Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 213)
Як відомо, спочатку письменник не наважувався вводити у п’єсу ігровий образ Ілліча, плануючи тільки показати його у фіналі, без слів, але потім змінив свої наміри. У статті «Великий народний вождь» («Правда», 1939, 20 січня) він розповідав, що виявлене довір’я змусило його мислити й почувати по-новому. «Я розумів,— писав драматург,— що коли вдасться мені в двох сценах відобразити хоча дві-три риси Леніна, то це буде велике свято в моєму творчому житті». Вивчаючи матеріал, розмовляючи з людьми, що бачили Володимира Ілліча, драматург вирішив показати насамперед таку його органічну рису, як народність. «В історії людства ніхто з великих людей до Леніна не був таким воістину народним вождем, як він, не розумів так глибоко дум і прагнень трудового народу, як він».
Письменник стримано оцінював цю свою першу драматургічну спробу створити сценічний, зримий образ Ілліча, вважаючи роботу над п'єсою «Правда» лише підступом до цієї важливої теми. «П’єса моя дуже і дуже недосконала, і говорити про те, що в ній якоюсь мірою відображено образ Володимира Ілліча Леніна, було б наївністю з мого боку. Та я щасливий, що опинився в числі моїх друзів-письменників, які були першими на цьому шляху, яким було що писати, про що говорити, які першими дали якийсь матеріал для артистів».
На Україні першим показав «Правду» Харківський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка (постановка М. Крушельниць-кого, художник В. Меллер, композитор Б. Крижанівський). Прем’єра вистави відбулася 4 листопада 1937 p., а вже наступного дня — 5 листопада п’єсу дивилися і глядачі Києва в театрі ім. Івана Франка (постановка Г. Юри, художник Г. Руді, композитор Н. Пруслін). Одночасно постановку «Правди» здійснив у Московському театрі Революції (нині театр ім. В. Маяковського) режисер М. Петров. З великою відповідальністю поставилися до свого завдання виконавці ролі Леніна — М. Кру-шельницький, А. Бучма, М. Штраух, які незмінно мали великий успіх.
Н. К. Крупська у статті «Про п’єси, присвячені Жовтню» («Правда», 1937, 13 грудня) відзначала чутливу реакцію глядачів на появу Володимира Ілліча на сцені. «Зараз показують на сценах п’єсу Корнійчука «Правда» і п’єсу Погодіна «Людина з рушницею»... В обох п’єсах
поданий Ленін. Не можна подавати Жовтень без Леніна. На п’єсі Корнійчука в Театрі Революції і на п’єсі Погодіна в театрі Вахтангова публіка реагує на зразок робітників французького передмістя на п’єсу, що їх хвилює: глядачі аплодують перемогам робітників, успіхам братання, роблять вголос зауваження, вигукують,— видно, переживають п’єсу разом з автором і артистами, які її грають. Це, по-моєму, дуже велике досягнення. Коли з’являється Ленін, публіка вибухає громом оплесків. Але характерно, що в п’єсі Корнійчука «Правда» публіка в перших двох діях дуже активна, а в третій дії з появою Ілліча затихає і напружено стежить за грою...
У п’єсі «Правда» дуже добре задумано протиставлення образу Керенського образові Леніна. Керенський сповнений самовдоволення, повчає, бездумні накази дає, Ленін переконує, розтлумачує, що і як треба робити. Керенський — колишнє начальство, Ленін — товариш... У обох авторів краще за все подана солдатська маса,— образи солдата Шад-ріна і Тараса винятково хороші... Обидві п’єси гарні, співзвучні з моментом, який переживаємо». Водночас Н. Крупська вказала на окремі про-рахунки у п’єсі Корнійчука, зокрема схематизм жіночих образів.
П’єсу «Правда» ставили ще кілька театрів?4 Запорізький (нині Львівський) ім. М. Заньковецької — режисер Б. Романицький; Сталінський (нині Донецький) ім. Артема — режисер В. Василько; серед вистав післявоєнного періоду слід відзначити постановку другої редакції п’єси; Д. Алексідзе у Київському театрі ім. Івана Франка, здійснену в 1970 р. до 100-літнього ювілею В. І. Леніна.
«Правду» екранізовано 1957 р. на Київській кіностудії ім. О. Довженка (сценарій О. Левади, режисери В. Добровольський та І. Шмарук).
Ленінська тема постійно приваблювала Корнійчука, знаходила втілення у наступних творах, насамперед, лк він сам вважав, у п’єсах «Фронт» і «Пам’ять серця». 1969 р. Корнійчук узагальнив ці свої почуття й міркування у невеликому есе «Неиссякаемый источник вдохновения»:
«Что означало лично для меня как писателя обращение к ленинской теме?
