Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 85)
Огнєв. Почне мені «мозок вправляти», прогавимо час.
Орлик. Незручно так, товаришу командуючий.
Огнєв. Знаю, але я скоро збожеволію від цих «незручно». Досить! Втравив нас Горлов у це діло. Давайте з честю виплутаємося самі, це і для нього буде краще. Пишіть наказ, товаришу начальник штабу. Перше...
Входить капітан, начальник зв’язку.
Капітан. Шифровка від командуючого фронтом.
О^нєв читає, кинув на стіл, затріщав олівець у нього в руці, переламаний упав на стіл. Підійшов Орлик, читає мовчки.
Огнєв
Колос мовчить.
Що скажете?
Колос. Пропозиція командуючого фронтом негайно відступити на вихідну позицію. Правда, він питає, чи нема у тебе заперечень, але це лише для проформи. За годину пропозиція стане наказом.
Огнєв. Я не про це питаю, читати вмію.
Колос. Наказ є наказ, і треба пробиватися назад.
Огнєв. Це так. Але, по-перше, це ще не наказ, а пропозиція. По-друге, вона невірна по суті і несе загибель. Пробиватися? Нащо? Де танковий корпус? Він каже, його розтріпали, допомогти не зможе. Неправда, танковий корпус загинув. А зараз виходить, що буде розтріпана і моя армія.
Колос. Пробитися зможемо.
Начальник штабу. Командуючий фронтом хоче виправити становище і вирішив, що кращий вихід — відступити.
Огнєв. До чорта в зуби! Вже круки злітаються. Він послав нас вперед — не вийшло, а тепер іди назад, чого б це не коштувало. А хіба більше нема шляхів? Зламав я оборону ворога кров’ю бійців не для того, щоб пробиватися назад, повертатися. Моя армія буде жити, битись і перемагати. Вона може і зробить це.
Входить капітан.
Капітан. Шифровка від члена військової ради фронту Гайдара з Москви.
Огнєв
Колос. Та ну?
Огнєв. Ось тобі і «та ну». Я попросив товариша Гайдара доповісти у Москві кому слід поруч з планом командуючого і про наш план. Зараз товариш Гайдар повідомляє, що Москва схвалює наш план, про що вже повідомлено командуючого фронтом.
Ко л о с
Огнєв. Вірно, старий!
КАРТИНА ДРУГА
Біля дороги окоп. Праворуч видно село, білі крони дерев, зрідка хати, а більше чорні руїни, над якими стирчать комини. Поблизу окопу на дорозі стовп з прибитою на ньому дощечкою-показником німецькою мовою. З другого боку села чутно артилерійську канонаду та далекий тріск кулеметів. В окопі сидять сержант Остапенко, сержант Башликов і молодші сержанти Шаяметов, Гомелау-р і. На окопах лежать протитаінкові рушниці.
Гомелаурі. Ох, і мороз сьогодні. Тридцять п’ять є? Остапенко. Може, й є.
Шаяметов. Мороз байдуже, протяг — погано. Дме, як у нас в казахському степу.
Башликов. А у нас в Сибіру такі морози... Остапенко. Ay нас в Полтаві галушки. Башликов. А ти не перебивай, Остапенко.
Остапенко. А ти не хвалися сибірськими морозами, коли тут кишки до пупа примерзають. Розкажи, Гомелаурі, як у вас в Грузії.
Гомелаурі. Ой, не згадуй.
Ша я мето в. Наказ. Командир знає.
Остапенко. Розтлумачте, хлопці, чому наші газети пишуть, що зима нам допомагає і чим сердитіший мороз, тим німцям гірше...
Гомелаурі. Вірно пишуть.
Остапенко. Що вірно? Хриць сидить у хаті, в стіні дірку зробив і паляе, а ми повземо по снігу.
Башликов. А коли з села вибиваємо? Він мерзне.
Остапенко. Чого ж він мерзне? Коли ми його з села вибили, біжить у друге село. А тому, хто драпає, тому завжди жарко.
Гомелаурі. Але ж ти бачив, скільки на них вошей. Ух! Я дивитись не можу. Аж тут крутить. На кожному солдатові сотні.
Остапенко. Це не від морозу.
Гомелаурі. А від чого?
Остапенко. Від грусті.
Башликов. Ну?
Шаяметов. Не понімал.
Остапенко. Був у нас на селі колись куркуль, багатющий куркуль. Макогоненком звали. Завжди ходив чистий, пузо наперед, борода чорна, розчесана, як шовк, аж горить на сонці. А коли почув він, що йде лінія на колективізацію і діло його, виходить, табак, так його дуже грусть ударила. Зустрів його. Дивлюсь, борода зовсім посивіла. Питаю: «Дядьку Макогоненко, що це у вас борода посивіла?» Він відповідає: «Це, хлопче, у мене кузка в бороді завелася».— «А чого ж ви її не виженете?» А він: «Нехай живе. Грусть у мене в серці, хлопче, така грусть, що скоро помру». Так і з хрицем. Хотів він нас завоювати до осені, не вийшло. Дощі пішли. Хриць в болото вліз. І почала його грусть розбирати. А як зима прийшла, грусть його ще дужче вдарила. І ходить він зараз, як куркуль Макогоненко, і не скидає з себе вошу, бо баче, що діло його — табак. Від грусті все це.
Башликов. По місцях!
Усі залягли. Зашуміла машина. Входять командир дивізії полковник Свічка та командир полка майор Ясний.
Ясний. Батареї надано кулеметний взвод, гранатами усі забезпечені як слід.
Свічка. Добре.
Ясний. Не можу зрозуміти, товаришу комдив, чого відходимо.
Свічка. Ми вирвались далеко, командуючий вирішив зібрати всіх у кулак.
Ясний. Зрозуміло.
Чути: «Єсть!» Входить командир батареї Сергій Горлов.
Сергій. Командир батареї гвардії лейтенант Горлов.
Свічка. Здоров.
Сергій. Так точно! Просив передати вам привіт.
Свічка. Дякую. Як себе почуває генерал-лейтенант? Здоровий?
Сергій. Так точно! Сказав: передай гвардії полковнику Свічці, що скоро приїду в гості провідати старого друга.
Свічка. Добре, що не забуває... А щодо приїзду, то поки дорога до нас неважна.
Сергій. Так точно!
Свічка. Що б не трапилось, до наказу залишаєтесь на місці. Навіть коли...
Сергій. Буде виконано...
Свічка. Гвардії лейтенант Горлов, бажаю успіху.
Сергій. Дякую, товаришу гвардії полковник.
Свічка пішов.
Ясний
Сергій. Не турбуйтесь, Петре Петровичу, на вас чекають.