Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 6)
Тенденцію перших втілював у комедії рішучий і непримиренний Саливон Часник — голова колгоспу «Смерть капіталізму», а другу — впертий, обме-жено-самовдоволений Кіндрат Галушка, голова колгоспу «Тихе життя», та деякі спекулянти, як агент по продажу колгоспних «лишків» Филимон Довгоносик, що звили затишне кубельце під прикриттям Галушки. Комедія приваблювала мільйони глядачів непідробною правдою повнокровних людських характерів, влучністю їх соціально-психологічної індивідуалізації. Щедрий
народний гумор* уміння поєднати серйозний задум з комедійною формою — найістотніші ознаки нового твору письменника. Гострий конфлікт, розгортаючись у різнопланових комедійних ситуаціях, виводив, дрібну, на перший погляд, комічну боротьбу самолюбства двох гонористих сусідів — двох голів колгоспів — у сферу злободенних ідеологічних проблем тогочасного життя.
Перша ж сцена сварки цих героїв нагадує побутовий конфлікт досить віддаленої епохи, коли ворогували за межу, як з гіркотою дорікає батькові Гриць Часник. Не за межу, а за лінію,—гнівно виправляє свого сина Саливон. Справді, колоритні постаті Часника й Галушки, їхніх гострих на язик жінок Палажки та Параски, дітей — Гриця та Галі, на перший погляд, нагадують прославлених класичних героїв НечуятЛевицького чи Гоголя. Ніби близькі й такі поняття, як «межа» та «лінія», але які далекі вони одне від одного за змістом, що вкладається в них тепер. У класичні шати українського народного гумору автор убрав цілком сучасних людей, відобразив життя села, його особливості й суперечності, вдавшись, щоправда, не до реалістичного, а переважно ідилічного «гону, рожевих барв та блискавичного happy end’y. Цей виразний апологетизм, певно, й змусив Корнійчука згодом створити другу редакцію комедії, в якій він значно критичніше оцінив своїх «негативних» персонажів. Але при «модернізації» п’єса значно втратила на художності.
За яку ж «лінію» відбувається сутичка між двома головами у цій п’єсі? Головний герой комедії комуніст Саливон Часник веде рішучу й послідовну боротьбу з Галушкою за те, що той занедбав свій колгосп і йому «руки зв’язує». «Ти ведеш свою лінію і людей портиш,— дорікає він Кіндрату.— Вони в тебе не вперьод дивляться, а вниз, день і ніч, як ховрахи, риються на садибах, жінки перекупками стали. Ти думаєш, землю тобі закріпили, щоб ви тільки на своїх садибах цвітущу жизнь строїли? Дудки!» І на розважливі слова Галушки, мовляв, кожен робить собі «цвітущу жизнь» як уміє, куди поспішати, Часник твердо відповідає:
«Уперьод, уперьод! Хіба товариш Ленін віддав своє життя тільки за те, щоб наші животи були набиті галушками? Та ніколи цього, не може бути, щоб живіт мечту великих людей убив. Раз до комунізму йдеш, Кіндрате, так треба йти до нього швидко і щодня».
Галушка ^ колишній бойовий будьоннівець, щиросердо вважає себе «безпартійним більшовиком», він, як і «партєйний» Часник, теж за комунізм, бо «сознательний і в курсі дєла», але завзято опирається будь-яким спробам свого сусіди «тягнути» його до комунізму, адже йому і в соціалізмі добре: «Я тільки ще в ньому пристроївся, і він мені ще не надоїв». Та яким би високим тином не одгороджувався Галушка від Часника, життя владно бере своє: свідомі колгоспники гостро критикують його, бо Галушка «не туди веде». От і змушений Галушка не тільки змінити вивіску свого колгоспу «Тихе життя», на іншу — «За повний комунізм», а й лінію свою змінити на Часникову, бо вона і є партійною, державною лінією.
Безперечно, сьогодні може виникнути й таке запитання: чи та лінія, яку відстоював Часник, справді відповідала ленінському кооперативному плану організації сільськогосподарських артілей? І чи не крилася в самому житті.
в реальній дійсності альтернатива колгоспним формам господарювання на селі як єдино правильним з тогочасної державної точки зору? Хоча б у вигляді індивідуального чи групового госпрозрахункового підряду, самоокупних фермерських об'єднань? І чи не такі орендні форми міг би впроваджувати у себе Галушка? Та істина завжди конкретна. Історичні обставини кінця 30-х — початку 40*х років, коли писалася ця комедія, такої альтернативи (викладеної в останніх працях Леніна, в економічних розробках Чаянова) не висували. Суцільна колективізація, проведена залізною рукою в найко-ротші строки, закріпила ідеологічно уперед на багато років колгоспну форму (у сталінському варіанті) як єдино правильний шлях до соціалізму. Можливостей вибору, можливостей зіставлення різних напрямів розвитку села в тогочасних умовах реально не існувало, отже, й Корнійчукові для обрання іншого драматургічного конфлікту, для зіткнення інших позицій бракувало принаймні того історичного знання, яким ми озброїлися через півстоліття.