Хочется вспомнить один эпизод, оказавший решительное влияние на всю мою литературную биографию. В 20-х годах я, сын железнодорожного рабочего со станции Христиновка, был как один из организаторов комсомольской ячейки командирован в Киев на литературный факультет Института народного образования. Был я, как и все мои товарищи-комсомольцы, пламенным энтузиастом новой жизни...
В 1925 году я закончил рабфак и поступил на литературно-лингвистический факультет института... Мы очень любили литературные вечера... Все мы, естественно, тянулись к литературному творчеству, подражали Владимиру Маяковскому, другим революционным писателям. Представьте себе ночь в студенческом общежитии. Друзья спя г богатырским сном, сном праведников, а я, примостившись у тумбочки, до рассвета сижу над рассказом. Рассказ назывался «Он был великий» («Він був великий»), и в нем я делился впечатлениями о том, как в украинское село приходят вести о кончине Ленина, говорил о бессмертии его образа в народной памяти. Писал я о том, что видел и слышал в родных местах. Я, как и другие, воочию наблюдал, как народ переживал смерть Владимира Ильича, видел, как началось движение, получившее название Ленинского призыва.
Когда рассказ был готов, я переписал его начисто и понес в киевскую газету «Большевик». В редакции рассказ при мне читать не стали, а попросили меня зайти через недельку за ответом. Это было 24 января 1925 года (число тут вказано, мабуть, помилкове, оповідання опубліковано 21 січня 1925 р.—
Знаешь, Сашка, у тебя есть, оказывается, однофамилец. Прочитай, как он хорошо сегодня в «Большевике» о Ленине написал...
Вспоминая то далекое время, я часто думаю о том, что именно ленинская тема сделала меня писателем..
Переломным этапом моей биографии явилась пьеса «Гибель эскадры». Она была напечатана в 1933 году. Я работал в архивах и беседо-эал с множеством очевидцев и участников героического эпизода гражданской войны. Но образы, родившиеся у меня в голове, долго еще не находили реального драматургического воплощения. Мне нужно было самому почувствовать среду моряков-черноморцев. Я попросил зачислить меня краснофлотцем на военно-морское судно. Жил в кубрике и делал все, что полагалось по закону морской жизни. Здесь я воочию увидел героев своей будущей пьесы. Кульминационным моментом в трагедии является, как известно, радиограмма Ленина. Мне пришлось подробнейшим образом осветить событие для того, чтобы зрители поняли, какое мужество, мудрость и беззаветную стойкость надо было проявить морякам, чтобы с честью выполнить приказ Ленина. Таким образом, сама жизнь поставила передо мной во всей глубине и величии тему: Ленин и народ...
Мне приходилось бывать на многих постановках «Гибели эскадры», и всегда после прочтения на сцене ленинского документа зал разражается бурей аплодисментов. Такова сила ленинского слова. Работая над пьесой, я понял, какой эмоциональный заряд несут в себе ленинские документы, как бы спрессовавшие в себе опыт героической эпохи. Поэзия этих документов практически неисчерпаема...
Самым важным событием предвоенного времени для меня была работа над пьесой «Правда»... Я поехал в Ленинград, в места, связанные с событиями семнадцатого года... Там у меня и родился замысел историко-революционной пьесы об общности исторических путей украинского и русского народа в революции, о судьбе крестьянина-бедняка, приходящего к великой правде Ленина.
Я постоянно ходил в Смольный, в чьих коридорах два десятилетия назад раздавались шаги истории — шаги великого Ильича. Мне удалось получить фототипическое издание газеты «Рабочий путь». Большое значение для познания эпохи имела газетная хроника событий. Я тщательно записывал воспоминания очевидцев ленинских выступлений, был на квартире, где некогда жил Ильич.
Работа над пьесой дала мне возможность познакомиться с одним из соратников Ленина Владимиром Дмитриевичем Бонч-Бруевичем... Многими художественными деталями в «Правде» я обязан этому замечательному человеку
Тогда же под влиянием бесед со старыми большевиками я выработал для себя незыблемый принцип изображения ленинской темы в искусстве. Ленин — величайший гений. Его образ грандиозен сам по себе; совершенно недопустимы, на мой взгляд, всевозможные бытовые подробности, мельчащие фигуру гения...
В пьесе я стремился показать теснейшую связь Ильича с массами, с народом, с простыми людьми. Именно в этом была художественная сила произведения...
Я умышленно ввел в действие Владимира Ильича в наиболее напряженном месте пьесы. Ленин предстает перед зрителями именно как исторический деятель, как руководитель революционных масс. Любая бытовая подробность снизила бы звучание образа. В эпилоге пьесы также выступает Ленин он говорит вещие слова, дает программу действий: «В России мы сейчас должны заняться постройкой пролетарского социалистического государства»