Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 209)

«Ю н г а. Нічого, товаришу Стрижень, наплюйте на офіцерів... Я скоро буду кочегаром, вже шурував топку, от побачите.

Стрижень. Кочегаром... (Закурює і дає цигарку юнзі.) Тобі вчитись треба, ти сам розумієш... Ех ти, герой! (Пішов.)

Ю н га (курить). От чудак, вчитись треба. (Пауза.) Над нами вихри враждебные веют, а він вчитись, яка юринда... Я буду кочегаром, як дядя Артем, которий погиб. (Тихо співає.) «Раскинулось море широко...» Ех, товариші пушки... Я буду кочегаром революції (швидко зник у люкові)» (ф.,435, № 6).

У цій же дії (картина друга) після слів адмірала, звернених до Кобзи: «Станьте тут! (Кобза ховається за портьєру)», додано такий текст:

«Адмірал. От добре, .що зайшли,, я. думав за вами посилати.

Стрижень. А що трапилось, адмірале?

Адмірал. Сідайте... сідайте. Я тут з капітаном думаю про судьбу наших моряків. Вимотались вони. Треба їм відпочити, бо, можливо, не скоро доведеться... Нам народ треба берегти.

Стрижень. Це вірно, адмірале. Ми в комітеті теж думали і вважаємо, що в першу чергу треба відпочити вам... Я зараз на берег їду і прошу вас теж поїхати. Нас зустріне комітет Новоросійська, ну і... обід влаштували для нас і вас, адмірале.

Адмірал. Вдячний вам, але поїхати не можу. Погано себе почуваю. Я старий вовк і люблю відпочивати в салопі на кораблі, так що пробачте, а от моряків треба негайно відпустити на берег, поки є можливість. Я дам зараз наказ, і ви його підпишете. Мічмане, дайте папір.

Мічман. Єсть!

Стрижень. Ні, ні. Не турбуйтесь, адмірале. Комітет ухвалив нікого на берег не пускати.

Адмірал. Я не розумію цієї ухвали».

І далі після слів Стрижня: «Про це, адмірале, можна було б і не говорити. Я знаю сам, що так і тільки так ви зробите» дописано такий текст: «Що ж, не бажаєте їхати з нами на зустріч?

Адмірал. Дякую, їдьте самі.

Стрижень. Жаль... доведеться і мені залишитись, бо без вас я ніяк не можу...

Вбіг юнга.

Юнга. Товаришу Стрижень! Там... Вас просять в комітет.

Стрижень. Єсть. (Вийшов разом з юнгою).

З-за портьєри виходить боцман Кобза.

Адмірал. Без мене він не може, як смерть; за мною ходить... Ну, нічого. Цей наказ — це слабкість їх...» (ф. 435, № 6).

В останню картину третьої дії (пізніше вона була вилучена) після ремарки «Юнга схвильований дивиться на Фрегата й Палладу здаля» Корнійчук зробив таку вставку:

«Ю н г а. Ех, товаришу Ленін, коли проб’ємось в Москву, я тобі розкажу, як погибав останній корабель, як плакав Фрегат, боцман Бухта, як навіть я і то (пауза) чуть не заплакав... Усьо розкажу» (ф. 435, № 6).

У виставі Харківського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, що готувалася до Декади української літератури і мистецтва в Москві (1951), для чіткішого політичного звучання замінено слова «Україна» на «Центральна рада», «український» — на «гайдамацький», замість п’єси «Наталка Полтавка» названо «Кум мірошник», відповідно й пісня «Гей, Наталко» — замінена на «Ой, куме, куме, добра горілка», замість «молода державна Україна, уряд» вжито «наш уряд», замість «український державний флот» — «наш флот» (ф. 435, № 8, с. 9, 14, 15, 38).

Усі ці зміни відбилися і в пізніших виданнях драми.

За допомогою архівних джерел встановлено, що прототипами героїв п’єси «Загибель ескадри» були реальні особи. Так, у листі до учнів і вчителів середньої школи робітничої молоді № 18 міста Кривого Рога, яких цікавило, звідки на флоТі взялася жінка, О. Корнійчук писав: «Мені розповіли, що вчи-телька-комуністка була одним з керівників більшовицької організації у Севастополі. Вона загинула від рук білогвардійців. На жаль, ніхто нічого мені більше про неї не міг розповісти. Я створив образ Оксани, щоб хоч в якійсь мірі показати велич душі безстрашних революціонерок-ко-муністок, які боролися за Радянську владу в найскладніших умовах. І хоч її ім’я справжнє не збереглося у пам’яті тих, хто мені розповідав, вона житиме як Оксана. А не збереглося тому, що у вирі боротьби вчителька і її друзі-комігетчики усі загинули». Точніші відомості знаходимо в листі до Т. І. Аліпова: «В основу образу Оксани я взяв бойову революціоиерку-комуністку т. Островську Н. На жаль, мені важко згадати, чи саме Бондаренко був прообразом Стрижня або Гайдая...» (Гальченко С. Коли б швидше весна...— У кн.: Світ Олександра Корнійчука. К., 1980, с. 84).

