Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 7)

Відповідно до невисокого рівня і невибагливих смаків командуючого, його оточують недалекі й неоперативні працівники, невігласи й підлабузники, такі, як начальник зв’язку фронту Хрипун, начальник розвідки Удівітель-ний, кореспондент Крикун, люди позбавлені ініціативи — начальник штабу Благонравов, редактор фронтової газети Тихий.

Не дивно, що професійна некомпетентність, самовдоволена обмеженість і тупість Горлова викликають протидію у людей розумних і мислячих, якими постають перед нами генерали Огнєв і Колос, брат Івана Горлова Мирон, син Сергій.

Предметом гострої суперечки в ході зіставлення двох різних методів ведення війни постають такі спеціальні питання, як значення військової, розвідки і зв’язку для успішного проведення операцій, роль військової техніки не тільки в,кількісному обчисленні, айв якісному використанні (швидкість і маневреність), бойовий дух особового складу армії — тобто суто реальні, актуальні проблеми, які потребували на той час пильної уваги.

Саме в такому аспекті, щоб збагнути війну як виснажливий надлюдський труд, показати тяжку працю на війні тих «звичайних переможців», за словами О. Довженка, які своїм життям на кожному клаптику рідної землі кували перемогу, зосередити увагу на воїн і, зобразити його крупним планом,— подає Корнійчук другу сцену другої дії. Письменник не погрішир проти правди, на догоду драматургічному задумові не спростив обставин. Його улюбленому героєві, талановитому генералу Огневу теж не даються легко й безболісно перемоги: за кожну з них треба платити кров’ю і життям солдатів. Батарея лейтенанта Сергія Горлова, залишена для стримування ворога, мужньо, до останку б’ється* не допускає фашистські, танки до «коридору», до тилу армії, що здійснювала блискавичний рейд. Короткий бойовий епізод, введений у «камерну» обстановку п’єси, збагачує її саме отими реальними штрихами життєвих спостережень, яких вдосталь мав письменник.

Вагомий у драмі образ Мирона Горлова, директора великого авіаційного заводу, який прибув на передову, щоб познайомитися з новим типом німецького винищувача. Певною мірою резонерський, функціональний, він став прямим рупором драматурга. Корнійчук прагнув подати його як збірний образ радянського народу, котрий працює в тилу не покладаючи рук, щоб забезпечити армію усім необхідним для перемоги. Саме йому письменник дає право запитати від імені народу, чи відповідає командуючий фронтом Іван Горлов новим вимогам часу, саме в його уста вкладає категоричну вимогу нещадно бити «авторитетних» і самозакоханих невігласів, бо щоб виграти війну, окрім хоробрості, потрібне ще вміння воювати по-сучасному, потрібне бажання вчитися воювати по-сучасному.

Виписаний рельєфно і переконливо, сатиричний образ Івана Горлова на_ч-був узагальнюючих рис. Разом з тим у критиці відзначалося, що позитивні образи п’єси — Огнєв і Колос, Мирон Горлов, а найбільше член Військової Ради Гайдар, який привозить із Ставки наказ про заміну Горлова Огневим, значною мірою позначені риторичністю, в їхніх монологах, оцінках подій і явищ виразно вчувається голос самого автора. Та в творі такого плану пряме звернення, неприкрита публіцистичність саме й були активною зброєю письменника, його пристрасним ствердженням чи запереченням, що й робило «Фронт» одним із кращих зразків політичної радянської п’єси, призначення якої — оперативно вторгатися у хід подій, давати глибоку партійну відповідь на назрілі питання громадянського і державного життя.

П’єса Корнійчука разом з іншими творами, що з’явилися на той час у радянській драматургії («Російські люди» К. Симонова і «Навала» Л. Леонова, «Син династії» Ю. Яиовського та «Шлях на Україну» О. Левади, «Сталінградці» Ю. Чепуріна й «Офіцер флоту» О. Крона), відбивала високу патріотичну Свідомість радянського народу, героїчний пафос, порушувала великі проблеми громадянського, ідейного, морального характеру.

’ Водночас нищівний критичний пафос і сатира на воєначальників вищих рангів, здавалось би, різко відділяли «Фронт» від загального драматургічного потоку, ламали вже усталену тематичну і стильову традицію. Та при всій своїй жанрово^:тематйчній винятковості «Фронт» Корнійчука «фактично сконденсував глибинні тенденції художнього розвитку того часу, дав Відповідь на питання, які нікого не залишали спокійним уже з перших місяців вій^ ни... Для такої відповіді потрібен був не лише тверезий і по-своєму жорстокий аналіз дійсного стану речей, але й художня форма, здатна витримати таке потужне змістове навантаження» ⁵. Не без того, що вже й у роки війни дехто міг робити дальші логічні висновки і докопуватися до «глибоко заритого питання», як писав К. Симонов у романі «Живі і мертві» — чому саме бездари Горлови опинилися в керівництві армією.

Попри усі домисли, які точилися і в час появи «Фронту», і пізніше, про те, нібито п’єса була написана на замовлення, щоб «віднайти» причини наших поразок у перший період війни, її глибинна художня суть об’єктивно спрацьовувала на розвінчання не лише Горлових, а й самого духу сталінщини, кривавого деспотизму вождя та його кадрової політики, внаслідок якої і були знищені сотні здібних воєначальників, починаючи з таких видатних полководців, як ТуХачевський, Якір, Уборевич.

