Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 39)

Аркадій. Я завідую лікарнею, і я мушу...

Берест (перебиваючи). Зараз тут Кречет командир, і прошу вас виконувати його накази.

Аркадій. Тоді пробачте, товаришу Берест, я більше не відповідаю...

Берест. Тихше... Ти мені ще даси відповідь, хто довів Кречета до такого стану. Я з тобою завтра поговорю. (Повернувся і пішов до секретаря обкому.)

Аркадій. Я давно чекаю на цю розмову. Ми ще побачимо, хто командир. (Вийшов у бокові двері.)

Секретар обкому. Що все це значить?

Берест. Кречет не хотів їхати.

Секретар обкому. Як?

Берест. Я застав його у такому стані, ти розумієш, він весь тремтів.

Секретар обкому. Що ж буде? В такому бою спокій потрібен насамперед.

Берест. Будемо сподіватись на краще. Я вірю в Кречета. Молодий він, але глибокий, талановитий... Я вірю йому. (Побачив Ліду.) Лідо, і ти тут?

Ліда. Тут. Я тут, товаришу Берест, тому, що теж вірила — більше ніж ви — товаришу Кречету, а зараз приїхала за тілом батька після його операції...

Велика пауза. Тільки чути, як барабанить дощ.

Христина Архипівна. Воно, знаєте, різні случаї бувають... Скільки я надивилась за двадцять років своєї медицинської служби санітаркою! У дев’ятнадцятім году я служила санітаркою в маленькій лікарні коло станції Попелюхи. Чули, Попелюхи?.. Хворих було небагато: одні видужували, другі вмирали, і життя наше медицинське йшло спокійно. Але якось увечері налетіла на село кавалерія денікінська. Стали вони на ніч по хатах, а в лікарню прийшов офіцер з наказом, щоб ми зібрали увесь струмент, ліки і на світанку вирушили з ними як мобілізовані. Лікар і фершал одразу погодились, але через годину втекли... Залишилась з хворими я сама і думаю: що ж його робити, коли вся медицина втекла?.. Та раптом чую, з яру за селом зацокотів кулемет — і пішло!.. Оточили село наші червоні, били з гармат цілісіньку ніч денікінці, а на ранок здались. Вийшла я з лікарні до воріт, дивлюсь, несуть когось пораненого. Підходять. Питає один, із зіркою: «Це лікарня?» — «Тут,— кажу,— несіть сюди», а сама тремчу: що ж воно буде, коли наш лікар і фершал — уся медицина втекла? А вони всі з ружжами, і схожого на лікаря між ними нема. «Хто ви така?» — питає мене матрос, видко, командир. «Христина Архипівна,— відповідаю,— санітарка».— «Кличте лікаря, комісара тяжко поранено, великий осколок у нозі».— «Нема лікаря, нема й фершала — втекли ще вчора, втекла уся медицина»,— і розказала я їм все. Стогне сердешний комісар. Побіліло лице у нього, кров’ю сходить... Дивляться на нього червоноармійці — зажурились, а командир не витримав і витер сльозу кулаком... І так мене за серце взяло, підійшла я до них та й кажу: «Скидайте, хлопці, ружжа,_л мийте руки і будете мені пособляти». І поскидали вони мовчки ружжа, помили руки і поклали комісара на стіл. Хотіла я зробити операцію, щоб не боліло, знайшла шприц, а тих ліків, що біль спиняють, найти не можу — на всіх пляшечках по-латині написано, а вся наша медицина втекла. Промила я рану, змастила йодом, ножик взяла медицинський, подержала його на вогні та й кажу їм: «Держіть, хлопці, комісара, держіть міцно, будемо починати». Поклали вони руки на комісара, я швиденько тіло розрізала і легенько осколок витягла, кров зупинила, забинтувала. На другий день легше стало комісару. Полежав він шість днів, а на десятий рушили вони з села, і коли проїздили мимо лікарні, спинив їх командир-матрос. Погукали мене, і не встигла я підійти, як крикнув матрос-командир: «Ескадрон, смирно, на Христину Архипівну рівняйсь!» Всі повихоплювали шаблі, а я з переляку мало не впала. Тоді зліз з коня матрос-командир, підійшов до мене, взяв під козирок і сказав: «Від красної кавалерії благодарим вас, Христино Архипівно, за операцію нашому дорогому товаришу комісару. Призводимо вас у почотні червоні санітарки». Зняв він з безкозирки зірку, дав мені

і поцілував. Усі крикнули «ура» тричі і поїхали... І тепер лежить у мене дома та зірка. Залізна вона, а дорога мені, бо такий случай у нашій медицинській жизні забути не можна.

