Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 208)

Капітан. А чого не поїхали?

Галина. З Москви має дзвонити Антоніо. Мене Катя залишила вартувати.

Капітан. Дзвонив?

Галина. Ні.

Капітан. Хороший дядько цей італієць! Жаль, що маятник.

Галина. Хороший дуже... Коли б не він, загинула б Катя. Місяць ховалися вдвох після вибуху, аж поки не прийшли американці...

Капітан. Жаль, що так швидко поїхав! Хотів з иим ще поговорити.

Г алина. Поспішав... Дуже поспішав. Та й краще, що поїхав... Катя дуже хвилювалася, все-таки...

Капітан. Розумію... Така зустріч штормить людину.

Галина. Подобається вам моя робота? (Показує светр.)

Капітан. Дуже. Кому це ви?

Г алина. Другу Кирила Сергійовича. На півночі живе, хворий. Все життя вони разом смішили. Кирило був Пата-шоном, а друг його грав Пата. Два роки тому приїздив. Ми думали, що боки порвемо від їх куплетів. Пат от такі вуса чіпляв. Обоє одягалися в дуже смішні костюми, на голові капелюшки, а на ногах туфлі на півметра. Грали обоє па маленьких гармошках.

Капітан. Я колись у кіно бачив Пата і Паташона... Дійсно, умерти можна від сміху.

Входить Кирило. Він у костюмі Паташона. В одній руці гармоніка,

в другій телеграма.

Галина (крикнула). Що?

Кирило (простягнув телеграму). Пат помер...

Велика пауза.

Галина. А я светр йому...

Капітан. Заспокойся, Кирюшо... (Тихо.) Що ти так... Кирило. Він просив... Я виконую його останнє бажання. (Заграв на гармоніці, з’явилася посмішка на його обличчі і почав тоном Паташона.) Дорогі глядачі, мій друг Пат трошки спізнився... Але він скоро, от-от буде... Він завжди буде з вами, як посмішка, як сміх радості, без якого не можна жити, працювати, кохати, боротися і перемагати... Він просив мене виконати наш перший куплет. Я буду співати і за Пата, і за себе... Отже, ми починаємо! Співає Пат! (Співає куплети Пата.) А тепер співаю я, Паташон! (Співає.) Простіть... Я... я не можу. (Схилив голову, грає і виходить.)

Капітан пішов за Кирилом. Галина поволі складає светр. Входить Катерина. Вона зняла плаща, кинула, підходить до Галини, дивиться на її обличчя. Витирає сльози матері.

Катерина. Мамо, хоч ти держися, чуєш! (Обняла матір.)

Галина. Два роки швидко пролетять!.. З Москви не дзвонили...

Катерина. За один день стільки...

Галина. Катю... Катрусю...

Катерина. Не бійся, мамо, я витримаю... Витримаю, а тобі не можна хвилюватися, чуєш? Бачиш, я уже й опанувала себе. Не плач, ми ж з тобою солдати... Все життя солдати, ти сама так твчила мене... Все життя, мамо.

Здаля чути: грає духовий оркестр. Входить капітан.

Капітан. Чи немає у вас якихось крапель? У Кирила сердце...

Галина. Зараз (Принесла пляшечку з ліками.) Ходімо. Катю, я на хвилинку, я зараз.

Катерина. Іди... Іди...

Чути тривожні гудки пароплава. Нерухомо стоїть Катерина. Входить Рая з чемоданом. Спинилась біля дверей. Катерина її не бачить.

Все життя. Все життя...

Рая тихо сідає на стілець. Все ближче музика, веселим маршем вступає хор піонерів. Іде Катерина до балкона. Все дужче ллється пісня.

Завіса.

Одинадцять п’єс, які складають книгу вибраних драматичних творів

О. Корнійчука, належать до кращих здобутків його спадщини. Це «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Правда», «В степах України», «Фронт», «Макар Діброва», «Калиновий гай», «Крила», «Сторінка щоденника», «Мої друзі», «Пам’ять серця». Майже всі вони відзначені літературними преміями, зажили бурхливим і тривалим сценічним життям у багатьох театрах Радянського Союзу, добре відомі й зарубіжному глядачеві. Добір самё цих творів диктувався бажанням найповніше представити постать Корнійчука як письменника, що всією своєю творчістю, активною громадянською позицією був звернений до суспільних проблем, якими жив народ протягом тих 40 років, за яких драматург був його мистецьким повпредом. Глибоко вкорінені національні характери сучасників, виразні соціальні типи Корній-чукових драм мають неперехідну естетичну цінність навіть тоді, коли втрачається гострота і своєчасність сюжетних колізій, коли плип часу зїіімає або змінює акценти реальних життєвих суперечностей, що становили суть драматургічних конфліктів.

За основу даного видання взято нещодавно завершене у видавництві «Наукова думка» Зібрання творів О. Корнійчука у п’яти томах (К., 1986— 1988; далі при посиланні на це видання вказуватимуться лише том і сторінка). При укладанні книги та написанні приміток враховано наявні редакції драматичних творів та варіанти, висвітлено сценічну історію п’єс драматурга, залучено архівні матеріали, що зберігаються у фондах Корнійчука в Центральному державному архіві музеї літератури і мистецтва УРСР (ЦДАМЛМ), взято до уваги останню волю автора, ще відбилася при підготовці російського видаїшя (Собр. соч. В 4-х т. Л., 1976—1977. Примечания Д. Я. Шлапака).

