Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 205)

Антоніо. Я мушу знати чому?

Катерина. Я повернулась, мене перевіряли наші... В таборі я народила сина... Що я тільки не пережила... «Від кого син?» — питали мене. Я сказала: «Від нашого керівника».

Антоніо. Сержанта Колі?

Катерина. Так... В тій операції він загинув. Сип вірить, що полонений сержант Микола Чабан, підпільник, його батько, який загинув як герой.

Антоніо. Чому ти не сказала правду вашим?

Заспівав соловей.

Катерина. То був такий час, Антоніо. Я не могла довести, що дитина твоя, хорошого, чесного друга, а не якогось фашиста.

Антоніо. Вони могли мене знайти.

Знову заспівав соловей.

Катерина. Антоніо, Антоніо, хто тоді тебе шукав би? Таких, як я, тисячі повернулися з неволі і серед них були і шлюхи, і зрадниці, які втекли з німцями, а потім прикинулись, що їх силою вивезли...

Антоніо. Аміко міо... Скільки ти вистраждала... Я просив тебе поїхати зі мною до Італії. Все було б інакше... У тебе, у мене. Ти любила мене.

Катерина. Аморе... Любила...

Антоніо. Чому ж не поїхала?

Катерина. Чому?

Заспівав соловей.

Чуєш?.. То соловей... Маленька пташка... А й вона в бурі, грози, через моря й гори летить до рідного гнізда... А коли гніздо зруйноване хижаками... Хіба можна... Ні... я не могла. Ти мусиш зрозуміти... (Пауза.) Антоніо, дай слово (пауза) товариша, друга... (Пауза.) Не говори Антону... Я розумію, як тяжко тобі, але так треба...

Антоніо. Ти вимагаєш від мене... Ти розумієш, ні... Смішний Антоніо, правда? Забув просту істину, роки вивітрюють не тільки скелі, а й серця.

Катерина. Антоніо... (Дивиться на нього. Велика пауза.) Роки вивітрюють, руйнують, але справжню любов ні роки, ні бурі, ні грози, ніяка сила не може здолати. Я чекала на тебе, я вірила, я зберегла все, я люблю тебе, люблю.

Пауза.

Антоніо. Катю, синьйорито Катю, прости, прости. Пауза. Катерина провела рукою по його чолу.

Я дуже постарів?

Катерина. Ні, Антоніо.

Антоніо. Ти вдруге зробила мене найщасливішою людиною в світі. Граціа, граціа, Катаріна! (Велика пауза.) Дозволь ще раз приїхати до тебе?

Катерина. Приїзди, буду ждати.

Чути тривожну музику і спів від обеліска.

Антоніо (збентежено). Що це?

Катерина. Встань, Антоніо, це наш реквієм.

Антоніо встав. Стоять Катерина і Антоніо. Ллється реквієм «Степом,

степом...»

Антоніо. Коли б ти знала, що зараз у моєму серці!.. Я б хотів, щоб всі соціалісти світу приїхали сюди і відчули те, що зараз у моїй душі!

Ще голосніше зазвучав реквієм — і вирвалось у Антоніо:

Катаріна!..

Завіса. "

КАРТИНА П’ЯТА

Ніч. У голубому сяйві квартира Катерини Михайлівни. Крізь відчинені балкон та вікна мерехтять вдалині вогні високого берега. І короткі гудки барж біля мостів, і дзвін гітари, і пісня закоханих не порушують тишу, а роблять її ще більш мерехтливою й ласкавою... Зі своєї кімнати вийшов Антон. Він у майці й трусах. Підійшов до балкона, слухає пісню і дзвін гітари, і, коли затихла пісня, тільки чути вдалині гітару, Антон підійшов до телефону, зняв трубку, хотів набрати номер і зупинився. Поклав трубку, підійшов до столу, засвітив маленьку лампу, взяв папір, ручку і почав писати.

