Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 9)
Близька за ідейним змістом до пгєси «Сторінка щоденника» комедія «Мої друзі» — твір, у якому питання громадянської, суспільно спрямованої діяльності митця посідають так само провідне місце. Сюжет комедії побудовано на прозорій алегорії; історія тривалої «хвороби» Касяна Римаря — майстра народної кераміки, який вирішив не розмовляти ні з ким, раз йому «заїтуляють рота» деякі адміністративні «цінителі» від мистецтва та їх «теоретичні» натхненники на зразок його сусіди Моргуна,— дає змогу драматургу наповнити твір дотепними сценами з арсеналу комедії ситуацій. Є в п’єсі кілька оригінальних постатей. Насамперед привертають увагу колоритне подружжя Моргунів, «гіпнотизер» Альфред Гулька та лікар-професор Супрун, поштар Чорногуз, Варвара, виписані виразними комедійними барвами. Та основне ідейне навантаження автор вкладає в образ народного митця Касяна і його устами пристрасно стверджує право художника відображати життя в усій його повноті і різнобарвності, вільно вдаватися до змалювання і позитивного, і негативного в житті, щоб позбутися всякої нечисті засобами нищівного осміяння, не чекаючи на це дозволу й благословення моргунів, з їх виваженим дозуванням білих і чорних фарб та «урівноваженням»: н2 кожних три негативних персонажі зробити ну хоч би два позитивних...
Недарма на такі повчання мистецтвознавця Степана Моргуна здивований Римар глузливо відповідає: «Який я дурень! Не розумів, що із мистецтві найголовніше — арифметика...»
У п’єсі «Мої друзі» знайшло відображення ставлення Корнійчука до митців з народу, глибоке схиляння перед невичерпними творчими силами нації, яка дала світові геніального Шевченка, Письменник, чиє власне художнє обдарування живилося з чистих джерел народної творчості (він дуже любив народні українські пісні, внутрішня музичність — стильова прикмета багатьох його драматичних творів), виплекапий на демократичних традиціях корифеїв української театральної культури, на гоголівських засадах реалізму і народності.
На посаді голови Державного комітету по Шевченківських преміях драматург активно підтримував, схиляючи громадську думку та допомагаючи влаштовувати персональні виставки, кандидатури на здобуття премій таких народних митців, як майстри живопису Марія Примаченко і Ганна Собачко (Шостак), ткалі Ганна Верес і Анна Василащук, високо цінував творчість майстра народної кераміки Федора Олексієнка, майстра народної вибивної тканини Євмена Повстяного, народного художника Олександра Саєнка.
Комедія «Мої друзі» — данина шани тим, хто несе своїми художніми витворами радість і добро поміж людей. «Без глибокого вивчення рідної народної творчості професійний художник завжди буде з одним крилом, який би у нього не був талант. З одним крилом!» — промовляє драматург устами героя своєї комедії.
Помітне місце у творчості Корнійчука займає його остання драма «Пам’ять серця» (1969) — п’єса з поглибленим соціально-психологічним аналізом духовного буття радянських людей повоєнної доби. Твір піднімає нові пласти життя, простежує душевні тривоги й боріння людини, розкриває духовні сили народу, єдність долі окремої особи з долею його Батьківщини. Взявши за основу сюжету один епізод з життя своєї героїні — Катерини, драматург розгортає широке полотно, де в скупих, ощадних за обсягом, лаконічних за емоційним наповненням сценах постає об’ємна панорама багатогранного і непростого, сповненого цільності, а водночас і невидимих «тихих драм» життя людей 60-х років. При цьому точна хронологічна прив’язка (в окремих деталях сюжету й штрихах до характеристики персонажів) не стає на заваді ретроспективному й перспективному осягненню історичного буття народу, що реалізується у конкретних долях героїв.
Несподівана зустріч Катерини — колишньої партизанки, а нині працівниці ткацького комбінату, комуністки, депутата міськради, з гостем міста — провінційним мером з Італії Антоніо Террачіні внесла сум’яття й душевний переполох у її життя, яке досі повністю вичерпувалося професійними і громадськими клопотами, скромним домашнім побутом з матір’ю та сином. Адже Антоніо, який довго й уперто розшукував Катерину, то її давнє перше кохання, палке, короткочасне й безнадійне в умовах гітлерівського концтабору й недовгої спільної боротьби колишніх в’язнів з фашизмом. По тому було гаряче очікуване повернення на Батьківщину, було щасливе материнство, хоча син Антон виростав без батька.
Шквал почуттів, які охопили Катерину, виплеснув те, що ретельно ховалося у потаємних глибинах душі і довгій пам’яті серця. А разом з тим породив і тривогу: як зустрінуться батько з сином, які досі нічого не знали один про одного.
