Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 33)

Платон. Я послухаю звідси.

Майя (підходить до нього). Вам тьотя Ліда не подобається, ви її не любите, ні?.. Що ж ви мовчите?,. Скажіть тихенько.

Ліда. Майю, іди сюди.

Майя. Зараз. (Тихо.) Любите, так? (Кивнула головою.)

Кречет кивнув на знак згоди.

(Підбігла до Ліди і тихо їй на вухо.) Дядя Платон тебе любить, тільки він неактивний. Ти з ним поговори. (Включила радіо.) Слухайте музику, а я вам зараз щось приготую. (Вибігла.)

Велика пауза.

Ліда. Товаришу*Кречет, скажіть, чому мене не пустили до батька?

Платон. Тому, що в лікарні є певні дні, коли дозволяють одвідувати хворих. Такий порядок.

Ліда. Порядок... Я передала записку, а відповіді чекала під ворітьми цілу годину і не дочекалась. Це теж «порядок» чи спеціальна виучка вашого персоналу?

Платон. Прекрасна виучка.

Ліда. Це хамство! Свавілля!

Платон. Дякую.

Ліда. Прошу.

Велика пауза.

Платон. Лідо, скажіть, ви...

Ліда (перебиває). Прошу вас не ставити мені ніяких питань. Раджу вам до приходу товариша Береста як слід продумати ваші заперечення до проекту, бо доведеться говорити при мені, а не у вухо в себе у кабінеті. Попереджую вас, я людина різка, і ви це сьогодні відчуєте.

Платон. Я приїхав просити товариша Береста відкласти нашу бесіду.

Ліда. Відступаєте?..

Платон. Ні. Я хочу, щоб ви зрозуміли одну просту істину. Перед лікарем і архітектором стоїть одне завдання — продовжити життя людини.

Ліда. А над чим я працювала? Хіба я проектувала тюрму? Як ви смієте так говорити зі мною!

Платон. Ви знаєте, що в нашій міській лікарні лежать хворі навіть у коридорах, немає місця...

Входить Берест.

Берест. Пробачте, спізнився...

Платон. Ні! Ви вчасно. Скажіть, ви були в лікарні хоч раз?..

Берест. Я здоровий.

Платон. От у цьому й біда наша. Жаль, що не захворіли. Я б вас поклав у коридорі, і ви б тоді почули від хворих, що вони думають про вас.

Берест. Лають?

Платон. Всі береги Чорного моря палацами-санато-ріями забудували — це добре, але пора і до лікарень взятись. За чорний хліб, а потім продовжувати пекти торти...

Вбігає Майя, вся в борошні, побачила Береста і стала.

Берест. Майю, що це таке? Ступай-но 'жідси.

Майя. Я хотіла приготувати їм хрустики' до чаю. Я ж сьогодні хазяйка, ти ж сам казав. Тьотю Лідо, ходім, а то на кухні такий (витирає очі) дим, що я вже й дивитись не можу.

Берест. Лідо, подивись-но, що вона там натворила. Ще будинок спалить.

Ліда. Майко, Майко... Ходім.

Ліда і Майка йдуть.

Берест. Дивлюсь я на вас, Платоне Івановичу, і думаю,— мабуть, важко вам живеться.

Платон. Не легко.

Берест. Я був на вокзалі, зустрічав академіка Петра Петровича Малиновського.

Кречет. Він приїхав?

Берест. На жаль, ні. Він дуже вибачався. Приїде завтра вранці. Чого це ви так погано виглядаєте?

Кречет. Сьогодні важкий день. Оперував хворого вдруге і...

Берест. Хворий помер?

Платон. Ні, та я вирвав у смерті тільки два-три дні... Серце... П’ятдесят років, а серце — ніби прожив сто.

Берест. Хто хворий?

Платон. Батько Ліди.

Берест. Вона знає?

Платон. Не треба їй говорити. Не варто хвилювати.

Берест. А може, краще сказати, коли ясно, що\кінець?.

Платон. Завтра я востаннє спробую перемогти його старість, смерть.

Берест. Товаришу Кречет, чи не здається вам, що старість незрівняно гірше смерті? Я смерті ніколи не боявся і відчуваю, що зустріну її спокійно, як зустрічав не раз на фронті, а от старість...

Платон. Побороти смерть людина не в силі, але передчасну старість — можна і треба. Серед нас багато ще варварів, які пускають своє здоров’я на вітер. Оперуємо людину — їй сорок років — молода, а серце, як у старого діда. Тоді я почуваю себе не хірургом, а прокурором. Як можна в наш час так себе кидати в обійми смерті! Я розумію статистику царської Росії, коли життя жінки тривало в середньому тридцять три роки, чоловіка — тридцять один рік. Яка трагедія народу! У людства вкрадено сонце на мільйони років. Ми повертаємо його. Недалеко той день, коли ми знищимо передчасну старість назавжди, примусимо смерть відступити.

Берест. Це буде самий гуманний пам’ятник всім, хто передчасно згорів за наше майбутнє.

Входить шофер Вас я.

В а с я. Павле Семеновичу, машину в гараж?

Берест. Машину?.. Одвезеш товариша Кречета, проте... Заправ, Васю, як слід, поїдемо за місто. Розумієш?

В а с я. Єсть. Швидкість можна, як у минулий раз?

Берест. Так.

В а ся вийшов.

Поїдемо за місто, товаришу Кречет. Дорога через ліс... Сто кілометрів на годину... Вітер свіжий дзвенить, як поцілунок коханої дівчини. Візьмемо з собою Ліду, Майку, спинимось під яким-небудь «деревом жизні» і заспіваємо. (Співає.) «Ой не шуми, луже...»² Лідо, Майко, де ви там? (До Кречета.) Поїдемо?

Платон. Дякую, я з радістю.

Берест. Ви, мабуть, і забули, коли були в лісі, в степу...

Платон. Років вісім тому.

Берест. Це теж варварство, товаришу Кречет.

Входять Ліда і Майя. Майя иесе тарілку з хрустами.

Ліда. Прошу попробувати творчість Майки.