Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 184)

Так-с... А тепер пальцем то однієї, то другої руки торкніться носа.

Касян робить.

Е, е... Очі заплющіть, ще раз. Так-с, так-с... Нервова система у вас тепер... (Свиснув.) Мені розповідали ваші лікарі про стан вашого здоров’я, але я вважаю (взяв пляшечки, дивиться на рецепти) — викиньте їх. (Свиснув.) Найкращі ліки для вас — це зустрічі з друзями. А у вас їх багато; Навіть у столиці. Я дзвонив вранці брату. Мій брат — віце-президент академії, Василь Трохимович Супрун, дуже любить вашу творчість. Між іншим, я сказав, що буду у вас, він просив передати вам (свиснув) сердечне вітання.

Касян приклав руку до грудей* вклонився.

Дорогий Касяне Петровичу, зрозумійте, ніщо так не старить людину, як автоматизм життя, зневіра в своїй силі, ну і (свиснув) заздрість, ревнощі. Вони нищать клітини мозку, а це процес необоротний. А радість — це еліксир життя. Особливо радість, яка виникає в процесі праці. Я бачив у брата три ваші керамічні фігурки... Це... (Свиснув.) Ви ж чарівник!

Касян (схвильовано встав, хотів зробити щось руками, а потім плюнув і сказав). Який я в чорта чарівник? Мої останні роботи я послав на виставку і їх (свиснув) —до підвалу музею.

Професор. Чому?

Касян. Я зробив в усій красі тих, хто на нашій шиї весело в комунізм їде. Працював два роки вечорами, бо вдень на фабриці робимо куманці-баранці, глечики і різнокольорові керамічні плитки.

Професор. Так кого ви зробили?

Касян. Зробив у кераміці трьох типів. (Коли розказує, трохи імітує.) Святі брехуни-окозамилювачі. Районний, обласний та столичний, які на високому рівні обдурюють народ і наш уряд. Без живої натури я не роблю, але це не портрети, я збагачую їх, щоб вийшов тип. Ех, Гоголь, Гоголь... великий земляче наш... Ось (показує на книжки) — не розлучаюся з ними.

Професор. А ще що зробили?

Касян. Особливо добре вийшло благородне сімейство хабарників, що беруть подарунками. Це тепер у великій моді, як пошесть.

Професор. Це (свиснув)—блискуче! Головний лікар нашої лікарні щороку справляє іменини свої, а дружині двічі — народження та (свиснув) день ангела. Ми лікуємо, а йому дякують і такі податки несуть... (Свиснув.)

Касян. Групу бюрократів (імітує): байдужий, запеклий, люб’язний. Тепер — як мошкари навесні. Потім зробив групу «Що зволите» і кілька завзятих болільників. Я і сам болільник. В одного голова, як шайба, а в другого — на футбольний м’яч схожа. І такі пащі: «Гол!» Усю цю добірну компанію я показав у нас в музеї перед тим, як послати на виставку в столицю. Люди сміялись, поздоровляли мене, а потім... дивилось наше начальство...

Професор. І що?

Касян. Прийшли, подивились і (свиснув)...

Професор. Не сподобалось?

Касян. Не знаю. Дивились дуже уважно, і дехто посміхався. Я послав на виставку, а там жюрі цілий вечір обговорювало. Мій друг написав, що одні дуже високо оцінили, але деякі говорили, що тематично моя робота не підходить... Проголосували і провалили... Повірте, я переживаю не за себе, ні! Провалили гумор, сатиру, а хіба можна жити без сміху? Га? І де? В такій могутній державі. Кого боїмось? Кого? (Взяв книгу, розгорнув, тихо.) «Ревізор» ⁶... Чорт! (Поклав книгу.) Розхвилювався, вибачте. (Відійшов, постояв, повернувся, взяв пляшечку, зриває рецепт, наливає з пляшечки в стаканчик, подає професору.)

Професор. Ліки?

Касян. Понюхайте.

Професор (понюхав). О! За сатиру! (Свиснув.)

