Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 203)

П’ють.

А скажіть, чому зараз у нас і в інших країнах Заходу не тільки серед соціалістів, а й серед комуністів стільки з’явилося теоретиків, які критикують вашу партію і навіть вважають застарілими деякі ленінські ідеї. Ви знаєте, про це?

Капітан. Знаємо. Це люди, у яких або непомірне самолюбство, або взагалі вони, ні чорта не тямлять! Нас п’ятдесят років не тільки критикують, а й лають, люто, нагло, а не втомлюються, сволота! А корабель наш іде, і хороше йде!

Катерина. На заході модним стало вчити, як треба жити. Ні честі, ні совісті немає в них.

Антоніо. Який світ настав! Стільки років пройшло,

і на першій зустрічі з тобою, Катаріна, про що говоримо? Чи не здається вам, що усі ми скоро збожеволіємо від політики.

Катерина. Не думаю, Антоніо. Життя таке. Від неї не втечеш і ніде не сховаєшся.

Антоніо. У нас багато людей живе зовсім аполітично.

Катерина (посміхнулася). Це теж політика.

Входить Антон. Спинився біля дверей, вклонився. Антоніо встав.

Познайомся. Мій друг Антоніо Террачіні, а це мій син Антон.

Антоніо (схвильовано). Антоніо. (Іде до Антона.)

Антон (подає руку). Антон.

Катерина (швидко взяла під руку Антоніо). Прошу до столу. Прошу всіх.

Антон. Бабуню, мені ніхто не дзвонив?

Галина. Ні. (Тихо.) Знайшов?

Антон. Ні.

Катерина. Сідай, Антоне.

Усі сідають.

Антон. Мамо, на хвилинку.

Катерина (підходить). Що, сину?

Антон. Пробач... я... я мушу йти, у мене невідкладна справа.

Катерина. Хоч півгодини побудь з нами. Незручно.

Антон. Не можу.

Катерина. Антоне, прошу тебе, хоч трохи. Ходімо.

Антон. Добре. (Іде до столу.)

Катерина. Прошу всіх налити.

Кирило. Все зроблено.

Капітан. Чекаємо на вашу команду. Ваш тост.

Катерина встала.

Антоніо. Скажіть, Антоніо, скільки вам років?

Антон. Двадцять три.

Антоніо (дивиться на Катерину, тихо). Катаріна!..

Катерина різко повернулась, упав ЇТ бокал зі столу.

Кирило. Це на щастя.

Усі. На щастя! На щастя!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Ніч. Пам’ятник Слави в Києві. Здаля видно освітлений високий обеліск, біля обеліска горить вогонь. За обеліском золоті бані Лаври. Від обеліска — алея. На садовій лаві сидить у білому фартусі з мітлою в руці Варвара Степанівна. По алеї до неї йде теж з мітлою Ольга Петрівна. Вона підходить до Варвари.

Варвара. Закінчила?

Ольга. Все. (Сідає.)

Варвара. Стомилась?

Ольга. Трохи. А ти?

Варвара. Стомилась. На тій алеї знову ремонт, понакидали...

Ольга. Дивно, роботу кінчили, а додому не хочеться йти.

Варвара. Так... Який красень наш Київ, а кращого місця, як тут, немає.

Ольга. Немає. Урочиста вічна краса... Спасибі мудрим людям, що збудували пам’ятник на цій горі біля Лаври.

Варвара. Я не раз думаю, ми в парку на Володимир-ській гірці працювали. Теж унизу Дніпро, могутні дерева, алеї, князь Володимир ¹⁸ з хрестом. Краса велика, але в душі ніколи не було такого, як тут. Там махаєш мітлою, і все.

Ольга. І рівняти не можна. Тут у нас відповідальна робота. Чистота мусить бути, як в храмі, бо сюди приходять з відкритою душею, чистим серцем.

Варвара. Учора прийшла ціла зграя бородатих

і патлатих з дівчатами. Пам’ятаєш, що вони біля князя Володимира виробляють, дивитися соромно, а тут... Стали коло Вічного вогню, посхиляли голови, і як полилася музика, і хор «Степом, степом...»¹⁹. Так змінилися їхні обличчя, стали, ну, як святі на старих іконах.

Ольга. А старий генерал, що стоїть біля обеліска!..

Варвара. Щодня ходить сердешний.

Ольга. Двічі Герой, щовечора в усяку погоду приходить сюди.

Варвара. Солдат своїх згадує.

Ольга. Ти помітила, він завжди щось шепоче.

Варвара. Мабуть, з ними розмовляє, тому тільки вночі приходить, коли нікого немає.

Ольга. А може, син його тут лежить?

Варвара. А я його спитаю.

Ольга. Незручно.

Варвара. А чого?

Виходять Катерина і Антоніо. В руках у них квіти.

Вибачте, котра година?

Катерина (подивилася на годинник). Одинадцята.