Антон (пише і деякі фрази говорить пошепки). Ні, ти, Раю, не розумієш. Я читав розумну книгу, де було сказано: в усі історичні епохи люди по-різному визначали саме високе, ні (перекреслив, пише), саме глибоке почуття — любов, але основа була і залишається одна — вірність! (Підняв голову.) Там щось було сказано про жертву. Здається, так. (Пише.) Справжнє, пристрасне кохання вимагає жертв. (Підняв голову, говорить.) Красиво! Любов вимагає жертв! Підкреслимо. Читай, Раю, і думай, думай. А чому жертв? Чому? Це ж було колись, а тепер у нас... Коли ти чесно кохаєш, коли ти не подонок, свиня, то хто тобі може завадити? Хто? До чорта цю красиву фразу. (Викреслює.) Краще так. (Пише і говорить.) Райко, птахо, крило моє, життя моє, не може бути справжнього кохання без боротьби за друга, без віри коханому. Це... це...

Знову чути гітару і пісню.

Як сказати, щоб дійшло?

Б’є міський годинник.

Четверта година. Скоро світанок, а вони ще шляються і деруть горло. (Слухає пісню.) Про кохання співають, чудаки. Ех, це б і я ходив з тобою, Раю, до світанку і співав би тобі... Нащо, нащо ти, Раю?

Завмерла пісня.

(Повертається до столу, пише, а потім говорить.) Це... найбільше, найкрасивіше, найнеповторніше почуття, Яке і єсть — життя! (Підвів голову.) Чи так це?

Чути гудки барж біля мосту.

Вірно! Так, Раю, це так... Коли людина зненацька, під впливом вибуху нехай самих, самих бурхливих почуттів зрікається, знищує віру в друга, коханого, тоді вона, прости мене, може у важку хвилину... Так, так, дай сказати, не перебивай, може зрадити, зрадити не тільки дружбу, любов... Все — іди... Фу, який же я дурень! Боже мій, здається, я збожеволів. Як я міг подумати таке! її викликаю на суд, а сам, сам, що думаю, говорю?.. Прости, прости, Раю.

Дзвенить гітара і пісня. Велика пауза.

(Розриває листа.)

З кімнати Антона виходить у піжамі Антоніо.

Пробачте, я розбудив вас?

Антоніо. Ні, я не спав.

Антон. Чому?

Антоніо. А чому ви не спите? Я чув, як ви увесь час крутились у ліжку і навіть стогнали.

Антон. Коли так світить місяць, я не можу спати.

Антоніо. Розумію. Я теж у молодості в такі мочі ніколи не спав дома. Я був там... Добре співають. Як у нас в Італії. До світанку дзвенять гітари, мандоліни... Співають про кохання. (Слухає.) Гарно співають. У вас немає дівчини? Антон. Є.

Антоніо. Вона хвора?

Антон. Ні.

Антоніо. Так чому ж ви дома?

Антон. У мене з нею...

Антоніо. Розумію. Це буває. Ви дозволите дати вам пораду? Можна?

Антон. Прошу.

Антоніо. Беріть гітару. У мене непоганий голос. Підемо разом і будемо співати під балконом вашої дівчини. Ви будете вторити мені без слів. Вона вийде, вона не зможе не вийти. Я знаю такі наші пісні, що навіть бабусі зриваються з постелі і стогнуть від хвилювання і спогадів. І немає такої дівчини, жінки на світі, окрім повністю глухих, які б витримали цю бентежну красиву спокусу... У нас, коли хто не може співати, то просить друга чи наймає голос. Мені було чотирнадцять років, я підробляв, співав за безголосих закоханих.

Антон. І ви б зараз пішли зі мною?

Антоніо. Іду перевдягатись! (Іде.)

Антон. Заждіть.

Антоніо. Не гайте часу, скоро світанок, одягайтеся! Антон. Ви... Ви, синьйоре Антоніо, ви справжній товариш. Дозвольте вас обняти. (Обнімає Антоніо.)

Антоніо міцно притис Антона до своїх грудей. Із своєї кімнати в платті-халаті виходить Катерина. Вона спинилась. її не помічають.