Александр Левченко – Вічний рух (страница 6)

Однак сьогодні я не дотримався основної умови — вирушити на цю прогулянку лише при настанні сутінок, і моя недбалість обернулась несподіванкою. Не встиг я подолати й чверті небезпечної відстані, як із будинку вийшла молода жінка, ступила кілька кроків униз по східцях і завмерла. Мої ноги враз стали ватяними, обличчя запалало вогнем, серце шалено закалатало в грудях, і, хоча я йі не повернув голови і продовжував іти, дивлячись прямо перед собою, щось усередині безпомилково відчуло, зрозуміло і заволало: це — вона, Вона!!!

— Артеме, Артеме! — почув я той далекий милий голос і відразу ж зупинився, неначе врісши у землю. Повернувся усім тілом, як зіпсований механічний робот і лише тоді зважився поглянути на підбігаючу до мене Леанку. На коротку мить в голові майнула думка, що зараз вона розкриє свої обійми, однак вона лише схопила мої зап’ястя, міцно стиснувши їх і тут же відпустила.

— Хей, Леа! — Я щосили намагався надати голосу невимушеності, але він звучав, як скрип старого гілля під натиском вітру, а слова застрявали в горлі шорсткими кам’яними брилами. — Я очам своїм не вірю!

— Невже я так постаріла, Артемчику? — засміялась вона.

— Що ти, Леа! — вигукнув я, подумки круто лайнувши себе за незграбність. — Просто ніяк не гадав зустріти тебе саме тут!

Леанка на мить спохмурніла, але відразу ж залилась веселим сміхом.

— Та про всяк випадок вирішив остаточно пересвідчитись, — вона лукаво примружила око, і я враз відчув себе школярем, з рук якого вихопили потаємну компрометуючу записку.

Мабуть Леанка зрозуміла, що припустилась невеличкої нетактовності, тому ледь зашарілась і схопила мене за руку.

— Чого ж ми стоїмо, Артеме? Заходь у гості, вдома нікого немає, і ніхто нам не заважатиме, — вона потягнула мене за собою, і я покірно почвалав услід. — Я пригощу тебе незрівнянною земною кавою!

О, небеса, безліч разів подумки я бував у цьому домі, сидів так близько від своєї коханої і вів з нею чудові бесіди — щирі та довірливі! Щоправда, там, у мріях, мої долоні лягали не лише на власні коліна, а губи не лише торкалися горнятка з кавою, але хіба ж не прекрасніша найскромніша дійсність від самих розкішних фантазій! Я розповідав Леанці про моє життя після закінчення школи, про те, як нечекано потрапив до Контактної експедиції і чим займаюсь тепер, далеко-далеко від Кліо, на Межі. Вона захоплено слухала, як я з дещо награним невдоволенням описував свою зовсім не романтичну роботу, скаржився на Чужаків, на їх небажання іти на прямий контакт, на сміховинну обережність власного керівництва. А моя душа буяла щастям. Потім розповідала Леанка. І здавалося, що це триватиме вічно. Холодна хвиля буденності хлюпнула лише тоді, коли Леанка запитала про особисте життя.

— На жаль, нічим не можу тебе втішити, Леа, — у мене все по-старому, — сумно посміхнувся я. Ну дійсно, не стану ж розповідати їй про свої короткочасні захоплення, котрі завжди закінчувались однаковим розчаруванням, чи про настирливі домагання нашого експедиційного біолога, хоча взагалі й симпатичної жіночки, але надто вже якоїсь прагматичної та відвертої. І тому я не знайшов кращого виходу, як перевести розмову на інше: — Розкажи мені краще про себе…

— Що поробляє зараз Мартін?

Обличчя Леанки повільно змінило свій безтурботно-усміхнений вираз на ледь сердитий.

— Уяви собі, я знаю про це стільки ж, як і ти, — відповіла вона доволі сухо і заходилась підправляти розкішний букет квітів на столику. — Та й ніскільки тим не цікавлюсь, — додала по хвилі і, кинувши на мене швидкий погляд, відкрила нарешті головне:

— Ми вже кілька місяців не живемо разом…

Це було новиною, причому настільки несподіваною та неоднозначною, що я навіть не знав, як на неї реагувати. З одного боку, Мартін — мій давній товариш і його сімейні негаразди не могли зовсім не торкатись мене, але, з іншого… Як би я хотів знати, що саме трапилось і наскільки це серйозно, однак замість того, щоб розпитати Леанку, лише винувато пробурмотів:

— Даруй мені, Леа, я не знав… Сподіваюсь, усе владнається, — і, відчуваючи, що час уже йти, неохоче підвівся. — Спасибі за каву…

Леанка мене не затримувала, однак, провівши до виходу, несподівано схопила за руку і промовила:

— Артемчику, ти навіть не уявляєш, яка я зараз самотня… Батьки поїхали відпочивати до Узбережжя, сестра полетіла на Плутон… Пообіцяй, що хоч інколи будеш навідуватись…

Ніколи ще мені не доводилось бачити Леанку, завжди веселу та впевнену в собі, у такому стані. Моє серце ледь не розривалось від довго тамованих любові та ніжності, і небагато бракувало до того, щоб втратити самовладання, вкрити поцілунками ці чудові руки з тонкими ніжними пальчиками і вилити все, що наскладалося в душі за довгі-предовгі роки безнадійного кохання. Однак я подолав хвилинну слабкість, глибоко вдихнув і доволі рівним голосом відказав:

— Про що мова, Леанко! Будь моя воля, я взагалі приходив би щодня!

