Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 89)

Побігла з гранатами. Боєць дивиться услід. Закрив голову руками, опустився на дно окопу. Шум дужчає. Тріщать кулемети. Здаля чути голос Марусі: «Васю... Васю!..» Вибух. Один. Другий.

Завіса.

дія пі

Ранок. Кабінет командуючого фронтом. Ввійшов ад’ютант, ставить на стіл графин з водою. Виклав олівці, загострює їх.

Крізь відчинені двері видно спеціального кореспондента Крикуна.

Крикун (підійшов до дверей). А як ви гадаєте, командуючий скоро буде?

Ад’ютант. Не можу знати. Він усю ніч пробув на вузлі зв’язку. А звідти піде на квартиру. Поспати ж йому треба?...

Крикун. А може, сюди зайде?..

Ад’ютант. Все можливо, почекайте.

Крикун. Ах, який жаль. У мене за півгодини Москва на проводі. Я мушу передати статтю про героїчну загибель сина командуючого.

Ад’ютант. Так передавайте.

К'р и к у н. Справа в тому, що в мене стаття закінчується так. Ось послухайте. (Витягнув, читає.) «Він загинув на моїх очах, цей чудесний юнак, гідний син свого батька. Крізь гуркіт артилерійської канонади я почув його останні бадьорі слова: «Передайте батькові, я вмираю спокійно, знаю, що він за мене помститься кривавим гадам». Розумієте, коли б тепер усього кілька рядків від батька. Я навіть текстик накидав. (Читає.) «Старий генерал довго сидів зі схиленою головою, дізнавшись про смерть улюбленого сина. Потім підняв голову, в очах його не було сліз. Ні, сліз я не побачив. Очі горіли священним полум’ям помсти. Він твердо сказав: «Спи, мій хлопчику, спокійно і не турбуйся. Я помщуся. Заприсягаюсь честю старого вояки». Ви розумієте, коли б це пощастило мені зараз провернути. Ви розумієте, яка була б стаття! Це ж фітиль усім газетам. Що ж робити? Ось-ось Москва буде на проводі. А як ви думаєте, коли погодити текстик по телефону?

Ад’ютант. А як же ви очі командуючого побачите по телефону? Ви ж так їх розписали.

Крикун. Милий мій, коли б я писав про те, що я бачив, я б не зміг писати щоденно. І ніколи б не мав такої популярності. Редакція вимагає матеріалу щоденно. Читач до мене звик. Без статті Крикуна газета не може вийти. Усі газети заздрять нашій. Завжди говорять моєму редактору: «Ви щасливі. За вашого одного Крикуна ми б віддали усіх своїх, так, віддали б усіх своїх кореспондентів».

Ад’ютант. Да, ви пишете багато. Я завжди читаю. Дуже бойко у вас виходить.

Крикун. Що ж робити? Як подзвонити командуючому?

Ад’ютант. Туди дзвонити не можна.

Крикун (подивився на годинник). Я вже спізнююсь. Передамо так. Думаю, що командуючий протестувати не буде. Адже написано добре, га? Як ви вважаєте?

Ад’юта нт. Нічого.

Крикун. Біжу передавати. Привіт, привіт. (Вийшов.)

Входять Благонравов та Удівітельний

Благонравов. Не прийшов?

Ад’ютант. Нікак нєт!

Благонравов. Дзвонив, що виїздить сюди. (Сідає.)

Ад’ютант вийшов.

Удівітельний. Подумайте, хто міг би сподіватися, що ми залишимось без танкового корпусу? Адже усі дані розвідки говорили за те...

Благонравов. Не говоріть. Які дані? У нас ніколи не було серйозних даних. В цьому наше нещастя.

Удівітельний. По-вашому, виходить, що в нас взагалі розвідка не існує.

Благонравов. Коли говорити правду, на нашому фронті її нема. Передові частини бачать, що діється у ворога, тільки до першого горба, а що за горбом — більше ворожать. Ми, коли б не авіація, зовсім нічого не знали б. Авіарозвідка не в силі все зробити, вже не кажучи про те, що дані авіарозвідки самі потребують перевірки.

Удівітельний. Я з вами не згоден. Навіть здивований. Зведення, які я щодня готую для вас, для...

Благонравов (перебиває). А я їх вирішив не читати. Досить. Треба вживати самих серйозних заходів. Бо нас з вами будуть судити. Справжня розвідка — це завжди п’ятдесят процентів успіху, а іноді й усі сто. Тільки дурень цього не розуміє. А ми ж — сліпі люди. Ганьба!

Удівітельний. Дивно. Виходить, ми...

Благонравов. Так, так. Дурні. Я — тому, що з вами працюю, ви ж — від природи такий... удівітельний...

