Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 47)

Тарас. Хто ж це вас?

Наташа. Це я з трамвая скочила, упала. Ти, мамо, не хвилюйся... Васю, допоможіть мені ще до стільця дійти. Ой, болить нога... Дякую... (Сіла на стілець.)

Марфа. Наташо, Наташо... боже мій... І як же це ви, Васю, дозволили їй скочити з трамвая?

В ас я. Простіть, Марфо Іванівно, але як це сталось, я й зараз розібрати не можу...

Марфа. Невже ви не могли її втримати? Наташо, Наташо...

Наташа. Іди,_ч мамо. Ну, буває. Приготуй мені теплої води і плаття... іди... Мені зовсім не болить, це так, трошки...

Марфа. Не болить... Так голову розбила...

Наташа. Приготуй води.

Марфа. Іду... іду... Мало я за Кузьму страждаю, так ще ти з трамвая плигаєш. (Пішла.)

Т а р а с. Як же це ви з трамвая так необережно?

Наташа закрила ^іице руками.

Що, Наташо, болить дуже?.. Наташо... (Підійшов.) Ви плачете... Наташо, заспокойтесь...

Наташа. Не від болю я заплакала, Тарасе,— від образи, великої образи... Я не з трамвая скочила — це для матері... Я в казармі, в полку була... Роздавала газету нашу — «Окопну правду» ¹⁴. Все пройшло добре, але, коли поверталась, у дворі мене оточили з першої роти — там усе есери, почались образи... «Ленін шпіон», «шпіонка»... Я відповідала різко, а потім схопили мене з криком, з свистом, волокли до воріт і викинули за ворота. Я упала на мостову, розбила голову, ледве підвелась, а вони регочуть, свистять... Обидно, Тарасе, коли б офіцери, а то прості солдати волокли мене, прості, такі, як ви, Тарасе... Тому так...

Пауза.

Т а р а с. Де ж ти був, Васю?

Входить Кузьма.

Кузьма. Привіт... Ну, як, Васю, Наташу в полку зустріли? Що, добре?.. Наташо... Наташо...

Наташа. Нічого, тату, це пройде...

Кузьма. Що трапилось, Васю?

Вася мовчить.

Васю?!

Вася. Не питайте, Кузьмо. Перед вами стоїть самий недостойний чоловік...

Наташа. При чому ж тут ви?

Вася. Не кажіть так, Наташо... Я, Кузьмо, знаючи, що у нас, окрім кількох чоловік у моїй роті, всі контра, за есерами йдуть, я попрощався з Наташею в казармі і навіть не провів до воріт, а вони, гади, тільки й чекали... Ну, а потім про все дізнався... було вже пізно. На другій вулиці догнаъ Наташу і допоміг прийти додому.

Наташа. Нічого, тату, викинули мене за ворота, але я піду знов. Нехай не думають, що я злякалась їх... Я знову піду, так і передай їм, Васю. Не боюсь я їх. (Встала, пройшла крок і сіла.) Ох... нога болить...

Кузьма. Ех ти, герою мій! (Обняв її.) А ти, Васю, ошибку дав.

В а ся. Не кажіть, Кузьмо, я й так це знаю...

Кузьма. Ну, добре... Це наука... Коли мітинг буде?

В а с я. Сьогодні о сьомій.

Кузьма. А гість на мітингу буде?

В а с я. Прийде, гадюка...

Кузьма. Іди у полк... Підготуй хоч кількох чоловік з своєї роти... Головне, щоб запитань побільше давали. Я прийду о сьомій. І Тарас поїде з тобою. Розкажи їм, Тарасе, як на селі пани есери хазяйнують.

Тарас. Добре...

Кузьма. Ідіть...

В а с я. Я краще спочатку піду сам, а Тарас нехай пізніше трохи. Спочатку сам поговорю в роті, так буде краще...

Кузьма. Тобі видніше...

В а ся. Приходь, Тарасе, через години півтори...

Тарас. Єсть!

Вася. Прощай. (Вийшов.)

Чути голос Марфи: «Наташо, іди, вода готова».

Нат а ш а. Зараз. (Пішла.)

Кузьма. Так ти ж, Тарасе, в полку розкажеш все як слід, особливо про есерівського комісара, про козаків.

Тарас. Скажу, усе скажу... і коли воно, Кузьмо, народ робочий почне...

Кузьма. Мабуть, скоро...

Входять Тимофій Васильович, товстий чоловік, його жінка Аграфена та син Льоня — гімназист.

Аграфена. Здоров, куме, здоров, Кузьма Васильович. А де ж Марфа?

Тимофій. Що, не чекав?.. Чи приймеш до хати?

( Сміється.)

Кузьма. Признаюсь, не чекав, не чекав... Знайомтесь і сідайте. (До Тараса.) Це брат мій Тимофій — пролетарій, і його дружина Аграфена Степанівна — кума наша, хрестила Наташу, а це Тарас — українець селянин, подружився я з ним...

Аграфена (показує на Кузьму). А це кум наш, Льоню хрестив.

Тимофій. Ану, куми і родичі, ставте самовар, як колись було...

Кузьма. Да... колись... так ніби недавно... лише рік. Пригадуєш нашу останню розмову, га? (Сміється,) Ну що ж, самовар так самовар, але нема цукру у нас... тільки поганенькі цукерки, так що попереджаю...

Аграфена. Ось. (Кладе на стіл в газеті цукор.) Дістала й принесла. Цілий фунт. Став самовар, Кузьмо.

Кузьма. Здорово, кумо. Єсть, я зараз Марфу покличу. (Вийшов.)

Тимофій (до Тараса). Ну, як вам на заводі?

Тарас. Звикаю, мене у кузню прийняли.

Тимофій. А в яку партію записались?

Тарас. Ні в яку — я ще придивляюсь.

Льоня. Вам до есерів треба, це ваша партія, вони за селян.

Тарас. Хто вам сказав?

Льоня. Почитайте їх програму, там все написано.

Тарас. А ви її читали?

Льоня. Ясно, я б вам інакше і не радив вступати до есерів, це партія ваша, селянська...

Тарас. Значить, ви малограмотний ще чоловік, коли так кажете, а вам вже пора навчитись добре читати...

Аграфена (ображено). Льоня наш сім років у гімназії вчиться і вміє читати навіть по-французькому...