Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 36)

Аркадій. Що додати?

Терентій Йосипович (читає). «Смертність збільшується», а далі риска, і дописати: «після складних операцій».

Аркадій. Товаришу Бублик! Ви що — насміхаєтесь?.. Це ж документ, написаний трьома вашими колегами...

Терентій Йосипович. А... а... золотко, я теж підписую. Значить, я маю право хоч трошечки додати, бо це ж несправедливо. Всі знають, що Платоша легкі й середні операції робить бездоганно. Коли навіть згадати про складні, то... то...

Аркадій. Ну, добре, добре. Допишіть і підписуйте, нарешті.

Терентій Йосипович. Ні, ні. Ви самі допишіть от тут — зверху.

Аркадій. Давайте. (Дописує.)

Терентій Йосипович дивиться.

Нате!

Терентій Йосипович (взяв, читає). «Смертність збільшується — після складних операцій». Так... так...

Аркадій. Підписуйте швидше. Мені зараз треба йти... До Платона я зайду пізніше...

Терентій Йосипович. Зараз, зараз... Мені теж пора до хворих. Ой, ой, у мене щось із серцем. Ой!.. Ніколи в житті не боліло, а зараз коле... Так коле... Аркадію Павловичу...

Аркадій (різко). Я можу дати вам води.

Терентій Йосипович. Ні, ні, води не треба... Дякую, не треба... Мені нічого не треба...

Аркадій. Так ви підписали?

Терентій Йосипович. Ні, не можу... (З його рук випало перо. Іде на авансцену.) Ні, ні!

Аркадій. Чому?

Терентій Йосипович. Ви... ви знаєте, що таке честь людини? Знаєте? Ви мовчите? Ви не знаєте, що найголовніше в житті...

Аркадій. Є честь більш висока — честь країни!

Терентій. Неправда! Ні! Країна — це ми, це наше серце, це — наша честь простих людей! Це і є честь Батьківщини!..

Аркадій. Замовкніть! Ви забули, з ким говорите!

Терентій Йосипович. Ні... ні... Не спиняйте мене. Терапевт Бублик уперше говорить із своїм начальником. Я вислухав сто двадцять п’ять тисяч пульсів і маю право на те, щоб один раз у житті вислухали мене... Що робиться тут, у моєму серці... Сідайте і слухайте мій пульс...

Аркадій. Я не маю часу вас слухати. Зверніться до лікаря-психіатра. (Встав, іде,)

Терентій Йосипович (вслід йому). Не бажаєте?.. Ідіть... У вас ніколи нема часу. (Схвильовано.) Ой, щось серце... (Підходить до телефону, поправляє щіточкою вуса, бере трубку.) Дайте мені секретаря районного комітету Всесоюзної партії більшовиків. Здрастуйте, говорить безпартійний лікар Терентій Йосипович Бублик... Я прошу вас прийняти мене і вислухати... Так... Зможу... зможу... В десять ранку... Добре. Дякую. Прощайте. У цього лікаря знайшовся час.

Чути сміх Ліди і голос Платона: «Дивіться, які хмари. Буде дощ. Прошу вас, на півгодини». Голос Ліди: «Тільки на дві хвилини». Ліда і Платон входять. Ліда в білій легкій сукні.

Платон. Терентію Йосиповичу! Привіт!

Терентій Йосипович. Здоров, Платошо. Я чекав тебе, але вже пора бігти до хворих. Завтра забіжу — треба поговорити. (Іде.)

Платон. Хоч познайомся...

Терентій Йосипович. З радістю. Терентій Бублик. Пробачте, але мені треба бігти до хворих. На все добре.

Ліда. Прошу, прошу...

Бублик вийшов.

Платон. Це наш терапевт. Найміцніший віл здох би за тиждень, коли б виходив стільки. Роботяга, чудесна людина...

Ліда. Трохи смішний, але симпатичний.

Платон. Він прожив шістдесят років, і у нього не вистачило часу, щоб одружитись. Бідолаха!

Ліда. Це може трапитись і з вами.

Платон. Чому?

Ліда. Ви теж багато працюєте, без кінця-краю возитеся з хворими...

Платон. Ці дні, Лідо, я працюю більше, ніж коли, і — дивно — у мене знайшовся час навіть для мрій.

Ліда. Ви мрієте про складні операції?

Платон. Так, я мрію про операцію власного серця.

Ліда. Ви захворіли?

Платон. І, здається, безнадійно.

Ліда. Цікаво, хто буде той хірург... Кому ви довірите власне серце?.. Ну, відповідайте, Платоне. Я чекаю.

Платон. Тому, хто ненавидить хірургів.

Ліда. Хто ж це?

Пауза.

Платон. Найбільш ненавидите хірургів, здається, ви.

Ліда. Тоді... (сміється) ви рискуєте життям.

Платон. Я згоден.

Ліда. Згодні?

Платон (по великій паузі). Ви відмовляєтесь, Лідо? Я чекаю.

Ліда. Не знаю... Не знаю, Платоне... А квіти, які ви нарвали для мене в лісі, ще не зів’яли... В той вечір я довго дивилась на них, Платоне, і згадувала до дрібниць дитинство... Цілими днями бродила я в лісі, збираючи квіти, співала пісень, і, здавалось, затихало шарудіння листя на старих дубах, вони слухали мене, я бачила їх теплу посмішку і чула шепіт-вітання суворих велетнів... І тільки стихала моя пісня — вступав лісовий оркестр... Тоді я лягала на траву, дивилась крізь гілля на білі хмарки, годинами слухала величну симфонію... І хотілось розірвати зелену сітку, щоб небо почуло радісну пісню землі... Ваш подарунок викликав у мене найдорожчі спогади. Я майже ніколи не співаю, сама не помітила, заспівала... (Тихо співає, потім заплющила очі. Тихо.) Спасибі вам...

Платон підійшов і поцілував її.

Платоне... Тільки видужає батько... Він буде жити, правда? Буде жити? Ти мовчиш...

Платон. Буде... Він буде жити...

Входить Аркадій.

Аркадій. Створюєте новий проект?

Платон. Він уже створений.

Аркадій. Швидко... А я б радив вам, Платоне Івановичу, не поспішати. Лідо, я був учора ввечері двічі, сьогодні знову, і все не застаю тебе.

Ліда. Так... А що?

Аркадій. Нічого... Я прошу дарувати мені за те, що перебив вашу відповідальну роботу над проектом. Я тільки на три хвилини. Платоне Івановичу, ти знаєш, що я все ж таки тобі приятель і тому завжди покривав наслідки твоїх хірургічних експериментів. Я не мав права цього робити, як громадянин... Але всі ми — люди і маємо багато слабостей... Один — до приятеля, другий — до коханої приятеля...

Ліда (різко). Аркадію!..

Аркадій. Одну хвилину. Твій останній експеримент викликав обурення громадськості і зокрема наших лікарів...

Платон. Що ти хочеш сказати?

Аркадій. Спокійно. Ти, Лідо, пробач, але так чи інакше ти мусиш знати... Я розумію, Платону важко тобі сказати, але я мушу. Твій батько після двох його операцій дві години тому... Ну...