Корнійчук, безумовно, взявся до колізій небуденних, ситуацій виняткових. Змальовуючи, за своїм звичаєм, життя певної родини і зосередивши увагу на внутрішніх конфліктах, він вносить у камерну по формі сімейну драму цілий навколишній світ з усіма його невідворотними турботами й прикметами часу, багатоманітністю й заплутаністю людських доль і стосунків, драматично прочитуваною історією кожного неповторного людського життя (не лише головних, а й другорядних персонажів,— старого генерала й прибиральниць біля пам’ятника Слави, друзів матері Катерини — капітана й ак-тора-коміка тощо). Це дає змогу драматургу показати справжню широчінь світогляду своїх героїв, які не замикаються в колі хатніх інтересів, розкрити їхнє громадянське й духовне єство. Душевна краса і благородство, сердечна прихильність радянських людей, з якими зустрічається Антоніо, допомагають йому краще збагнути їхню сутність, їхню переконаність і віру, щире прагнення до мирного, добросусідського існування, а разом з тим і самому утвердитися в своїх позиціях, зайняти певне місце у лавах борців, щоб не хитатися, подібно до маятника, «то трохи вліво, то трохи вправо».
Закликом до єднання, протестом проти війни і глобальної загибелі людства стала ця п’єса Корнійчука, яка сьогодні, в часи формування нового мислення і в міжнародних відносинах, звучить не менш актуально. Пам’ять серця — то не лише пам’ять про давнє кохання, яке не визнає меж і кордонів, національних чи расових відмінностей. Це і вічна пам’ять про загиблих, які полягли в боях за свободу нашої Батьківщини, скорбний реквієм над святими могилами. Ця тема особливо проникливо відтворюється у сцені біля пам’ятника Слави, де старий генерал, мов рідним синам, щоденно віддає шану похованим тут героям.
Та безпосередність «картин з життя» і ніби зумисна відсутність авторської заданості, з якою драматург показує нам своїх героїв у їх повсякденних справах і турботах, особливо помітна в останніх творах письменника — «Сторінка щоденника» й «Пам’ять серця». Тут драматична напруга досягається головним чином не полярним протиставленням різних людських типів і «ліній», а завдяки глибинному розкриттю душевних зрушень, внутрішніх колізій, виразно схиляє Корнійчука в бік поглибленої психологічної наповненості образів, до нової для нього манери письма, м’якої напівтональ-ності, що близька до особливостей чеховської драматургії. П’єса «Пам’ять серця» була схвально сприйнята глядачем, а її вистава у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).
Театр — це концентрована історія,— говорив О. Толстой. Такою історією певною мірою був і театр Корнійчука. Кращі п’єси драматурга відображали різні етапи життя народу з його спрямованістю до заповіданих ідеалів людства — соціальної справедливості — і самовідданою боротьбою за народну владу («Загибель ескадри», «Правда»); з його молодістю і дерзновенними мріями «повернути людству мільйони сонячних днів» («Платон Кречет»);
з невичерпним трудовим ентузіазмом і пафосом творення, щоб досягнення матеріального достатку було не межею, а ступенем у досягненні гармонійного життя людей («В степах України», «Макар Діброва», «Калиновий Гай», «Над Дніпром»). Пройняті духом гуманізму п’єси Корнійчука останніх років — свідчення морального здоров’я і сили народу, який сміливо відмітає все, що було вчорашнім, віджилим днем його буття («Фронт», «Крила»), вони сповнені незмінною турботою про мир, біллю і пам’яттю про загиблих в ім’я свободи і щастя народів («Сторінка щоденника», «Пам’ять серця»).
Аналізуючи мистецьку спадщину письменника і підкреслюючи його внесок у розвиток драматургічної поетики, варто наголосити, що при всій злободенності своєї творчості і володіючи особливим чуттям сцени, він не захоплювався зовнішніми формами новацій, а прагнув донести новий зміст життя. Проблеми, конфлікти, характери героїв кращих його п’єс — це художнє відкриття, свіже слово не лише естетичне, а й громадянське, суспільно-політичне. У цьому плані він був творцем нової радянської соціальної драми — драми ідейних колізій, нових соціально-психологічних типів нашого часу.
Безперечно, творча праця письменника, яка припала на роки утвердження в нашій країні автократного деспотизму Сталіна і командно-адміністративного стилю керівництва державою, не могла не зазнати відповідного ідеологічного тиску, особливо якщо зважити на соціально-публіцистичний нахил його мистецької індивідуальності. Саме цим насамперед можна пояснити відчутну неузгодженість між щирим бажанням Корнійчука служити інтересам народу і реалізацією його в літературній творчості, де обминалися найтрагічпіші сторони буття країни і послідовно втілювалися саме державні, тоталітарні погляди.