Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 86)

Ясний пішов.

(Підійшов до окопів.) Ну як, апостоли? Спека?

Остапенко. Так точно, товаришу гвардії лейтенант! Спітніли. Від спеки згага мучить.

Сергій. Тебе, Остапенко, усе життя згага мучить.

Остапенко. Але сьогодні, як ніколи. Визволяйте, ніколи не забуду.

Сергій. От чорт. (Відстебнув баклагу.) На, тільки всім нарівно.

Остапенко. Вельми дякуємо. (Дістав з кишені чарку, налив.) Ваше здоров’я.

Сергій. Дуй, дуй.

Остапенко (випив). Ніби чай.

Сергій. Ах ти, чорт! Це ж чистий спирт!

Остапенко. Ну? Зараз перевіримо. (Наливає.)

Гомелаурі. Стій, стій. (Забрав чарку.) Я перевірю.

Остапенко. І що ти в цьому розумієш? Звик кислятину сьорбати.

Гомелаурі. Не турбуйся. (Підняв чарку.) Тут, серед снігів, в окопі, я піднімаю цей маленький келих з великим почуттям за зустріч по війні у нашій сонячній Кахетії. Моя мати Веріко, батько Бесо і дружина Тамара приймуть вас, як своїх рідних. За зустріч! (П'є.)

Остапенко. Але спочатку прошу до нас на Полтавщину. Хоч, може, мою матір, батька, дружину Оксану і сина фашисти вже вбили. (Пауза.) Що ж, сам прийму.

Ша я м е т о в. Нічого, Остапенька, я до тебе приїду. Сам плов зготую. Такий плов зготуємо... Потім до нас, у Казахстан.

Сергій. Давайте баклагу... (Взяв.) Очистили?

Башликов. По-гвардійському.

Серг і й. А зараз, апостоли, спостерігайте. По цій дорозі жодна фашистська наволоч не повинна пройти.

Остапенко. Нас ніби попереджувати немає потреби, товаришу командир.

Сергій. Дивіться. Гомелаурі, коли ще раз без валянок будеш бігати... Я бачив, як ти учора босий по снігу кружляв.

Гомелаурі. Простіть, товаришу командир. Не зміг витримати, серце у мене дуже нервове. Що сталося? Танк ми підбили. Командир танка тікає. Патрони у нас вийшли. Я так розсердився і кажу: «Товаришу старший сержант, дозволь догнати». А Остапенко: «Не доженеш». Розумієте, це він каже мені, грузину. Грузин і не дожене? Ясно, серце не витримало. Сам не пам’ятаю, як руки валянки зняли... Як вітер, біг. Скочив на фриця, упали на сніг. Він мене вкусив за вухо, а я його за горло схопив. Кричав: «Не втечеш». І зовсім прикончив.

Сергій. Молодець. Але від Остапенка одходити не маєш права. За одним побіжиш, а танк прогавиш.

Остапенко. Ви не турбуйтеся, тепер я його, чорта, прив’яжу до себе.

Серг і й. Увечері, коли тихо буде, до мене чай пити.

Усі. Дякуємо, товаришу командир.

Сергій пішов. Велика пауза.

Г о м е л а у р і. Ти що задумався, Остапенко?

Башликов. Не зачіпай його.

Ша яметов (тихо). Оксана думаєш, а? Скажи...

О с т а п е н к о. Так. Прочитай листа, Гомелаурі.

Г о м е л а у р і. Якого?

Остапенко. Останнього, що на Новий рік одержав.

Гомелаурі. Я вже читав тобі.

Остапенко. Прочитай ще раз. Мені ніхто не напише. Твого послухаю, на душі легше стане.

Шаяметов. Читай. Я теж не одержував зовсім. Башликов, ти спостерігай, а ми слухати будемо. Ти листи одержував?

Башликов. Два за весь час. (Обійшов, спостерігає.)

Остапенко. Давай.

Гомелаурі (дістає, читає швидко). «Мій дорогий, любий Акакію, цілую тебе міцно і повідомляю...»

Остапенко. Не поспішай. Давай з початку.

Шаяметов. Будь ласка, повільно читай.

Гомелаурі (поволі). «Мій дорогий, любий Акакію...»

Ша я мето в. Любий...

Гомелаурі. «...цілую тебе міцно і повідомляю: тато і мати здорові, тобі кланяються, а синок твій Гога...»

Остапенко. Синок... (Схилив на руку голову.)

Гомелаурі. «... зараз весь час говорить: тато, тато, пух, пух. Роботи у колгоспі багато. Ми ледве встигаємо. Чому не написав жодного листа? Я кожної ночі тихо плачу».

Остапенко. Кожної ночі...

Гомелаурі. «...Може, тебе дуже поранено? Ще повідомляю: бригадир наш виявився поганою людиною. Як ви усі пішли на фронт, він зараз став шахраювати, п’є з рахівником. Обидва шахраї. Ми написали в газету, і вже рахівника ув’язнили, а бригадира ні, викрутився». Не викрутиться. По війні я його знайду.

Остапенко. Читай...

Гомелаурі. «Як я хочу тебе бачити! Ти мені щоночі снишся. Одного разу навіть приснився з великою бородою. Тітка Ніна каже, що це на хворість. Я так злякалась. Щоб ти не застудився зимою, я тобі в’яжу дві пари вовняних шкарпеток і вишлю двадцять п’ятого вересня». За п’ять днів мусять прийти. Одну пару тобі дарую, Остапенко.

Остапенко. Чому за п’ять днів?

Гомелаурі. Листа вона написала першого вересня, одержав я його першого січня. Двадцять п’ятого вересня вишле посилку, а сьогодні двадцяте січня. Виходить, за п’ять днів одержу.

Ш а я м е т о в. Читай.

Гомелаурі. «Передай привіт від мене, т&та, матері усім твоїм товаришам. Ми просимо — швидше розбийте фашистів і усі приїздіть до нас у гості. Вина в нас буде десять бочок. У тітки Ніни — п’ять. Цілуємо тебе міцно-міцно я, Гога, тато, мати, тітка Ніна і весь наш колгосп. Твоя Тамара. Написала вересня першого тисяча дев’ятсот сорок першого року».

Шаяметов. Мені б такого листа одержати. Не знаю, що б зробив.

Остапенко. Да.

Гомелаурі. Скільки я їй писав, не одержувала. Лист маленький, вантаж невеликий, а не доходить. Остапенко. Бо бюрократи на пошті.

Гомелаурі. Давай колективно напишемо начальнику пошти. Так напишемо: «Слухай, куди дивишся? У тебе бюрократи сидять. Просимо тебе...»

Остапенко. Ні, не так. Щоб дійшло як слід, треба його зразу обкласти, а потім вмотивувати і знову обкласти, а наприкінці листа так: передай своїм бюрократам, що день в окопах у нас такий, як і у вас. З привітом, поцілуйте, бюрократи, декуди нас... Так, щоб культурно було і зрозуміло.

Усі регочуть. Двоє бійців тягнуть провід, встановлюють телефон

в окопі.

Башликов. Що, хлопці, лейтенант тут буде?

1-й боєць. Так.

Башликов. А батарея там же?

2-й боєць. Наказав викотити на відкриту позицію. Он тягнуть.