Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 67)

Не хочу я, щоб з ними ти зустрівся.

Г риць-Ромео.

Для мене ніч буде плащем таємним,

Твоє кохання очі їй затьмарить.

І краще смерть від лютих ворогів,

Аніж життя, коли ти не кохаєш.

Галя.

Скажи, а хто тебе привів сюди?

Гриць.

Моїм провідником було кохання.

Воно тебе в нічній пітьмі знайшло.

Не мореплавець я, але поплив би радо

До берегів далеких по морях,

Щоб там тебе, коштовний скарб, знайти.

Галя.

Моє лице під машкарою ночі,

І от тепер воно пашить вогнем.

Тому, що ти мої слова підслухав.

З охотою зреклася б я навіки

Цих слів своїх. Та годі лицемірить.

Г р и ц ь.

Так, справді, годі лицемірить.

Катерина. У тебе слів таких нема...

Гриць. Так, справді, годі лицемірить.

Галя. Це мої слова, ти сплутав...

Гриць. Ні, слова мої, твої ж діла. Говори, дай відповідь мені, щоб чули всі.

Катерина. Грицю!

Гриць. Мовчи, Катерино. Я цілий день сьогодні біль тамую в своєму серці.

Катерина. Грицю, іди звідси, ти прийшов напідпитку...

Гриць. Почекай, подивись в моє серце, і ти побачиш, що я тепер такий нещасний! Все пропало, а я її любив, все село знає, навіть кури знають, як я її любив, кожний день вірші їй писав, ось останній зшиток, які вірші! Ось вони. (Витягнув зошит.) Дурний я, дурний... (Розірвав зошит і кинув.)

Галя підняла.

Галя. Грицю, почекай...

Гриць. Мовчи, не лицемір, іди до Довгоносика, завтра я виїжджаю з нашого села назавжди.

Олексій. Ех ти, дурна голово, що ж ти робиш? Чекай, що ти робиш?

Гриць. Мовчи, не спиняй мене... Піду я в далекий край, аж на Донбас, на шахти...

Галя підходить до нього.

Мовчи не лицемір!..

Галя. Грицю...

Г риць. Мовчи, не лицемір!.. (Пішов.)

Галя. Я лицемірю... Ех ти, дурний... дурний... (Побігла в другий бік.)

Катерина. Ідіть за ним, хлопці... Ідіть...

Олексій. Ходім: (До Степана.) Ходім з нами.

Хлопці пішли за Грицем.

Завіса.

КАРТИНА II

Ранок. Подвір’я Часника і Галушки. Галушка з Параскою плетуть тин. На високій складаній драбині сидить Галушка. Параска подає йому хмиз. Галушка доплітає перший шматок тину завширшки в два

метри.

Параска. Обережно, бо впадеш.

Г алушка. Мовчи, подавай.

Параска подає, входить Степан.

Степан. Що це ви робите, товаришу Галушка?

Галушка. Як спалось?

Степан. Добре.

Галушка. А я рано встав, підготував хмизу на тин і вже, як бачите, шматок готовий.

Степан. А для чого це ви такий високий тин городите?

Галушка. На вулиці я голову відверну, а тут, коли тину не буде, доведеться мені або в хаті сидіти, або цілий день крутити головою.

Параска. Кіндрате, ото з їхньої яблуні на наше подвір’я, бач, яке гілля потягнулось. Відміряй і акурат над межею зріж.

Степан. Так з вашої’ груші, я бачу, теж гілля на Часникове подвір’я потягнулось.

Г алушка. Неважно, спочатку одріжу свою грушу, а потім його яблуню. Над моїм подвір’ям і цурки Часникової не буде. А що, Параско, вистачить чи ще вище вигнати?

Параска. Ще трохи, Кіндрате. Коли б я могла, я до неба тин виграла б і вглиб метрів на двадцять: щоб навіки відгородитись від Часника. Повірте, світ не бачив такого вредного чоловіка. Ой господи, пошли йому сто болячок у печінку, в живіт. Засліпи його очі. Покарай нечестивого.

Г алушка. Дурна ти. Тепер бога нема.

Параска. Але щось же його заміщає?

Г алушка. Незвесно, ніяких вказаній на це не було.

Степан. А Часник бачив, що ви такий тин плетете?

Г алушка. Бачив. Дивився довго, а потім плюнув і пішов у хату.