Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 204)

Ідуть до обеліска.

Варвара. Спасибі.

Ольга. Бачила, які у них обличчя?

Варвара. Видно, теж пережили.

Ольга. Скажи, Варю, чи є люди, які живуть і нічого не переживають?

Варвара. Є. Але то тільки назовні люди, а насправді... (Махнула рукою,)

Ольга. Що?

Варвара. Субчики, жевжики, паразити, і живуть шикарно, падлюки.

Ольга. Звідки ж вони беруться?

Варвара. Звідки? А ти подумай, звідки беруться прусаки, таргани, міль і всяка нечисть? У щілинах заводяться. Мабуть, у наших законах ще багато щілин, от вони і лізуть з них.

Ольга. А, які б закони хороші не були, нічого не допоможе, коли немає (підняла мітлу) доброї мітли. Доручили б нам. (Потрясла мітлою.)

Варвара. Тихше, генерал іде.

Варвара і Ольга дивляться в бік обеліска. На алеї з’являється старий генерал. На грудях дві Зірки Героя і багато стрічок від орденів. У руці в нього картуз. Іде помалу, повернувся, хвилину подивився на обеліск. Потім іде. Варвара і Ольга встали.

Г е н е р а л. Добрий вечір.

Варвара і Ольга. Добрий вечір, товаришу генерал! Г єн ер а л. Спасибі, велике спасибі.

Варвара. За що?

Генерал. За ваш чесний труд.

Ольга. Інакше бути не може, тут місце... таке. Генерал. Святе, святе місце.

Варвара. Вибачте, товаришу генерал, можна вас запитати?

Генерал. Можна.

Варвара. Кожен вечір ви сюди приходите. Чи не син або друг ваш тут лежить?

Г е не рал. Усі вони мої друзі бойові, мої сини... (Пауза.) Всі. (Велика пауза. Одягає картуз.) Будьте здорові! (Козирнув.)

Ольга і Варвара. Будьте здорові, товаришу генерал! (Дивляться йому вслід.)

Варвара (схвильовано). Так я хотіла його поцілувати, та побоялась. Подумай, Олю, скільки людей сюди приходе, а ніхто не сказав нам: за ваш чесний труд спасибі.

'Ольга. А я стояла перед ним, як колись стояла на фронті перед нашим лейтенантом... Строгий був. Навіть ко-ли розпікав, такий був красивий!.. Тремчу перед ним, а в душі...

Варвара. Ану, Ольго, зброю на плече, пішли до мене вечеряти.

Варвара і Ольга взяли на плечі мітли і гордо йдуть.

Чорнявий був?

Ольга. Кучері — як золото. Коли це було, а, соромно признатися, сниться мені лейтенант.

Виходять. З Дніпра чути тривожну сирену пароплава.

Від обеліска йдуть Катерина і Антоніо. Спинилися біля лави.

Катерина. Посидьмо тут.

Антоніо кивнув головою. Сідають. Пауза.

Антоніо. У нас в Італії багато пам’ятників різних епох, але немає у нас такого чуда. Мені важко говорити... Я так схвильований, Катаріна...

Катерина. І я щоразу, коли приходжу сюди, ледве стримую себе... (Пауза.) Пам’ятник Слави і великого горя народного... Мільйони в землі, а скільки загинуло від голоду... В усіх проваллях і ярах на Україні до цього часу дощі вимивають людські кістки... Після таких жертв на нас знову націлюють не просту, а атомну зброю...

Антоніо. Правду пишуть у нас письменники: людина безсила, не може здолати Молоха ²⁰ війни. Віками бореться, а що? І це не песимізм, це правда.

Катерина. Ні, це зрада. Цинічна і безсоромна.

Антоніо. їх можна лаяти, але факти, факти! Термоядерних бомб, ракет зараз стільки, що можна чотири рази знищити все живе на нашій планеті. Про це пишуть великі вчені-фізики, а вони добре ооізнаиі. Ми ще не все знаємо, які бактерії виводять у зверхтаємних лабораторіях Америки, але те, що проникає в пресу, це ще гірше, ніж атомна зброя. Світ збожеволів, невже ти цього не бачиш? Катаріна?

Катерина. Там-там вправо, там-там вліво, там-там, тамтам...

Антоніо. Не розумію тебе.

Катерина. Я думаю, швидше треба стати на коліна

перед імперіалістами, підняти руки вгору, молити їх: змилуйтеся над нами, безсилими, ми ваші одвічні покірні раби.

Антоніо. Я так не думаю. Ти мене не зрозуміла.

Катерина. Вірю, вірю, що так не думаєш, але ти не помічаєш, як в душі твоїй там-там, там-там, трохи вліво, трохи вправо. (Посміхнулась.)

Антоніо. Що зробиш? Не так все просто, коли годинник нашої Європи заводять не вдома, а за океаном. Це велика трагедія, і не тільки наша...

Катерина. Розумію... Скажи, Антоніо, як ти розшукав мене?

Антоніо. О, це ціла епопея. Кілька років я звертався до вашого амбасеріа..,

Катерина. Посольства.

Антоніо. Посольства. Писав їм, писав, але не міг добитися нічого. А цього року приїхала у наше місто делегація радянських журналістів. Я приймав їх у мерії. Серед них був один з Києва, Василь...

Катерина. Морозко.

Антоніо. Я попросив його.

Катерина. Він розшукав мене, приходив, передав твого листа...

Антоніо. І він мені написав, а ти ні слова. Чому? (Пауза,) Катаріна...

Катерина. Я дуже хотіла, скільки написала я тобі листів! Напишу, прочитаю і порву... Не могла...

Антоніо. Ти справді рада, що я знайшов тебе?

Катерина. Рада, чесно, дуже рада, Антоніо.

Антоніо. Завтра вранці я вилітаю в Москву, а на другий день разом з делегацією наших мерів в Італію...

Катерина. Ходімо.

Антоніо. Катаріна... Антон мій син, мій? Це правда?

Пауза.

Катерина (тихо). Правда.

Антоніо. Чому ти не хотіла сказати?

Катерина. Антон не повинен знати, що ти його батько. Не мусить, ти зруйнуєш його життя.

Антоніо. Хіба я недостойна людина?

Катерина. Антоніо... Не те, не те... Боже мій, як тобі пояснити, щоб ти зрозумів...