Висвітлюючи в драмі тему єдності партії і народу, драматург велику увагу приділив розробці перших, ще позасценічних варіантів зображення вождя революції. Пізніше, підсумовуючи свою багатолітню роботу над ленінською тематикою, він відзначав: «Кульмінаційним пунктом в трагедії, як відомо, є радіограма Леніна. Мені довелося якнайдокладніше висвітлити подію для того, щоб глядачі зрозуміли, яку мужність, мудрість і беззавітну стійкість треба було виявити морякам, щоб з честю виконати наказ В. І. Леніна. Таким чином, саме життя поставило переді мною в усій глибині і величі тему «Ленін і народ»... Мені довелося побувати на багатьох постановках «Загибелі ескадри», і завжди після прочитання на сцені ленінського документа зал вибухає бурею оплескіз. Така сила ленінського слова. Працюючи над п’єсою, я розумів, який смоціоиал-ьний заряд несуть у собі ленінські документи, що ніби спресували в собі досвід героїчної епохи. Поезія цих документів практично невичерпна» (ф. 435, № 550).

В архіві письменника зберігаються матеріали, які дають змогу зазирнути у творчу лабораторію, збагнути його розуміння ролі мас в Історії, осягти ту велику роботу над історичними документами й працями Леніна, яку проробив драматург, щоб художньо переконливо донести ідейний зміст образів через їх пластичне, живописне і звукове наповнення. Маємо на увазі чорновий запис першої бесіди Корнійчука про фільм «Загибель ескадри» 10 березня

1962 р. (ф. 435, vNb 545), який розкриває таку маловідому грань його письменницької індивідуальності, як талант сценариста, що умів мислити метафорично, сценічними й кінематографічними образами. П’єсу двічі екранізовано на Київській кіностудії: 1934 р. («Останній порт», режисер А. Кор-дгам) і 1965 р. («Загибель ескадри», 2 серії, режисер В. Довгань). 1967 р.

на основі п’єси композитор В. Губаренко написав героїчну оперу, ідо йшла в театрах Києва, Харкова, Одеси.

Драма «Загибель ескадри» має багату сценічну історію. Вперше її поставлено на сцені Одеського українського драматичного театру імені Жовтневої революції в 1933 р. (прем’єра відбулася 25 вересня, режисер І. Юхименко, художник І. Вайсмаи, композитор В. Штайгер). Головні ролі виконували Ю. Шумський і М. Богданов (Гайдай), М. Хорош (Комісар), Й. Маяк (Кобза), Є. Пономаренко (мічман Кноріс). Через рік колектив театру урочисто відзначав уже соту виставу п’єси, яку за цей час подивилося 102 тисячі глядачів. Того ж року драму поставлено на сцені Київського театру ім. І. Франка (прем’єра відбулася 27 листопада, постановка Г. Юри, художники М. Драк і М. Уманський, композитор Н. Пруслін). Перші виконавці головних ролей — О. Юрський (Стрижень), Ф. Барвінська (Оксана), О. Ватуля (Гайдай), Т. Юра (Кобза). У листопаді 1933 р. виставу підготував Харківський театр «Березіль» (нині Харківський державний ордена Леніна академічний український театр ім. Т. Г. Шевченка): режисер Б. Тягно, художник В. Меллер, композитор Ю. Мейтус. У провідних ролях виступали Н. Ужвій (Оксана), І. Мар’яненко (Стрижень),

A. Бучма (Гайдай), О. Сердюк (Кобза), Д. Мілютенко (адмірал).

Наступного року географія постановки п’єси у Радянському Союзі поширилася від Тбілісі до Хабаровська, від Архангельська до Ашхабада. Цьому сприяло й те, що твір неодноразово видавався російською мовою та мовами народів СРСР. Досить сказати, що з 1934 по 1941 р. «Загибель ескадри» друкувалася російською мовою вісім разів. У Москві першим показав драму столичним глядачам Центральний театр Червоної Армії (прем’єра відбулася 11 травня 1934 р., режисер Ю. Завадський); у Ленінграді — Театр обласної ради профспілок і Театр ім. О. С. Пушкіна. Ставилася п’єса й за рубежем (Чехословаччина, Польща, Румунія, НДР, Гана, Куба). Над нею працювали такі видатні майстри сцени іі уславлені актори, як Г. Юра,

B. Василько, В. Магар, В. Неллі, Л. Дубовик,, А. Бучма, М. Акимов, Г. Товстоногов, К. Ірд, К. Зубов, С. Данченко, Є. Симонов.

Цінні свідчення про першопрочитання п’єси «Загибель ескадри» в Одеському українському державному драматичному тей грі імені Жовтневої революції дає дослідник В. В. Голота у статті «Творче кредо І. Я. Юхименка» (Театральна культура. К., 1984, с. 47), де він розповідає про велику підготовчу роботу режисера з акторами. Тут вивчалися документальні матеріали, читалися лекції з історії, відбувалися зустрічі з червоиофлотцями, актори відвідували бойові кораблі. Режисер прагнув наповнити кожну сцену глибоким емоційним змістом, виразною пластикою, досягти монументально-патетичного звучання, підпорядковуючи цьому задуму художнє, музичне й звукове оформлення. Ефектним був фінал спектаклю. Після того, як команда залишала флагман, лунав вибух, і ніби димом та полум’ям було оповито корабель, і він, розколовшись надвоє (спрацьовувала плунжерна система), «зникав» у чорноморських хвилях. Виникало фізичне відчуття загибелі корабля-гіганта. І таких виразних? емоційно наснажених хвилюючих сцен у спектаклі було чимало; великою мірою цьому сприяло акторське виконання. Особливо яскраву постать створив Ю. Шумський (Гайдай). Емоційно піднесені сцени чергувалися в нього із зовні стриманими, але внутрішньо напруженими. Переконливо, без зайвої афектації, просто і зворушливо відтворював актор поступове загартування характеру.