Секретар обкому. Случай у вас, Христино Архипівно, і справді незабутній...

Десь далеко нагорі чути телефонні дзвінки. Потім швидко виходить сестра О л я, назустріч Стьопа.

Стьопа. Ну, як там?

Оля (тихо). Дуже важко... (Виходить.)

Увійшла Валя.

Стьопа. Ну?

Валя мовчить.

Ну? Кажи... Чому ти вийшла?..

Валя. Все йшло добре. Але пульс почав падати і зник. Платан Іванович зробив укол у серце... (Побачила внизу людей.) Ходімо.;

Далеко по коридору йде Кречет, у білому халаті, у масці, тільки руки темні — вони в резинових рукавичках. Кречет наближається, зупиняється посеред сходів. Його оточили і бояться спитати. Велика пауза.

Берест. З чим прийшли, товаришу Кречет?

Платон (помалу зняв маску, обвів присутніх поглядом). Думаю... (Пауза.) Він буде жити.

Берест. Спасибі, Платоне Івановичу... Велике спасибі.

Платон помалу скидає резинові рукавички, зробив ще кілька кроків, похитнувся і спочатку немов сперся ліктем на поруччя, потім упав на сходи

непритомний.

Ліда. Платоне! (Кинулась до нього.)

За нею підійшли всі, оточили його.

Терентій Йосипович (схилився над ним, тихо говорить). Розстебніть... Шприц... Камфору...

Професор (іде до Платона. Говорить, ледве стримуючи хвилювання). Підніміть його трохи...

КАРТИНА ДРУГА

У Кречета. Стьопа, Валя і Оля.

Стьопа (несе квіти). Валю, ці квіти на мене так впливають, так впливають, що я більше не можу...

Валя. Я бачу. Принеси води.

Стьопа. Зараз. Олю, тебе просить Терентій Йосипог вич — він там, у саду.

Оля. Поклич його сюди.

Стьопа. Він не може прийти. Іди, Олю, на хвилинку

Оля виходить.

Валя. А чого ти стоїш? Мені потрібна вода.

Стьопа. Валю, наша епоха — епоха величезного напруження, коли ми не тільки переробляємо світ, але й у собі нищимо...

Валя (перебиває). Стьопо, чого ти хочеш, кажи прямо.

Стьопа. Ми підемо звідси не раніш другої години.

Валя. Ну то й що?..

Стьопа. В нашу епоху трамваї в нашому місті ходять до дванадцятої ночі, пізніше їх не буде... Живу я на околиці... Там темно, ну і, розумієш, не зовсім безпечно...

Валя. Залишайся тут.

Стьопа. Незручно, Валю. Я відчуваю, що за відомим законом діалектики доведеться мені піти до тебе...

Валя. Можна, можна. Я дам тобі ключ від кімнати,

і ти підеш до мене. А я за тим же законом лишуся тут

Стьопа. Тобі, Валю, тут залишатись незручно. Наша епоха...

Валя. Стьопо, піди принеси води. Цей букет я поставлю у вазу, а тебе прошу: випий там три склянки і заспокойся.

Стьопа. Валю! (Обіймає її.) Невже ти не відчуваєш нашої бурхливої епохи?

Валя. Відчуваю, відчуваю... Іди.

Входять Терентій Йосипович і Оля.

Терентій Йосипович. Дивись, Олю, тепер ТИ рот зумієш, чого я тебе кликав?

Оля. Стьопо, це нечесно!

Валя. Терентію Йосиповичу, швидко Платон прийде. Пора йти.

Терентій Йосипович. Зараз підемо. Стьопо, збирайся.

Входять Марія Тарасівна і Христина Архипівна.

Марія Тарасівна. Ви вже тут самі порядкуйте, а я піду до лікарні.

Стьопа. Ще рано. Зараз п’ять, а Платон Іванович вийде о сьомій.

Марія Тарасівна. Не можу я більше чекати. Христино Архипівно, коли що треба буде — Валя допоможе.