Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 48)

Тарас. По-французькому воно, може, й так, а по-на-шому — ні.

Тимофій. А як же по-вашому?

Тарас. Ми тепер... (пауза, тихо) соєдиняємось.

Входять Марфа і Наташа, вітаються, цілуються. Кузьма вносить самовар.

Марфа. Давненько, давненько не показувались...

Кузьма. Давайте, кумо, цукор, чайку вдаримо!

Аграфена. Прошу. (Розгортає газету, кладе цукор на тарілку.)

Марфа. Прошу всіх.

Всі сідають.

Тимофій. Отак, Тарасе, ми разом багато років чай п’ємо. То ми до них ходимо, то вони до нас. Так у. нас вже ведеться — за цим столом або за столом у мене ділимо радість і горе.

Тарас. То добре, що так живете, а буває, брати — як чужі.

Тимофій. То у вас на селі буває, бо кожен сам по собі, а ми пролетарі!*, у нас одна дорога, одне горе й одна радість.

Тарас. Це вірно... А на селі людина людині вовк, кожен хоче багатієм стати і тільки дивиться, як би з бідняка сорочку здерти, але сорочки вже поздирали давно, тепер деруть з нас шкуру... І економи панські, і свої мужички-ба-гатії — одне слово, хоч і всі ми селяни, але дороги наші різні, а вам легше, у вас одна правда, і за неї ви всі як один стоїте.

Кузьма. Ми допоможемо і вам.

Тарас. Виходить, що треба.

Тимофій. Наливати всім я буду сам. Для мене кращої музики, як самовар, нема.

Кузьма. Пийте...

Аграфена. Пийте, кладіть цукру хто скільки хоче, нехай нам сьогодні буде солодко.

Тарас (взяв газету, в якій принесли цукор, і читає спочатку тихо, а потім.вголос). «Ленін злякався революційного суду і втік. Ні, панове більшовики, скоро посадять вас усіх на лаву підсудних...»

Кузьма. Хто приніс цю газету?..

Льоня. Мама в ній вам цукор принесла.

Аграфена. Пийте, куми, нехай нам сьогодні буде солодко.

Велика пауза.

Тарас. От сволочі — так про Леніна пишуть. І хто цю газету печатає, невже робітники? (Пауза.) Скажіть, Кузьмо?

Кузьма. Робітники.

Тарас. Значить, вони продались капіталу, правда?

Пауза.

Кузьма. Виходить, так.

Льоня. Вибачте, дядю, в цій газеті працює мій тато.

Кузьма. Тимофій... (Пауза.) Брат... Що ж це... Це неправда!

Тимофій. Правда, Кузьмо. Такий час, платять тут більше. Я чотири дні як перейшов...

Тарас. Так ви печатаете цю газету?

Тимофій. Я... Ну й що з того, я набираю, такий же пролетарій, як і всі... Я тільки набираю, але пишу ж не я.

Тарас. Пролетарій... А як же тоді соединятись, тут — щось я не розумію.

Тимофій. Що ж вам не зрозуміло?

Тарас. От ви брати рідні, Кузьма Васильович і ви, і чай за одним столом п’єте, як рідні, і в пролетаріях состої-те, а дороги ваші різні. Де ж правда?

Пауза.

Аграфена. А вам що до цього? Яке ваше, вибачте, діло?

Тарас (встав). Велике діло. Я йшов з села в Сибір, в ліси йшов шукати правду, Кузьма сказав, що вона тут, у пролетаріїв — одна у вас, і я пішов за ним, а виходить, що й у пролетаріїв їх дві.

Тимофій (стукнув кулаком об стіл). Доволі! Мені мітинги насточортіли й так. Я прийшов до брата в гості, а ви не суньте свій ніс, куди не треба.

Аграфена. Тимофію, не хвилюйся. (До Тараса.) А ви замовкніть і краще пийте чай. Куми, пийте', нехай нам сьогодні буде солодко...

Тарас. Щось не солодко...

Тимофій. То можете не пити... просять не вас...

Т а р а с. Я й не буду... я краще піду звідси. (Встав, іде.)

Наташа. Куди, Тарасе?

Тарас. Не знаю... Обидно, Кузьмо... Помилка, значить?

Кузьма (кинув чашкою об землю). Стій, Тарасе!

Тарас спинився.

Ну, брате Тимофію, встань і відповідай йому.

Тимофій. Ти що ж, мені допрос робиш?

Кузьма. Відповідай, мовчати не можна, відповідай, Тимофію... Перед тобою селянин... Відповідай нам.

Тимофій. Дякую, брате... Ходім, Аграфено, ходім, Льоню. (Встає і хоче йти.)

Кузьма. Стій, так ти не підеш.

Тимофій. Мовчи, Кузьмо, а то...

Кузьма. Що?

Тимофій. Ти мій характер знаєш... Мовчи і одійди убік...

Кузьма. Ні, тепер мовчати не буду. Коли піднімають ніж на Леніна, цілять у моє серце, а ти спокійно ^набираєш. Я прошу тебе дати відповідь.

Тимофій. Кузьмо!

Кузьма. Чекай і знай, яким би дорогим не був живий, але труп його завжди ховають, щоб не отруював повітря для живих. Ти ж, Тимофію, тепер для них живий... а для нас ти труп...

Тимофій. Замовкни, Кузьмо! Насточортіла мені ваша агітація, партій повно — меншовики, більшовики, есери, усі агітуєте, а жрати нема чого. Народ пухне з голоду. Росія гине, а ви возитесь, гризетесь — коли б не есери, коли б не Чернов ¹⁵, то всі здохли б з голоду давно. (До Тараса.) Ти питаєш, де правда, а я тебе питаю, де хліб заховали, на пайок нас посадили...

Тарас. Ти питаєш, де хліб, де заховали хліб?.. Дивись. (Повертається спиною і зриває з себе сорочку — спина сполосована синіми рубцями.) Оце моя спина, оце груди. (Повертається — всі груди в рубцях.) Чого ж стоїш, іди ближче, попробуй рукою: я з фронту прийшов у село... бідняки кору їли... я повів їх у панські комори, де хліб гниє, а на другий день комісар Чернов приїхав з козаками, і на мені оцю програму написали. (До Льоні.) Читайте, молодий чоловіче, оцю програму.

Наташа. Тарасе, вас же треба лікувати. Що ж ви не сказали нам?

Тарас. Ні, Наташо, не треба... Само заживе... Наша шкура звична — били нас пани наші, польські, руські, цар і фельдфебель, били усі, як в барабан. (До Тимофія.) А ти кажеш — на пайок посадили... Хто? Я не плакав, коли мене били, але зараз говорити не можу — ти брешеш... (Сів і зігнувся над столом.)

Тимофій. Я не про тебе, а про тих селян...

Кузьма. Мовчи, Тимофію, мовчи, брате. Просив тебе подумати, куди йдеш, ти обіцяв... і що ж... (Пауза.) У ме^іе немає більше брата... іди...