Могутня викривальна сила сатиричного образу Горлова, в якому дехто впізнавав себе, викликала різке заперечення, аж до телеграм у Ставку з вимогою припинити друкування п’єси в газеті «Правда» і заборонити її постановку в театрах як річ «абсолютно шкідливу». Принципову партійну оцінку драмі, що гостро і правдиво викривала причини воєнних невдач Радянської Армії на початковому етапі війни, дала «Правда» у статті «Про п’єсу

О. Корнійчука «Фронт»⁶. Газета підтримала різку, відверту критику на адресу відсталих від життя воєначальників, закликала покінчити з самозадоволеним неуцтвом у веденні війни, наголошуючи, що Горлов — це узагальнений образ багатьох малих Горлових — і середніх, і молодших командирів. А про всенародну підтримку злободенного, громадянськи сміливого твору Корнійчука свідчила та маса листів — солдатських трикутників, які надходили з армії і від читачів з тилу, часто з лаконічною адресою: «Москва, письменнику, що написав «Фронт», Корнійчуку». Постановою Ради Народних Комісарів СРСР письменникові за п’єсу «Фронт» було присуджено Державну премію.

Післявоєнну творчість О. Корнійчука складають десять п’єс про сучасність, написаних з 1945 по 1970 p.: комедії «Приїздіть у Дзвонкове» (1945), «Калиновий Гай» (1950), «Чому посміхалися зорі» (1958), «Над Дніпром» (I960), «Мої друзі» (1968), драми «Мрія» (1946, у пізнішій редакції — «Розплата»), «Макар Діброва» (1948), «Крила» (1954), «Сторінка щоденника» (1964), «Пам’ять серця» (1969). Не всі вони рівнозначні за художнім рівнем та суспільною вагою. Є серед них прохідні, короткочасні твори, які не затрималися довго в репертуарі театрів («Мрія», пізніше — «Розплата»). Є п’єси злободенні, актуальні за темою, які, проте, у змалюванні поточного життя не позбавлені елементів ілюстративної заданості та прикрашання дійсності внаслідок впливів поширеної у післявоєнні роки «теорії безконфліктності», від якої не легко було позбавитися навіть за допомогою таких радикальних ліків, як спеціальні партійні постанови та передова стаття газети «Правда» 7 квітня 1952 р. «Подолати відставання драматургії».

П’єси «Приїздіть у Дзвонкове», «Калиновий Гай», «Макар Діброва», що порушували у драматичних конфліктах громадсько-політичні та економічні проблеми тогочасного життя (скажімо, заклик до відбудови і піднесення зруйнованого війною господарства, боротьба з настроями утоми і перепочинку після величезної напруги років війни, настійна необхідність йти вперед, не заспокоюватись на досягнутому, ставити все вищі вимоги і долати нові рубежі, щоб швидше вивести країну з розрухи), в художньо-естетичному плані мали помітно вразливі місця: поспішні, прискорені розв’язки конфліктів так званого виробничого плану, конфліктів «хорошого з кращим», легке подолання усіх труднощів, що спрощувало й викривляло реальну картину дійсності, суворі типові обставини післявоєнного буття народу.

А є у післявоєнній спадщині письменника й такі п’єси, що стали значними мистецькими подіями, справжніми виразниками духу часу («Крила»), твори, що, окрім вагомої суспільно-політичної змістовності й актуальної злободенності, мають у своєму активі соціально-філософські, неминущі аспекти осмислення життя народу, життя людського духу («Сторінка щоденника», «Пам’ять серця») з їхніми по-чеховськи прихованими «тихими драмами» людських доль, нелегкими внутрішніми колізіями, без готових відповідей на складні питання до життя і про життя.

Корнійчук — вроджений драматург. Тож навіть у скрутний для всієї радянської драматургії час «безконфліктності» він умів створити п’єси і наснажити їх непідробною правдою людського характеру. Яскраві людські типи довго ще по тому, як втрачають новизну спрощені суспільні обставини його творів кінця 40-х — початку 50-х років, становлять їхню неперехідну художню цінність.

Придивімось до них пильніше. Ось інвалід війни Прокіп Ключка — парторг і великий мрійник — крізь руїни сплюндрованого війною села Дзвонкового бачить його майбутнє відродження і розквіт. По-державному мислить простий шахтар Макар Діброва, який не уявляє собі спокійної пенсійної старості, поки є робота для його працьовитих рук, поки його тривожить неспокійне партійне сумління. А ось барвисто яскраві національні традиційно-комедійні типи мешканців сучасного «Калинового Гаю» — голова сільради Ганна Ковшик та голова колгоспу Романюк — ідеолог «середнього рівня», близький родич довоєнного Галушки, чи новітній заповзятливий хазяйчик із села над Дніпром Македон Сом з вельми розвинутою спекулятивною жилкою і непомірним честолюбством. В цій шерезі і зовсім новий герой — зловісно важка постать голови облвиконкому Дремлюги з його вельможно-бюрократичними тенденціями і найгіршими волюнтаристськими замашками культівських часів. Саме завдяки таким яскравим художнім образам розширювалися проблемно-тема* Тичні й жанрові горизонти української драматургії повоєнного періоду.