Прикметно, що Корнійчук використовує доброзичливий гумор, «ласкаву сатиру» (за словами А. Луначарського) до провідних героїв комедії — Час-ника та Галушки, який у нього не є негативним персонажем. А от Довгоносика як шахрая і одвертого паразита на народному тілі змальовує гостро сатиричними барвами, до кінця викриває нахабного, цинічного спекулянта й хапугу, що розвів «комерцію» при сприянні політично короткозорого Галушки. До речі, саме такою була й офіційна оцінка комерційних спроб колгоспів, які всіляко затискалися: де господарюють Галушки, де переважає «психологія споживацтва», обов’язково з’являється й Довгоносик, що «підточує коріння колгоспного ладу», «живить приватновласницькі інстинкти».
Добре знання народного побуту й тих змін, що відбулися у свідомості й житті колгоспників, юпомогло драматургу створити виразні, типові характери, мова кожного з персонажів комедії яскраво індивідуалізована, відбиває особливості вдачі героїв. Великої майстерності досягнув письменник і в побудові діалогу — динамічного, природного, активного чинника драматургічної дії. Самобутні національні характери Часника й Галушки увійшли в обіг радянських людей, стали називними типами, синонімами певних явищ життя. Успіх першої комедії Олександра Корнійчука був справді всенародний, вона ставилася в багатьох театрах Радянського Союзу та за його межами.
Пристрасно громадянська позиція письменника, що простежується по* слідовно у розглянутих вище творах, особливо переконливо виявилася у час найважчих випробувань, які випали на долю радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.
Голова СП України бригадний комісар комуніст Корнійчук у цей час веде велику організаторську і пропагандистську роботу, виступає з публіцистичними статтями і промовами по радіо та на мітингах перед трудящими тилу і на фронті, перед воїнами діючої армії. Разом з Вандою Василев-ською — своєю дружиною і другом — він перебував на передових рубежах у складі політуправління Південно-Західного фронту, бере участь у випуску газети «За «Радянську Україну», що видавалася для населення тимчасово окупованої території. Та найвагомішою мистецькою і патріотичною акцією
Корнійчука стала його драма «Фронт», написана одним подихом в неймовірно складних умовах і скрутних політичних обставинах 1942 р.
Як учасник і свідок драматичних подій на фронті в перший період війни, він звичайно ж не міг задовольнитися створеною у вересні 1941 р. комедією «Партизаии в степах України», яка ще не враховувала і не відбивала справжніх складностей воєнних дій. Не вкладалися у комедійну форму тяжкі і суворі враження і визрілі болючі думи, які вимагали рішучої і відвертої розмови.
У п’єсі «Фронт», що стала визначним суспільним і художньо-мистецьким явищем, Корнійчук зумів правдиво відтворити глибокі процеси, що відбувалися на той час всередині армії і насамперед серед вищого командного складу. Тоді, коли наша армія зазнавала драматичних поразок, про які узвичаєно було говорити лише як про невдачі у зв’язку з несподіваним нападом ворога та його кількісною перевагою у техніці, письменник порушив ще й інше питання — про людей, від яких залежить доля війни.
Відверто і прямо драматург заговорив про найболючіше, звів дві полярні точки зору, дві протилежні позиції, втілені в образах Горлова та Огнева, що й визначило драматургічний конфлікт твору. Корнійчук не прагнув хронікально й документально описати події на Південно-Західному фронті, свідком яких він був. Вірний своїм ідейно-естетичним уподобанням, письменник обрав один, але найістотніший аспект: сучасна світова війна з її новим характером стратегічної й тактичної озброєності противника — й застарілі методи ведення воєнних дій окремими військовими керівниками нашої армії.
Зіткнення старого бойового генерала героя громадянської війни Горлова і молодого командарма Огнева відбивало реальні життєві суперечності часу, непримиренність різних професіональних і морально-етичних принципів. Письменник створив рельєфний, загострено сатиричний образ відсталої, закостенілої у сйоїй самовдоволеності і самовпевненості людини, яка, займаючи відповідальну керівну посаду, стала гальмом, шкодила справі.
У своїх безпосередніх діях — військовому керівництві — він демонструє виняткову некваліфікованість і" необізнаність, його «простота» — то не тільки форма, а й зміст, спосіб мислити й чинити не лише «просто», а й спрощено. І тоді хвалькуваті заяви командуючого, що він «не звик сидіти довго у кабінеті і ламати голову над картами», що війна — не академія, головне — шукай ворога, «дій без розмислювання»,— починають набирати аловісного, драматичного звучання. Адже в його руках — плани військових операцій, долі тисяч людей, солдатів і офіцерів,