Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 64)

Довгоносик вийшов, граючи на гітарі, а Степан пішов за верби. Входять Катерина і Галя.

Катерина. Отож, мабуть, Филимон співає, ач, як виводить...

Галя. Нехай співає, йому весело.

Катерина. А тобі?

Галя. Мені теж...

Катерина. Щось не видно по тобі. Чого так дивишся на місяць?

Галя. Такого неба, мабуть, ніде немає, Катерино. Прощайте, зорі, прощай, місяцю, прощай, дівоче сонце...

Катерина. Прощай, місяцю, завтра Галя виходить заміж і буде дивитися тільки на носика свого Довгоносика. Галя. ІАовчи, не нагадуй. Весілля не буде... Катерина. Як!? Батько ж твій оголосив при народі. Галя. Завтра я...

Катерина. Що?

Галя. Мене тут не буде...

Катерина. А де ж ти будеш?

Галя. Катерино... (Заплакала.)

Катерина. Ага... Ну... плач, плач...

Галя. Не жартуй, Катерино. Може, це моя остання

ніч.

Катерина. Коли думаєш топитись, то зроби це коло млина, он там. Там глибоко, не випливеш...

Галя встала.

(Вхопила Галю за руки, притягнула до себе.) А коли думаєш вішатись, то вибирай добрий сук, щоб не обламався.

Галя. Пусти!..

Катерина (обняла її). Як мені хочеться дати тобі ляпаса. Ух, аж рука свербить — і як я могла з тобою дружити, з таким мішком сліз! Та перестань, а то від сліз твоїх у мене вже спідниця мокра, місяць не висушить, хлопці засміють... Нащо дала згоду Филимону?

Галя. Я не давала.

Катерина. Виходить, батько твій без твоєї згоди? Чого ти зразу не сказала? Ах ти ж, чортова Галушка, стара шкапа, харцизяка, моталига, та ми ж за це прилюдно обскубемо усю його голову. Що він собі думає, лантух з половою, що це йому старий режим?! Сьогодні ж я поведу всіх дівчат в наступлєніє... Дівчата!..

Галя. Катерино...

Катерина. Мовчи. Ми сьогодні ж стягнемо його з ліжка, повідкручуємо всі його деталі, як з старого трактора. Чекай, невіро, ми тобі...

Галя. Мовчи, батько не винен.

Катерина. Що?

Галя. Я сама не знаю, як це сталось. Я люблю Гриця, але коли він тоді дрючком... Ой, я така нещасна...

Катерина. Ну...

Галя. Сказала... що... його ненавиджу. Филимон, мати й батько почали дорікати мені, і я зопалу сказала... Катерино... що робити, що тепер робити!.. Ой, я така нещасна.

Катерина. Так, значить, спи, старий Галушко, спокійно, наступлєніє відміняється... Жаль, за дурною головою й очам горе... Сльози не допоможуть. Гриця ти не любиш, тобі здається. Коли б любила, то так би не зробила... Подумаєш, вдарив старого Галушку по голові, ну й що ж, дрючок переламався і все. Об його казан шаблі ламались, а не то що дрючок. Що ж тепер робити? Не знаю і думать про це не хочу... От тільки Гриця жаль, а тебе ні. Хіба це любов? Це холодець, кисіль! Любов справжня, дівчино,— це полум’я, це вогонь в душі такий, що в ньому вигоряє все. Закохані не плачуть... Згадай італійську дівчину Джульетту, яка любила так, немов любов дівчат усього світу з’єдналася тільки в її одному серці. І їй не пощастило, теж через дурних батьків, загинув її коханий, а потім і вона себе убила, а перед смертю згадай, що сказала:

Коханий стиснув пляшечку рукою...

Отрута, бачу, викликала смерть.

Скупий. І краплі не лишив мені.

Що діяти! Його я поцілую,

Гірку отруту вип’ю з уст його І тим врятуюся...

Але отрути не було, і вона вдарила себе кинджалом у серце. А ти плачеш. Така дівчина була, а ти — мокра курка. Коли у тебе вирвали слово, яке йшло не з серця, тоді безчесні Филимон і твої батьки. Встань! (Крикнула.) Встань, іди зараз і при нас скажи це йому, плюнь йому в очі!.. Удар його в лице — за любов свою, за любов італійської дівчини!.. Ходім, я'допоможу тобі з радістю... Ходім... (Схопила її за руку і потягнула.)

Входять Часник і Палажка.

Палажка. Тут посидимо. Місце ж таке, кращого на весь район не знайдеш. Сідай...

Часник. Час додому.

Палажка. Сідай, Саливоне, сідай, хоч трошки посидимо.

Сіли.

Ох... ох...

Часник. Ти чого зітхаєш?

Пал ажка. Ох... (Обняла Саливона.)

Часник. Ну... ну, стара...

Палажка. І чого це я стара, коли я життя відчуваю... Ох, ох... і як відчуваю...

Часник. Ну... ну... і народ же ви, баби, вам би тільки місяць посвітив і...

Палажка. І що...

Часник. Та забери руку.

Пал ажка. Саливоне, а ти ж сам говорив, що при вільному польному комунізмі таких, як ми, зватимуть ще зовсім молодими.

Часник. То ж при комунізмі...

Палажка. І примічаю я, Часник, аж соромно говорити, роки ось ідуть, а місяць і всю красу цю, як в молодості, відчуваю. І чого це так, га?

Часник. По плану чоловік відроджується, а не сам по собі. Від господарства краса і розуміння всього йде. Для голодного місяць — одне роздратовання, а для нас він гарний, і дерева ці, і все життя красу має. Чоловік міцно на землі стоїть. Ти думаєш, я не відчуваю (обняв Палажку). Ех, Палазю, нам ще років п’ять на мирному стані, і тоді...

Палажка. А коли війна?

Часник. Війна? Будемо битись, але з такою люттю, що світ не бачив, бо людина над усе лютує, коли їй дах заважають будувати.

Входять Галушка і Параска.

Параска (тихо). Часник і Палажка.

Г алушка. Ходім звідси.

Параска. І на нашому лузі, на кращому місці розсілись... Ходім...

Галушка. Параско!..

Параска (схопила його за руку). Ходім... (Веде Галушку, сіли коло Часника і Палажки ') Ох... ох...

Галушка. Ти чого стогнеш?

Параска. Ох... ох... Галушечко ти моя!.. (Обняла його,)

Галушка. Ото ще... не жартуй...

Параска. Ох, Кіндрате, подивись, як гарно на нашому лузі, як місяць світить...