Вона вдячно усміхнулась, ледь помітно стиснула мені долоню, і я залишив її дім, сповнений думками про неможливе щастя.

Помаранчевий Феб весело поглядав з небесних висот на астронавігатора Контактної експедиції, котрий ішов, не маючи навіть віри до всього, що сталося. Довгі роки я переконував себе, що мої почуття до Леанки безнадійні, що їх потрібно якомога швидше позбутися, але ось Доля послала слабкі, невиразні натяки на краще, і серце вже готове сприймати їх як очевидні та незаперечні свідчення! Однак не встигав я ще хоч трохи насолодитись рожевими мріями про майбутнє щастя, як душа заповнювалась палючим соромом від усвідомлення ницості сподівань, побудованих на руїнах чужого почуття. Ех, Мартіне, Мартіне! Думки вже починали метатись у пошуках якихось виправдань, як нова крижана хвиля обдавала мене з ніг до голови: а чому це ти переконаний, що саме Леанка охолола до свого чоловіка? А якщо все навпаки, і ти потрібен їй лише для того, щоб утерти сльози і вислухати гіркі слова про нещасливе жіноче кохання? Від таких думок я починав скреготіти зубами та до болю стискати кулаки, але це були ще не всі можливі варіанти. Звичайно, те, що сталося між ними, могло виявитись лише прикрим непорозумінням двох людей, котрі створені одне для одного. І коли я остаточно втрачав останню надію, хтось наче нашіптував мені на вухо: а ти згадай, згадай, як вона дивилась на тебе, як стискала руку, як близько нахилялась і як просила зустрічі! І все починалося спочатку…

З мішаниною таких думок у голові я вийшов до собору пресвятої Діви Марії. Мимохідь пожалкувавши, що я невіруючий і тому не можу попросити у богородиці зіслати просвітлення на розум і душу, почув із-за величних стін храму розладнаний хор незрозумілих викриків. Заінтригований почутим, я швидко обігнув собор і підійшов до невеличкого гурту юнаків та дівчат, котрі зібрались перед адміністративним будинком духовного управління і не зовсім злагоджено скандували: «Найсвятіший отець — Іуда!». Звідусіль до демонстрантів підходили цікаві прохожі. Один із скандуючих, вирішивши, що глядачів зібралося достатньо, з силою підкинув угору невеличкий предмет, і той раптом зашипів, підстрибнув іще вище і розпався хмаркою пилу, з якого поступово склалося слово «Геть!». Учасники акції радісно загули і вже зовсім врізнобій загукали «Геть, геть!», «Виходь, боягузе!», що, однак, викликало лише осудливі репліки більшості глядачів та недоброзичливі погляди кількох полісменів, котрі стояли неподалік.

Анітрохи не розуміючи суті того, що тут відбувалося, я вирішив довідатись про це від самих демонстрантів і підійшов до гурту впритул, на ходу розмірковуючи, до кого краще звернутися: до молодика із суворим обличчям чи до симпатичної русявої дівчини, які стояли найближче від мене. Однак ця проблема так і залишилась нерозв’язаною, бо розпалена подіями русявка несподівано вихопила щось із рук сусіда і з криком «Ось тобі, негіднику!» жбурнула це в будинок. На щастя, докинути не змогла.

Це вже виходило за межі дозволеного, і один із полісменів, підійшовши до дівчини, процідив: «Ведіть себе пристойно, тут вам не Поле кохання!» і легенько відштовхнув її назад. Русявка густо почервоніла, повернулась, шукаючи захисту, до свого сусіда, і той із роз— злюченою міною на обличчі ступив було крок до кривдника, але його випередив я. Мені завжди страшенно не подобалось, коли ображали слабкіших, а дівчат особливо, навіть якщо вони й заслуговували на це.

— Гей, приятелю, — сказав я полісмену, — тримав би руки при собі, вони можуть іще знадобитися.

Той повернувся до мене, окинув з ніг до голови поглядом, у якому читалась суміш подиву та легкої зневаги, і, криво посміхнувшись, запитав:

— Ти гадаєш, моїм рукам щось загрожує?

— Так, — напружено посміхнувся я у відповідь, — їх можуть пообривати…

Серед демонстрантів та по юрбі цікавих прокотився легкий смішок. Дивно, до чого ж люди люблять потішатися над охоронцями свого власного спокою! Полісмен змінився на обличчі, повільно рушив до мене і раптом блискавично нахилився вперед та викинув праву руку, маючи на меті схопити моє плече та смикнути до себе. Проте я був готовий до такого повороту подій, а космофлотської підготовки цілком вистачило для того, щоб ухилитися та ще й непомітно підштовхнути нападника, і він цілком несподівано для себе, під схвальні вигуки присутніх, опинився на землі. Для співробітника поліції, звісно, це — нечувана ганьба, і тому я не дуже здивувався, коли він, забувши про всі права та обов’язки, просто зі своєї незручної позиції кинувся до мене. І хоча я відбив перший удар, одразу ж зрозумів, що переоцінив власні можливості. Свідомість напружилась в очікуванні потужного удару, однак несподівано замість нього я відчув лише короткий слабкий дотик! Наче блискавка, пронизала мене думка, що це все імітація, що хлопець вчасно схаменувся, але й вона виявилась запізнілою, бо мій кулак вже торкнувся його підборіддя, і тільки на мить я поглянув у очі, де застиг неймовірний подив.