Удівітельний. Товаришу начальник штабу, командуючий іншої думки про мою роботу. Він мене знає багато років. Я протестую. Я, нарешті, орденоносець.

Благонравов. Я знаю, що думає про вас командуючий. А те, що ви орденоносець,— це просто непорозуміння.

Удівітельний. Ага, по-вашому виходить, що уряд, нагороджуючи мене, помилився.

Благонравов. Так. І двічі. Вперше — що вас нагородили. І вдруге — що за нашу роботу до цього часу ні у мене, ні у вас орденів не відібрали, з тріском, з оголошенням у пресі. (Вийшов.)

Удівітельний (витягнув книжечку, записує). Уряд помиляється. Уряд помилився двічі... Розвідка у нас погана. Що він ще говорив? Ага. (Пауза.) Мене назвав дурнем. Ясно. Ці настрої відомі. Типово поразницькі. Почекай. Ти ще відчуєш, який я розвідник. (Бере трубку телефону.) Іванова. Іванов, це Удівітельний. Коли у тебе партбюро? Сьогодні? Дуже добре. У мене є питаннячко, розібрати одну справу треба. Слухай, ти не пам’ятаєш, за анкетою, Благо-.нравов з якої родини? Походження? Ага. Син дяка... Ясно.., Так, так... Все! Я буду. (Поклав трубку.)

Входить Горлов.

Доброго здоров’я, товаришу командуючий.

Горлов. Здоров. Ху, голова тріщить. Не спав усю ніч.

Удівітельний. Як можна, Іване Івановичу! Адже ваше здоров’я дороге всій країні.

Горлов. Нічого. Що у тебе?

Удівітельний. Ось. (Подає папір.)

Горлов Добре. Потім почитаю.

Удівітельний. Іване Івановичу, нехороші настрої у Благонравова.

Горлов. А що?

Удівітельний. Всім і всіма незадоволений. Пахне поразництвом. Він каже...

Горлов (перебиває). Та ну його. Це ж народ знаєш який. Командуючий зробить, вони зразу до його слави й примазуються. Ходять гоголем і ордени одержують. А трохи що не так — в кущі, бояться відповідальності. Я їх душу знаю. А причина дуже проста: мозолів у них не було, звідки ж у них гарт візьметься.

Удівітельний. Правда, свята правда. От візьміть мене. На заводі я хоч і не дуже довго працював, три роки і.два тижні. Але просто сам не розумію, як це мені нутра пролетарського на все життя вистачає... От дивишся, інший — і культуру має, і університети закінчив, а все ж таки придивишся — не те, ні. Типове не те...

Горлов. Ясно. Зверху культура, а нутра земляного й немає. Тому виходить не те.

Входить Благонравов. Удівітельний вийшов.

Благонравов. Прочитайте. (Подав папір.) Коли ви правлень не буде, зараз дам шифрувати. З Москви вдруге дзвонили. Вимагають деталей.

Горлов (читає). Так. Добре. Так... А це вже ні. (Відмічає олівцем.)

Благонравов (дивиться). Чому?

Горлов. Ти що, з неба впав? Командир танкового корпусу хто у нас? Балда, дурень. Тому його й побили. Про це й треба чесно написати.

Благонравов. Я все ж таки думаю...

Горлов (перебиває). Мене зараз не цікавить, що ти думаєш. Буде так, як я бажаю. (Читає далі.) О... А це що за відкриття? Що ж це ти, Огнєва зразу в Александри Македонські¹⁴ записуєш, а стару калошу Колоса — в Суворови?

Благонравов. Там такого немає. Але операцію провели вони блискуче. Колокол взято.

Горлов. Хто ж це — вони? А ми де ж? За чиїм наказом вони діяли?

Благонравов. Якраз вони всупереч нашому останньому плану діяли, за своїм власним планом, на що й одержали згоду з Москви.

Горлов. А за це вони мені відповідь дадуть. На те й викликав їх. Принижувати командування фронту не дозволю. Та й нічого псувати молодь. Огнєв і так вискочка. А тут вже зовсім зіпсується. Ні. (Перекреслив.) Зволь переробити й за годину тягни до мене.

Благонравов. Товаришу командуючий, пробачте, але я більше з вами не можу працювати. (Схвильовано.) Я прошу мене зняти. Я вирішив це тому...

Горлов (перебиває). Чекай, чекай. Корабель ще не тоне і тонути не збирається. А ти, як пацюк, вже й драла. Не вийде, браток. Я з тебе спочатку штани зніму, потім шкуру зніму, а потім, може, й вижену.

Благонравов. Товаришу командуючий.