Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 46)

В а с я. Може, які скарги у вас є, викладайте.

Підходять.

Прапорщик. Назад!

В а с я. А ти хто такий?

Солдат. Братці, мені здається, що він шкура...

Голоси. Шкура... Шкура... (Підходять ближче, оточують.)

З-за бар’єра вийшли Кузьма, Тарас і Наташа, змішуються з юрбою.

Басов. Солдати свободи! Ми вийшли зустрічати першого міністра, але найбільша радість для нас, що ми зустріли вас, воїнів свободи... Вас, що кров’ю своєю...

1-й солдат. Доволі!

Голоси. Чули... Чули...

Басов. Солдати, герої...

Голоси. Долой... Чули... Долой...

Входить Романченко.

В а с я. Хто далі хоче слово — може, ви? (Показує на Чубатенка.) Чого ви так надулись, починайте...

Чути — б’є в якомусь селі далеко дзвін.

Романченко. Починайте, пане Чубатенко, бо часу вам , буде дуже мало.

Чубатенко. Вистачить, бо говорити я не буду. Прийміть священний хліб і сіль з рук хазяїв України. Нас пригнічували, пригнічував царат... Я плачу і, як член Центральної ради, вітаю вас... Серце обливається кров’ю, коли дивлюсь на ваші рани... Хіба можна говорити... Ні, треба мовчати і плакати над стражданням народу.

Романченко (крикнув). Пане Чубатенко, спиніться на хвилину і скажіть пану Басову, що його фільварок уже горить.

Басов. Горить... Бунт...

Чути гудіння дзвонів, одного, другого.

Чубатенко. Не бунт, народ наш творить суд над російськими поміщиками, що сторіччя тримали наші кращі землі.

Романченко (крикнув). Пане Чубатенко, а ваш фільварок загорівся першим, але ви так добре про любов до народу говорили, що я не хотів вас перебивати...

Чубатенко. Господи... що ж це?

Червоніє небо від пожежі, спалахнуло. Гудуть по селах дзвони. Всі застигли. Дивляться. Гудуть дзвони.

Басов. Прапорщик, до мене з загоном!

Прапорщик. Струнко, за мною кроком руш!

Чубатенко. Стійте... прапорщик, до мене, я вам наказую як член Центральної ради.

Басов. Прапорщик, слухать мене, це фільварок міністра Терещенка, я вам наказую!

Кузьма (крикнув). Братці! Вони йдуть стріляти в народ. Обеззброїти їх!

Тарас (підскочив, вихопив револьвер у фельдфебеля, навів на загін, крикнув). Кидай зброю!

Солдати, санітари, поранені метнулися до загону з криком: «Кидай зброю, кидай...» Загін кинув зброю, втікають. Прапорщик тікає за станцію. Тарас за ним. На пероні залишились одні поранені й перелякані музиканти.

В а с я. Дивіться, ще один фільварок загорівся!

Всі дивляться туди, завмерли. Тиша. Тільки далеко б’ють дзвони.

Кузьма. Запам’ятайте цю ніч, товариші! Мирна революція закінчилась — почалися бої... Від більшовиків Петрограда я закликаю вас, фронтовики,— готуйтесь до останнього бою за мир, за землю селянам, за фабрики робочим, за-нову жизнь... Це полум’я, ці дзвони по селах, це небо в огні... Це розплата бідняка за голод, за війну, за горе, за сльози, за кров свою, і жаль, що Керенський не прибув на таку урочисту зустріч, на цю народну безплатну ілюмінацію.

Входить Тарас з шаблею прапорщика.

Тарас. Кончив.

Солдат. Кого кончив?

Тарас. їх благородіє. Вони вже, мабуть, там... (Показує шаблею на небо.)

Входить начальник станції і Романченко з прапорцем.

Начальник станції. Прошу в вагони, через хвилину поїзд рушає. Романченко, відкрий семафор!

Романченко. Єсть, семафор! (Відкриває.)

Музикант (до Кузьми). А нам, музикантам, можна вже йти додому?

Кузьма. Ідіть. Нам зараз музика не потрібна.

Тарас. Стійте... Прошу я вас — дайте на прощання веселої... Грай, музика! Братці, розступись!.. Грайте ж, музики, бийте дзвони, дужче бийте!.. Горіть, пани, горіть швидше, горіть,— тепер ніхто вже не загасить!.. Грайте ж, музики, швидше, веселіше грайте!.. (Піднімає шаблю.)

Заграв оркестр веселу, розступились солдати, і Тарас пішов, вимахуючи шаблею, у танець. Горить небо, палає заграва, б’ють дзвони по селах. Хтось кричить: «Давай... Давай!..» Свисток паровоза. Крик: «Сідай у вагони!» Підхопили солдати Тараса на руки і понесли в вагон. Грають на пероні музиканти. Взяли під козирок начальник станції і Романченко,

стоять струнко. Рушає поїзд, лине пісня з вагонів дужче, дужче.

Завіса.

ДІЯ II

КАРТИНА ПЕРША Дома у Кузьми. В хаті М а р ф а. Входить Тарас.

Тарас. І хто це у вас в Петрограді пробив у небі дірку,— дощ... і дощ... Наташа ще не приходила?

Марфа. Ні. Ото як пішла з Ваською, так і до цього часу не приходила... Де вона бродить?..

Тарас. То, значить, вона понесла газети до нього в полк, ну, а там треба поговорити з солдатами... Хороший хлопець Васька, і гармоніст який. Я з ним потоваришував, скажу вам — такого веселого чоловіка я вперше бачу в житті.

М а р ф а. Та я помітила. Увечері знову підете до Васьки?

Тарас. Піду неодмінно. В полку у нього я двох земляків зустрів, обидва на кухні служать кухарями. Пристроїлись, чорти, добре.

М а р ф а. А ви де ходили?

Тарас. На заводі був.

Марфа. Сьогодні ж неділя. Що ви там робили?!

Тарас. Я вчив хлопців воєнному ділу, а потім вони мене просвіщали, про Карла Маркса розказували і про його вірного товариша, от забув тільки фамілію. Ви не пам’ятаєте, як звали друга Карла Маркса?

Марфа. Про Маркса я щось чула, тільки не знаю, на якому він заводі працює...

Тарас. Він революціонер... За робочих стояв...

Марфа. А, то він, мабуть, у Смольному ¹² — там вони всі, і Кузьма мій туди ходить...

Тарас. Помер він, бідолаха, і товариш його помер, а за життя вони до людей написали «Маніхвест» ¹³, щоб пролетарі! всіх країн соединялись... щоб — от забув, як там далі написано, але, одним словом, треба усім бідним людям соєдинятись, бо гуртом легше буржуїв бити. Так що ми тепер соєдиняємось...

Марфа. І ми, жінки, теж тепер соєдинятись будемо... Сьогодні в черзі біля лавки вирішили, що коли завтра дадуть такий поганий хліб, як сьогодні — ось подивіться, півфунта на душу, чорний, як земля, з соломою і піском,— то завтра підемо усі жінки до міністра у палац і будемо там робити протест, будемо кидати цим хлібом міністрам у голову — так що і ми соєдиняємось...

Входить Наташа. На ній розірване плаття, вона тримає платок у крові біля голови, її підтримує В а с я.

Наташо, що з тобою? Наташо...