрі вели безкомпромісну боротьбу з найменшими спробами вільнодумства у принциповому питанні — належності Кліо до Земної Федерації. В одному з будинків на окраїні міста щовечора збиралися запальні молоді люди, щоб поділитися інформацією, посперечатися, виробити тактику протидії різним течіям «сепаратизму», позмагатися в дотепності та різкості звинувачень на адресу Найсвятішого Отця — лідера і зрештою, просто цікаво провести час. Взагалі-то все це було новиною для мене, ще якихось два роки тому такі питання не цікавили практично нікого, хоча опозиція возз’єднанню з Прабатьківщиною існувала завжди. І вже після кількох зустрічей з радикалами я почав розуміти, що не зовсім правильно витлумачив дивні слова Андерса про останні кліотійські події. Ситуація була набагато складнішою.

У моїй пам’яті залишились давні-предавні спогади про запеклі суперечки, які вели між собою батько з дідом. Старий Лукач був ортодоксальним кліотійцем і просто-таки навіснів, коли хтось намагався довести йому, що всі ми — земляни, бо маємо спільних предків. Він підтримував безглузду та логічно суперечливу теорію про якусь одвічну неприязнь кліотійців до уродженців Землі, пов’язану з псевдобайдужістю Праматері до своїх дітей після загибелі Другої експедиції. Але ж тепер кожному відомо, що саме тоді людство розпочало жорстоку боротьбу зі смертельною небезпекою — вірусом Мейзена, і більше ста років жоден корабель не виходив за межі Сонячної системи. А який сенс було робити це пізніше, особливо після того, як з’явились перші досягнення в галузі темпоральної фізики і всі наддалекі польоти призупинили до появи нових практичних результатів? Чи винуваті земляни, що достатньо надійні темпоральні коридори, у яких завдяки локальному прискоренню часу можна досягти неймовірних відносних швидкостей, з’явились через довгі десятиліття? Але навіть все це навряд чи бралося б до уваги, якби на Прабатьківщині знали, що їх допомога потрібна комусь на Кліо. Важко повірити, однак, маючи принципову можливість вже півтора століття тому послати землянам повідомлення про себе, кліотійці так і не зробили цього!

Мій батько вважав мешканців Кліо представниками єдиної Земної цивілізації, для яких назва «кліотійці» визначає лише місце народження, так само як «марсіани» або «плутонійці». Він був ровесником нової ери, котра повела свій лік від посадки на Зеленій рівнині невеличкого десантного корабля Темпоральної служби Землі, та очевидцем усіх тих колосальних змін, що відбувались на Кліо протягом останніх десятиліть. Звичайно, батько віддав належне мужності та працелюбності наших предків, які перетворили малопридатну для життя планету у квітучу космічну гавань, але часто в розмовах та суперечках любив повторювати: «Неможливо жити одним героїчним минулим!» А майбутнє, на його думку, полягало у поверненні «загубленої, але щасливо віднайденої дитини» в лоно міцної материнської сім’ї. Він був серед найактивніших прихильників Федеративної угоди і її підписання вважав головним досягненням у своєму житті, а весь вільний від роботи час присвячував вихованню в дусі особистих переконань єдиного улюбленого сина, прагнучи не допустити повторення гірких помилок дідуся Лукача.

Я дотримуюсь заповітів свого батька і хоча «кліотієць» означає для мене трохи більше, аніж просте космографічне поняття, я ніколи не забуваю про нашу приналежність до могутньої цивілізації Матері-Геї.

Проте я відвідував зібрання радикалів не тому, що повністю розділяв їхні погляди. Наприклад, методи боротьби, які вони сповідували, одразу відштовхнули мене своєю різкістю та прямолінійністю, за що я тут же потрапив до розряду лібералів. Однак мені було цікаво проводити час у товаристві цих молодих людей, випробовувати себе в політичних дискусіях, і навіть трохи потішити самолюбство увагою симпатичних радикалок. Що ж до небезпеки, яка нависла над Кліо і мала б затьмарити веселу атмосферу зустрічей, то більшість із присутніх намагались її не переоцінювати, так само, як і я. І лише невеличка групка ультрарадикалів постійно закликала до пильності та вимагала проведення серйозніших акцій.

Отак спливали день за днем, і в мене чомусь навіть думки не виникало, що потрібно якось розшукати Мартіна і зустрітися з ним хоча б заради ввічливості. Невдовзі я побачив його за столиком вуличного кафе в товаристві кількох приятелів. Поки я вагався підходити чи ні, Мартін сам помітив мене і ще здалеку енергійно замахав руками. Ми тепло обійнялися, як і личить давнім сердечним друзям, і невдовзі, зіславшись на термінові справи, Мартінові знайомі залишили нас на самоті.

— Ну, давай, Артеме, розповідай про своє життя-буття, — випередив мене Мартін. За час, що минув після нашої останньої зустрічі, він якось посерйознішав і справляв враження людини, котра досягла неабиякого становища в суспільстві.

Відверто кажучи, заводити в четвертий чи п’ятий раз одну й ту ж пісню не надто приємно, і тому я спробував якомога лаконічніше описати головне, уникаючи зайвих деталей. Однак Мартін не піддався на мої хитрощі. І незабаром я почав викладати йому такі подробиці, про які, здавалося, й сам давно забув. Коли тема нарешті була вичерпана, він похитав головою і з нотками легкої заздрості промовив:

— Ну, Артеме, про таке життя можна й мемуари писати! Це тобі не моє чиновницьке животіння на Кліо.

— А ти що, Мартіне, подався в чиновники? — здивувався я.

— Уяви собі, — засміявся Мартін, — та ще й не які-небудь. Перед тобою — шеф Сенатської канцелярії!

— О-го! — настала моя черга хитати головою. — І це такій людині немає про що розповісти?!

— Ну, чому ж, якщо тебе цікавлять скандальні подробиці сутичок між обранцями народу або помилки, яких здатен припуститися сенатор у словах типу «плебісцит», — тоді приготуйся слухати!

— Та облишмо їх, Мартіне, хай живуть! — відмахнувся я. — Не станеш же ти стверджувати, що весь свій вільний час проводиш у канцелярії чи залі засідань. А різні там офіційні прийоми, зустрічі зі знаменитостями, великосвітські раути та інші приємні атрибути політичного життя?

Мартін поглянув на мене з легкою усмішкою, потім враз посмутнішав і взяв зі столу свій келишок.

— Давай вип’ємо, Артеме, — запропонував він, — за політику, астронавігацію та нашу з тобою зустріч.