Касян. І гумор!

Професор. І дайте мені слово, що ви (свиснув) ніколи більше не будете доводити себе до такого.

Касян свиснув.

(Зняв пенсне, дивиться на Касяна, обняв його і тихо, схвильовано сказав.) Завжди пам’ятайте... Завжди. (Ди-в^ься в очі Касяну і тихо починає співати партизанську пісню.)

З’являється посмішка на обличчі Касяна. Він підхоплює пісню, і, обнявшись, удвох виходять.

Змінюється світло, вечоріє. Вдалині все яскравіше спалахують вогні міста. Чути здаля марш фізкультурників. Виходить на своє подвір’я Дмитро. Ставить на столик транзистор. Коло транзистора стоїть гиря. Голос диктора: «Увага, увага! Починаємо другий тайм матчу між командами «Динамо» (Київ) —«Динамо» (Тбілісі). Нагадуємо рахунок: один — нуль на користь хазяїв поля.

Дмитро. Порядок! У другому таймі наші ще покажуть себе...

Диктор. Увага, м’яч у Бишовця...

Дмитро. Цей дасть.

Диктор. Пас Медведю, але його випередив Хурцу-лава...

Дмитро. Ой, Медвідь...

Диктор. Невеличка затримка, і знову м’яч у Медведя...

Дмитро. Медвідь — сила!

Диктор. М’яч веде Турянчик, він проривається до воріт противника, ви чуєте, що на трибунах! Чуєте?

Дмитро. Чуємо! Давай, давай! (Взяв у руки гирю.)

Диктор. Удар.

Дмитро. Ура! (Стукнув гирею по столу.)

Диктор. Могутній удар, але вище воріт.

Дмитро. Чорт!

Входить батько Дмитра Степан Васильович.

Степан. Зроби тихше. Я читати не можу, у мене голова розривається.

Дмитро. Тату, ти вигнав мене з хати і тут не даєш послухати. «Динамо» (Київ) грає, ти розумієш? Це ж подія номер один!

Диктор. М’яч у Біби, пас Паркуяну. Паркуян обходить Метревелі. Пас Бишовцю.

Чути крики з трибун.

Дмитро. Давай, давай!

Степан. Тьху! (Пішов у хату.)

Диктор. М’яч перехопили тбілісці, гра переходить на половину киян...

Дмитро. Тьху! Ну, ну...

Диктор. М’яч у Шаргелашвілі, він обходить Сабо, прорвався вперед, ось уже біля воріт киян — удар... Гол!

Дмитро (від хвилювання схопив гирю і трахнув нею об стіл. Транзистор упав, настала тиша). Ай, ой, я, ой. Нам гол!.. (Підняв транзистор, крутить його, трясе, але він мовчить.)

З хати вибігає Ангел ін а.

Анге л ін а. Гол! Гол, боже! Нам — гол!

Дмитро. Нам, мамо... Нам...

Степан (виходить). Дякую, сину, дякую. Можеш навіть включити голосніше.

Дмитро. Тату...

Степам. Що з тобою! У тебе таке лице, ніби всіх родичів поховав.

Дмитро. Нам гол, розумієш?

А н г е л і н а. Гол!

Степан. Боже мій, ви усі божевільні. У Римській імперії так ревіли, коли йшов бій гладіаторів, але то була імперія, а ми будуємо суспільство, яке має світлі ідеали. Студентам я читаю про шедеври світового мистецтва, виховую у них смак, а дома... Що дома?.. Ганьба!..

Дмитро. Тату, навіть при повному комунізмі'триватиме боротьба, люди не зможуть жити без футболу, боксу, шайби. Це факт!

Степан. Ех, синку, синку, як ти схожий на свою маму.

Ангеліна. Ще одне слово — і я тобі лівою зроблю нокаут.

Степан. Ангеліно, я більше не потерплю, чуєш?

Ангеліна. І що ж ти зробиш? Ну? Викладай. Ех, ти... Недарма студенти звуть тебе «карась у сметані».