Місця, що коментуються, позначені суцільною нумерацією в межах одного твору.

ЗАГИБЕЛЬ ЕСКАДРИ Героїчна драма на 3 дії, 7 картин

Вперше надруковано окремим виданням 1934 р. Того ж року вийшле і перше російське видання п’єси у перекладі 1. Круті (М., 1934). Написян* 1933 р.

Фабула драми заснована на дійсних фактах: у червні 1918 p., виконуючи* наказ В. І. Леніна, революційні моряки затопили в Новоросійській бухті ескадру Чорноморського флоту, яку намагалися захопити війська кайзерівської Німеччини.

Згадуючи історію написання п’єси, О. Корнійчук у своєму виступі на нараді українських драматургів, що відбулася в Харкові (листопад

1933 р.), розповідав: «У чому наша, молодих драматургів, слабкість? Передусім у тому, що ми не знаємо як слід життя, і тих людей, і тих процесів, які відображаємо у своїх творах.

Це не абстрактна «самокритика». Це — мій власний досвід. Ось один

з моментів, пережитих мною під час роботи над п’єсою «Загибель ескадри».

Понад два роки тому я почав працювати над п’єсою. Спершу здавалось: загибель ескадри... 18-й рік... Треба, значить, показати тих самих безтурботних «братішок», яких я до того бачив в інших п’єсах. Почав працювати. Написав я, здається, три картини, прочитав їх товаришам письменникам, критикам. «Нічого,— говорять,— публіка «на ура» сприйме...».

Поїхав потім у Севастополь, де, як мені сказали, зараз працюють учасники подій 18-го року. Мене дуже дружелюбно зустріли, повели в салон командира.

В салоні чотири командири обговорюють на англійській мові якесь, ймовірно, серйозне питання. Англійської мови я не знаю. Сиджу, жду і думаю: ті, потрібні мені люди, зараз, напевне, прийдуть, їх, мабуть, пішли покликати...

Але товариш, який прийшов зі мною, підводить мене до цих командирів і говорить: «Знайомтесь — письменник... приїхав до нас». Один з «англійців» (він був, виявляється, у 18-у році кочегаром) закінчив академію, був за кордоном, знає дві мови.

«Що буде,— майнуло в цю хвилину в моїй голові,— коли я прочитаю їм свої сцени з «братішками»? Ганьба! І що мені відповісти, якщо вони спитають про п’єсу?»

Вони дійсно спитали:

— А що ви написали?

Я тримаю зшиток у руках. Вони питають:

— Це вона і є?

— Ні,— злякано відповідаю я, і мені здається, що ось-ось вони вирвуть зшиток з моїх рук і тоді...

...Півтора місяця я провів на кораблях Чорного моря. Це була моя перша зустріч з моїми героями. І коли я дізнався, в яких умовах вони боролись за виконання наказу про знищення кораблів, як трудно їм було зрозуміти стратегію і тактику партії, розібратися в складному переплетінні подій,— я знову почав працювати над п’єсою, став писати про події і явища, які були, а не тільки уявлялися мені...

Невеликий приклад.

Я зустрівся з старим боцманом, який плавав 20 років на Чорному морі. Цей боцман якось сказав мені: «Вам, може, буде нецікаво, але коли топили останній корабель, ми його почистили, помили, навіть пофарбували окремі частини, щоб корабель віддати морю чистим, це був останній аврал кораблю, який гине за революцію...»

Ця наче незначна деталь відіграла для мене надзвичайно важливу роль. Ми стояли — це було в дні маневрів — на рубці, я дивився на людей, які в 1918 році вийшли на останній аврал і які зараз будують, організують і ведуть наш Червоний флот... І я почав розуміти, що раніше, працюючи над п’єсою в тиші кімнати і винаходячи за письмовим столом «щось особливе» і «небувале», я тільки віддавав данину «захопленням молодості»... Я зрозумів, що розв’язати проблему соціалістичного реалізму в мистецтві — значить усвідомити свою відповідальність і перед тими, для кого ти пишеш, і перед тими героями, про яких ти пишеш. Це означає знати життя і розкривати багатогранність людей егіохи соціалізму, відтворюючи атмосферу, в якій вони живуть, працюють, творять» (5, 136—137).

За підсумками всесоюзного конкурсу, оголошеного РНК СРСР 17 лютого 1933 р., п’єса Корнійчука одержала другу премію (перша не присуджувалась нікому). Жюрі конкурсу, до складу якого входили такі діячі культури, як О. Толстой, Вс. Мейерхольд, Р. Симонов, I. Кулик та іи., високо оцінило драму українського письменника як «одну з кращих історико-революційних п’єс».

Рукопис твору не зберігся. В ЦДАМЛМ зберігаються архівні матеріали, які засвідчують, що робота драматурга над п’єсою тривала і після першого її видання, і після прем’єр у Києві та Москві. Так, до видання 1936 р. у гранках зроблено авторські вставки, які доповнювали характеристику Стрижня і юнги.

У другому акті (картина перша) після слів Стрижня: «Ех, коли б нам своїх командирів, браток...» зроблено вставку: