Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 155)

Калина. Що ви! Ми прийшли провідати хворого. Бачите, сидимо, пісень співаємо...

Катерина (суворо). І давно співаєте?

Варвара. Давно, давно...

Овчаренко. Не так щоб дуже давно...

Катерина. Я бачу... Вигляд у вас стомлений. Категорично забороняю вам співати в цьому хорі!

Ромодан. Отак вона розмовляла зі мною, коли я лежав на операційному столі. Не серце у вас, а камінь...

Варвара. Петре, ти б краще подякував Катерині Степанівні за те, що операція пройшла добре...

Ромодан (взяв Катерину за руку). Катерино Степанівно, велика й красива сила в вашій душі., і золоті руки. Від усього серця спасибі вам.

Калина. Ану, капело, вставай. Нас тут не визнають... Ромодан. Посидьте.

Катерина. Принесла вам ваші осколки...

Подає. Всі дивляться.

Калина. Невже ви їх не відчували?

Ромодан. Я під час Пленуму нічого не відчував. Мене там кожну хвилину і в жар, і в піт кидало... Та хіба мене одного?! Таку правду життя, таку силу нашу розкрив Пленум... Мені там не раз здавалось, що я лечу над усією нашою

землею... Біль я відчув, тільки не в легенях, а в серці...

Катерина. Петре Олександровичу, вам не можна

хвилюватись... Бачу я, багато ви тут пісень проспівали.

Калина, Ройовий, Овчаренко і Вернигора йдуть до куща, беруть теки.

Будьте здорові.

Ромодан. Я проведу вас.

Катерина. Вибачте, я на хвилину затримаю Петра Олександровича. Ми доженемо...

Калина. Будь ласка.

В с і виходять.

Катерина. Даруйте, Петре Олександровичу, це справа ваша... родинна... Після операції, коли ви ще не опритомніли після наркозу, до вас підійшла Ганна, Вона стояла коло

вас кілька хвилин. Я ніколи в житті не бачила в такому стані людину... Я сама не так давно пережила велике горе... І як хірург бачила теж немало людських страждань... Але такої скорботи, такого суму в очах я ніколи... (Пауза.) Це все, що я хотіла вам сказати.

Ромодан. Спасибі. (Пауза.) Що з вами, Катерино Степанівно?

Катерина. Вибачте... і я розхвилювалась... А мені не положено, моя професія не дозволяє... А це тому, що я люб-пю... люблю і Ліду, і Ганну... А де була Ліда, коли арештували Ганну?

Ромодан. У мене. Але як Ганну випустили, вона забрала Ліду і навіть не побажала зустрітись зі мною. Залишила записку... три слова... і все...

Катерина. Я так розумію вас! Я вірю, вона буде з вами,

Ромодан. Вірите, Катю?.. (Взяв її за руку, дивиться в очі.)

Катерина. Інакше бути не може. Ви...

Пауза. Чути голос: «Петре Олександровичу!»

Ходім, нас кличуть...

Катерина і Ромодан виходять. Входить Самосад. В руках у нього

книжечка.

Він читає, підкреслює олівцем.

Самосад. Ага. (Читає.) «До числа таких причин належить насамперед порушення в сільському господарстві принципу матеріальної заінтересованості працівників у розвитку виробництва, у збільшенні його доходності — одного з корінних принципів соціалістичного господарювання...» Принцип тут, і тут принцип... Теж правильно. (Перегортає сторінку, читає.) «Завищені норми поставок продуктів з присадибного господарства, хиби, які були в нас у податковій політиці щодо особистого господарства колгоспників, привели до скорочення поголів’я корів, свиней і овець в особистій власності колгоспників. Таке становище не тільки ущемляє інтереси колгоспників, але й веде до перекручення природи артільної форми колгоспів...» І це дуже авторитетно сказано! (Підкреслює. Читає мовчки далі.)

На алеї з’являються Дремліоґа з вудочками і Терещенко з кошиком у руках:

Дремлюга (здаля). Самосад! ‘ •

Самосад не відповідає^':ч ■, ^ •

Терещенко. Самосад!

Самосад сховав книжечку, схилив голову на руки, замріяно дивиться и далечінь. Дремлюга і Терещенко підходять ближче до столика, дивляться на Самосада, який на них не звертає уваги.

Дремлюга. Оглух?

Самосад мовчить.

Оглух, питаю?

Самосад. Кого?

Дремлюга. Тебе.

С а м о с а д. Ні.

Дремлюга. А чого ти мовчиш?

Самосад. Замислився...

Терещенко. Замислився?.. (Сміється.) А про що ж ти думаєш?..

Самосад. Думаю, за яким принципом мені далі жити. Дремлюга. Що таке?

Самосад (витягнув книжечку). Прочитав оцю книжечку, і душа моя полетіла в рідний степ чорноморський... Терещенко. Ану, покажи, що це за книжечка... Самосад (ховає). Не зрозумієте.

Дремлюга. Ого! Невже ти гадаєш, що Федір Гаврилович дурніший за тебе?..

Самосад. Це не головна причина...

Дремлюга. Що?!

Терещенко. Та в нього знов у голові щось перевернулось.

Самосад. А у вас знову флюс... О, та ще який!

І де це вас знову так продуло?..

Терещенко (взявся рукою за щоку). У відрядженні застудився.

Самосад. І яка була природа несправедлива!.. Б’є людину в одне і те ж місце, куди б вона не поїхала. І як б’є... Розмалює так, що дивитись гидко... А за що? Авторитетне питання.

Терещенко. А може, ти випив?..

Самосад. Ні, сухий, як це вудлище.'.

Дремлюга. Ану, філософе, давай черв’яки. Самосад. Нема.

Дремлюга. Як нема?..

Самосад. Не знайшов. Копав, копав — тільки, два осколки від снаряда викопав та кістку людини. Чия вона?..