Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 206)

Антоніо (схвильовано). Я хочу дуже... дуже, щоб ваше кохання було щасливим. Щоб ви ніколи не розірвали, ні, не втратили свою любов, щоб ви...

Антон. Спасибі. Я хочу вам сказати...

Катерина. Чому ви не спите?

Антоніо. О, пробачте, ми розбудили вас, синьйоро? Катерина. Я не спала. Не можу.

Антоніо. Ми теж не можемо. Сігарете? (Дає Катери-ні, Антону.)

Всі закурюють.

Катерина. Закохані не сплять, чуєте, як співають? Антоніо. Ми теж не спимо, ми теж закохані... Антон. Тільки не співаємо.

Антоніо. О! Це можна! (Побіг у кімнату Антона, виніс гітару.)

Катерина. Пробач, Антоніо, мама спить.

Антоніо. А...

Виходить у халаті Галина.

Галина. Я теж не сплю, я теж закохана, так, так. Співайте, будь ласка, співайте.

Антон. Заспівайте нам ту пісню, яку ви співали ночами своїй дівчині, коли уперше були закохані.

Катерина. Сусіди сплять. У всіх відчинені вікна, балкони...

Антон. Можна тихо. Заспівайте, прошу вас.

Г алина. Так, так, так.

Катерина. Мамо...

Г алина. Тихенько, тихенько.

Антоніо. Катаріна не хоче, я не буду співати. (Дивиться на Катерину.)

Катерина. Співай, співай, Антоніо, тільки тихо. Антоніо. Цю пісню я завжди співав тихо. Катерина. Співай, прошу тебе.

Антоніо перебирає струни і тихо починає співати сумну італійську пісню про кохання. Катерина, Антон, Галина слухають схвильовано. Голоснішає спів збентеженого Антоніо. Не закінчивши пісню, замовкає. Велика пауза.

Антоніо (тихо, схвильовано). О, мадонна! Катерина. Ти слова забув, Антоніо?

Антоніо. Нічого не забув... Я... Я згадав... Згадав...

Катерина. Подивіться, вже рожевіє небо.

_Г’,Д нт о н. Я розумію вас. Ви згадали про свою дівчину. Напевно, вона вам завдала великого горя. Чи я помиляюсь?

Антоніо. Ні, ні! Вона принесла мені велике щастя, дуже, дуже, але було життя важке, воно нас роз’єднало, та я бережу в своєму серці...

Велика пауза.

Антон. І у мене зараз... Не знаю, що буде.

Антоні о. Ніхто ніколи не може знати, що буде, але що б не було, що б ваша дівчина не зробила, збережіть... Дуже, дуже бережіть свою любов. На все життя. Катерина. Дивіться, дивіться, вже світає..

Але ніхто не обернувся.

(Стоїть біля балкона, дивиться на небо. Подув вітерець і заграв у її волоссі,— відкинула пасмо, різко обернулась.) Чому ви мовчите?

Галина (тихо). Катю...

Катеринаі (різко). Та подивіться, що робиться на небі! '

Антон. Мамо, що з тобою?

Всі дивляться на Катерину. Ще яскравішим стало рожеве небо. Заграв перший промінь на обеліску і на золотих банях Лаври.

Галина. Ось і перші промені заграли. Як хороше! Всім, всім повинно бути хороше. Я зараз приготую сніданок, зараз, зараз. (Виходить.).

Завіса.

КАРТИНА ШОСТА

Квартира Катерини Михайлівни. В кімнаті Галина й капітан. Галина в’яже светр, капітан, наспівуючи, лагодить утюг. З вулиці чути, як б’ють барабани, чути звук горна. Шум дитячих голосів. Капітан підійшов до балкона, дивиться. Задзвеніла пісня піонерів.

Капітан посміхнувся, підтримує пісню.

Г алина. Сьогодні День піонерів — свято.

Капітан. Куди це вони марширують?

Галина. На площу, там збір, а потім усі в порт. Поїдуть до Канева...

Капітан наспівує пісню піонерів, продовжує лагодити утюг А-вІі сьогодні, капітане, якийсь особливий:

Капітан. Ну?

Г алина. Так, наспівуєте і увесь час посміхаєтесь. Кому посміхаєтесь, капітане?

Капітан. Морю.

Г алина. Не розумію.

Капітан. Сьогодні викликали мене у міськком партії до апарата ВЧ, це такий особливий телефон...

Галина. Знаю.

Капітан. Секретар міськкому прийняв мене добре. Спочатку, правда, покритикував, що не представився. Я вибачився, сказав, що не вважав за потрібне займати ваш дорогоцінний час. Справ у мене таких немає... А у мене до вас, Максиме Максимовичу, є. Ось апарат ВЧ, вас розшукує начальник пароплавства. Зараз з’єднаю. І через кілька хвилин я почув велику музику.

Г алина. Музику?

Капітан. Це ми, капітани, так називаємо могутній голос нашого старика, начальника пароплавства. Він людина талановита, великої культури, із матросів, а на таку височінь піднявся, але з капітанами говорить такими словами, що навіть старі вантажники йому заздрять.

Галина. І ви терпите?

Капітан. Що ви? Це велика і сама красива музика. Не дай бог, коли старик говорить делікатно, тоді, кінець. Тільки я привітався з стариком, а він як загримить: «Старий тюлень! Лежиш на березі догори... (кашлянув) хвостом!» Ну і пішла музика... Телефон різкий, все чутно, секретар аж на стіл ліг від сміху, а я: «Так точно, так точно». Чекаю, коли хрипота з’явиться. І нарешті чую: «Ти розумієш, Максиме, до В’єтнаму особливий вантаж, іграшки, розумієш?» — «Так точно»,— відповідаю. І застогнав старик: «Через вас, чортів, зовсім голос втрачу,— і як загримить:— Петро Гайдебура, диявол, ліг у лікарню на операцію. Говорив йому, не пий віскі, а пий нашу. Язва відкрилась... Поведеш його посудину. Бути на капітанському містку двадцятого о восьмій нуль-нуль. Зрозумів?» — «Єсть»,— відповідаю.

Г алина. В’єтнам...

Капітан. Я ходив туди. Не раз возив сталеві іграшки, госпіталі, подарунки. Хороший рейс, відповідальний!

Гал и н а. Сьогодні п’ятнадцяте, через чотири дні від’їжджаєте...

Капітан. Завтра вилітаю до Одеси. Справ багато.

Галина. Антон... І ви від’їжджаєте...

Капітан включив штепсель у розетку, пробує утюг пальцем.

Капітан. З вас могорич, Галино Романівно! Дихає. (Поставив утюг на стіл.)

Галина. Могорич буде. Повернуться наші з вокзалу і поставлю наливочки. На два роки... Я так буду сумувати за Антоном...

Капітан. Хороший хлопець! Вірно зробив. Мені було п’ятнадцять років, як я палубу драїв. Коли юнак не мріє побачити світ, він уже дідок.

Галина. У п’ятнадцять років...