Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 98)

Артем. Дйкую, мамо, я їсти не хочу.

Оксана. Як тобі гарно в цьому мундирі.

Артем. Ну?

Оксана. Дуже до лиця.

М а к а р. А все-таки не для того ти вчився, став гірничим інженером, щоб у воєнному мундирі ходити. Петро загинув. Хто нашу честь шахтарську підтримає?

Артем. Тату, не в мундирі справа. Я офіцер, і честь офіцерська така ж, як і шахтарська. Хіба армія може зараз обійтись без інженерів?

М а к а р. Не може, це правда. Що ж, іди своєю дорогою.

Оксана. А я завтра іду на шахту.

Артем. Чого?

Оксана. Зібрала своїх товаришок. Йдемо на допомогу, беремо шефство над гуртожитком, їдальнею.

Макар. Мої старі приятелі Орлов, Хмара, Зінченко вирішили вийти з понеділка на шахту. Побачиш мою гвардію. Велика сила на «Зорю» іде...

А р т е м. Та хіба їх старі руки зможуть що-небудь серйозне зробити? Тобі давно пора відпочивати, а вони старші від тебе.

Макар. Діло не в руках. Вони підуть як інструктори. Будуть вчити людей, допоможуть навести порядок. Народ заслужений. Дійшло, товаришу інженере?

Артем. Дійшло. А все-таки вам, мамо, не варто йти на шахту.

Оксана. Батькові можна, а я що, старіша за нього? На цілих два роки молодша. Я розкажу отим дівчатам та хлопцям, що тепер прийшли в Донбас, як ми робили на англійця, як жили і що тепер Радянська влада зробила для шахтаря. Я їм, сто чортів...

Макар. Но, но, тільки не лайся.

Оксана. Не перебивай, коли правду кажу.

Макар. Іди, Оксано. Я з Артемом хочу поговорити. Не трать пороху, на шахті завтра про це скажеш.

Оксана. Скажу, ще не так скажу. На шахті мені ніхто рота не закриє. (Пішла.)

Макар. Там був?

Артем. Був, тату.

Макар. Що сказали?

Артем. Першим гестапівці² посадили нашого Петра, а через день — увесь комітет. Розстріляли коло старої шахти, але серед розстріляних Петра не було. Де він зник, ніхто не знає. Одне ясно: видав їх хтось з місцевих, але хто, невідомо! Більше нічого не сказали.

Макар. Нічого?

Артем. Нічого.

Макар. Усіх нагородили посмертно, а нашого Петра — ні.

Артем. Коли б він був разом з усіма.

Макар. Все одно несправедливо. Його убили дссь в іншому місці.

Артем. Взяли на розстріл Петра з усім комітетом.

Макар. Так що ж це може бути?

Артем. Не знаю. Пройде час, колись виявиться.

Макар. Мучить мене. Не знаю, як Петро стояв перед смертю.

Артем. Я вірю, Петро...

Макар. І я вірю, але інколи таке в голові починає роїтись. Скажи, сину, вирішив твердо в армії залишитись?

Артем. Твердо. Ви ж самі колись були в армії командиром і знаєте, як можна полюбити військову справу.

Макар. Да. Скажу я тобі правду. Я теж колись думав назавжди залишитись в Червоній Армії.

Артем. Чому ж не залишились?

Макар. Чому? (Пауза.) Партія сказала нам: «Тепер ви, шахтарі, навіки господарі своїх шахт, піднімайте шахти, вугілля потрібне нам, як перемога над білими...» І я залишився. Ми тоді уперше засвітили, зорю над нашою шахтою. Бачиш, он вона, наша зоря, горить?

В глибині сцени засвітилась зоря.

Артем. Бачу, батьку... Бачу. (Поцілував Макара.)

Завіса.

ДІЯ II

КАРТИНА ПЕРША

Велика кімната. На стінах пейзажі Донбасу. Портрети Ольги і Павла. Стільці і крісла в білих чохлах. Коло дивана столик, на ньому кілька пляшечок з ліками. Графин, цигарки, попільниця. Телефон. На дивані лежить Павло. Коло стіни на столику макет шахти.

Павло (говорить по телефону). Лежу, Сергію Сергійовичу, лежу вже шостий день, так насточортіло... Що лікарі, коли серце здало? Цей місяць для мене був просто скажений. Га? Кисловодськ — їду, путівку одержав, увечері їду... Да, читав сьогодні, як же. Випередив ти нас усіх, випередив. Вітаю. Я виліз, виліз. Починаю план давати. Дякую. За тобою не вженешся. Що? Макар Іванович... Да, він з своїми дідами з шахти не вилазить. Клопоту з старими багато. Да, уїдливі... Ольга не їде, у неї з’їзд лікарів. Дякую, передам. Будь здоров. (Поклав трубку.)

Входить робітниця С т е ш а.

Стеша. Прийшов зав. їдальнею Пилип Семененко. Питає, чи можна.

Павло. Можна. Принеси води, я ліки прийму.

Стеша. Добре. (Взяла графин, вийшла.)

Входить Пилип Семененко, на лисині у нього пластирі, вносить

диктовий ящик.

Пилип. Як ваше дорогоцінне, Павле Софроновичу?

Павло. Що?

Пилип. Здоров’ячко.

Павло. Ти ж сьогодні вже питав мене. Що притарабанив?

Пилип. В далеку путь, в дорогу.

Павло. Що ж там?

Пилип. Що у нас можна дістати? Трафарет! Трафарет!

Павло. А все-таки?

Пилип. Ковбаса, сьомга, ікорка. Трафарет! Все місто обшукав, а такої натуральної дрібниці, як коньяк «п’ять зірочок», нема.

Павло. Та на біса він мені? Я його терпіть не можу!

І взагалі мені заборонено.

Пилип. Серце... серце...

Павло. Ну, поклади там про всяк випадок літр горілки, може, хтось в дорозі в купе зайде.

Пилип. Єсть, єсть. Так хотів дістати коньяку, все ж таки їхатимете у міжнародному. А там завжди один, а то й два міністри, три-чотири генерали. Слово за слово, не з горілки ж починати записувати пульку з такими людьми.